Ми таки один народ

Микола ПЕТРЕНКО,
член НСПУ
Поезії засвічена зоря (Антологія Бойківського краю). Упорядкування, концепція, загальна редакція Олеся Дяка. — Львів; Дрогобич: Коло, 360 с.
Вихід у світ саме такої антології по-своєму знаковий. Бо ж саме ним тебе заохочують озирнутися в давнє, упевнитися в тому, що ми таки один народ, — але скільки в нас є відмінного, не порізняючого, та все ж збагаченого відтінками і нюансами, особливими прикметами, напівбарвами і напівголосами!
От живемо нині поряд, зустрічаємося щовівторка — принаймні я говорю про чолових авторів антології Василя Щеглюка, Олеся Дяка, Василя Гаврилишина. Так, українці, так, служителі Слова.
А от виявляється, що вони причетні ще до майже що племінного клану – бо вони бойки. От я — полтавець, Володимир Бондаренко — слобожанин, Богдан Чепурко — подолянин, ще хтось звідки чи звідти. Але ж вони ще й бойки. Тим відмінні. Як і гуцули, як і лемки.
Тож оглядаючись у задавнене — уявляєш собі: це ті осередки нашого народу, яким довелося жити на пограниччі, і то не просто географічному, а націє­творчому. Бо ж поряд – поляки, словаки, румуни чи мадяри. І треба зберегтися, треба триматися купно, треба утверджуватися і не розпорошуватися. Бути відмінними. Від малоприкметного до найприкметнішого, що западає в око — не той капелюх, не так збитий на вухо. Не та хустка, не такий очіпок, свитка, ногавиці, сорочка. А вже про узори їхніх вишивок — то вже тут розмай для досліджень: ось так і тільки так! Бо ми інші, бо ми відмінні! Бо ми маємо відрізнятися, бо ми маємо засвідчити свою окремішність — із вірою, що це наш прихисток і наш захист, і то протягом віків.
Має свої відтінки і все, що поріднене зі словом: пісні, перекази, казки, примовки, заклинання, плачі…
Як жили вони у всі ці довгі століття?
Бойки не належать до багатих народів. Але ж мав бути певний достаток — бо без нього хто б наважився мати добрий десяток дітей — а їх же треба вигодувати, взути і одягти, навчити ремесла, прилаштувати в окремішньому житті, — але щоб не геть відрубно, щоб певним чином — поряд.
І ще для мене незаперечне — саме звідси ще козацька Україна отримувала демографічну підтримку. Саме звідси йшли на Хортицю, звідси переселялися на обезлюднене після татарських набігів Придніпров’я. Бо ж і гетьмани наші — Виговський чи Сагайдачний, саме з цих місць, і не тільки вони — адже йшли звідси не самі, адже з ними були однодумці й побратими, які були переконані: йдуть на землі рідні, землі одвічно українські. Які потребують їхнього запалу і вірної руки, їхніх сердець і їхньої шаблі. Йшли із одвічно виплеканими моральними засадами, із непохибною вірою, із високою правдою.
Так, ми єдині, — але й з певними відмінами. І це прекрасно. І автори цієї антології це яскраво засвідчують.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment