На шпальтах “Слова Просвіти” друкувалися уривки з книжки спогадів Михайла Слабошпицького “Протирання дзеркала” (Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури) (видавництво “Ярославів Вал”, 2017), котра вийшла в світ і стала справді резонансною. Нині автор працює над другою мемуарною книжкою “Тіні в дзеркалі”. Фрагмент із неї пропонуємо читачам.
Окремо хочу розповісти про Ігоря Диченка. Ми з ним були ровесники.
Він почав приходити до редакції двадцятилітнім студентом художнього інституту, де навчався на мистецтвознавчому факультеті. Спершу ми його сприйняли трохи насторожено й недовірливо. Надто не схожий він був ні з ким із наших відвідувачів та авторів. Абсолютний денді з фуляровою хусткою на шиї. Стрункий, трохи церемонний, не позбавлений снобізму, він видавався нам зовсім чужим. До того ж його колишній приятель, а тепер ворог, що ходив у редакцію, як до себе додому, нашептав на Ігоря такого, що кожному попервах хотілося втікати від нього, мов од прокаженого. Страшна це зброя — наклепи та інсинуації. Діє безвідмовно, як вибух атомної бомби.
Отож і я бокував-бокував од цього франта, вбраного так, ніби йде оце на прийом до англійської королеви. Щоправда, зацікавлювало елегантним викладом думок, добірною українською мовою (що майже виняток для міщука) й широкою ерудицією його письмо на теми мистецтва.
Я мимоволі став до Ігоря придивлятися. Відразу помітив, що він з усіма тримається абсолютно незалежно й доброзичливо. У нього не було й натяку на поведенцію автора-прохача, який запобігливо заглядає тобі в очі, до непристойного розхвалює котрусь твою наспіх зліплену публікацію, — аби ти тільки не викинув у бездонний редакційний кошик його утвір, бо ж він утратить своїх 15 чи 20 карбованців.
Ігор завжди знав усі культурні новини України. Виявилося, він не тільки відвідує всі художні виставки, а й не пропускає жодних концертів симфонічної музики, балетів та опер. А ще якось обмовився, що дружить із театральним художником Євгеном Лисиком (на жаль, його дочасна смерть обікрала наше мистецтво) і в добрих стосунках із самим (!) Данилом Ніродом, що був не менше аніж жива легенда.
Не знаю, чому з усієї редакції саме мені Ігор запропонував подивитися його мистецьку колекцію. Він жив на вулиці Свердлова (нині Прорізна), трохи нижче за Молодіжним театром.
У журналістів є такий штамп: “Я був приголомшений!” Але ж таки справді: я був приголомшений. Мені вже доводилося бачити кілька приватних колекцій. Але такого багатства тут я не сподівався: Тетяна Яблонська, Микола Глущенко, Ярослава Музика, Олекса Шовкуненко…
Але головне його зацікавлення, як він пояснив, — це Пальмов, Єрмілов, Богомазов, Меллер, бойчукісти…
Цілком природно, я відразу запитав, де він усе це міг узяти, але Ігор непомітно повернув розмову на інше, й моє запитання так і повисло в повітрі серед тих шедеврів.
Він не пив, не курив, не любив ніяких компаній і, зізнався, йому огидні традиційні застілля. Він тільки охоче ходив на каву. І це стало нашим традиційним ритуалом, якщо він з’являвся в редакції. А ще він терпіти не міг отого простацтва, що маскується під демократичність, та амікошонства. Він високо тримав планку стосунків і нікому не дозволяв знижувати її. З усього цього відразу відчувалося, що він — не з робітничо-селянського середовища.
Я не розпитував, хто його батьки. Пригадую мовчазну матір, яка при нашому приході відразу йшла до іншої кімнати й не виходила звідти. Батька я не бачив, і мені не пам’ятається, чи він був тоді живий.
Про його батька Ігореві недоброзичливці й заздрісники (а вони неодмінно є в такого типу людей — незалежності й небажання жити стадним життям не прощають) розповідали найнеймовірніші історії; не хочу наводити їх тут, оскільки глибоко сумніваюся у вірогідності їх.
Звичайно, в кожного такого (а їх небагато!) колекціонера є свої секрети й таємниці. Інакше в них просто не буває. Їх веде крізь життя шалена пристрасть, яку за силою можна порівняти хіба що з коханням чи наркоманією. За кожним його надбанням може постати такий карколомний сюжет, що він міг би стати основою роману. Вражені Ігоревою колекцією, атакували його розпитуваннями, що і звідки, — і він або таємничо всміхався, або ж розповідав однотипні історії: оце знайшов на смітнику в геть спотвореному вигляді або — на горищі старого будинку в павутинні й пташиному посліді. Можливо, з частиною картин було й так. Але, звичайно ж, не з усіма. Й Ігор мав право не все розповідати, ховаючи подробиці за романтичний флер. Як натурі артистичній, йому самому це подобалося. Мені здається, паралельно з колекціонуванням він ще й постійно грав роль, яку чи сам придумав для себе, чи вона сама в нього вселилася. Таке буває у творчих людей, які не завжди повністю господарі собі — якась невідома воля диктує їм слова чи вчинки, і вони самі з цікавістю приглядаються й прислухаються до себе. І тоді вони цікаві тою несподіваністю не тільки для інших, а й для себе.
Так, колекція була для Ігоря справою всього життя. Їй у нього було підпорядковано все. Маю навіть підозру, що Ігор нікого не пошлюбив аж до такого поважного віку через свою неймовірну пристрасть. А несподіване його одруження з удовою Вірського одна з художниць (до речі, добра приятелька Диченка) прокоментувала дуже оригінально: “Він одружився з колекцією” (вдова Вірського мала надзвичайно багато картин відомих художників). У такий матримоніальний спосіб дві прекрасні колекції об’єдналися в одну, яка справді вражає кожного, хто хоч трохи цікавиться мистецтвом і має бодай загальне уявлення, хто в ньому хто і яка мистецька та приблизно ринкова ціна полотен, означених його іменем.
Той шлюб став справжньою сенсацією в культурних колах України. Наші люди дуже охочі заглядати повсюдно, куди можна заглянути: в горщики й каструлі чужої кухні, у спальню дальнього і ближнього, в його кишеню й душу. І нічого з тим не вдієш — така цікава особливість людської природи. Той, у кого її немає, — неприродний виняток із правила. Отож різні — почасти найнеймовірніші, з гіпотетичними “доважками” — версії цього шлюбу якийсь час покрутилися в топ-новинах певних кіл, а потім поступилися місцем іншим новинам і пліткам.
Я кілька разів зустрічав їх, як завжди, вбраного мов на аудієнцію до англійської королеви, Ігоря Диченка, і його дружину похилого віку, яка, за багатьма розповідями, була надзвичайною красунею замолоду. Було щось дуже зворушливе в тому, як бережно вів під руку Ігор її крізь людське вировище на Майдані Незалежності — саме біля зупинки тролейбусів, де у вечірню “годину пік” твориться ціле тижбище.
Ігор тоді не помітив мене, а мені незручно було перепиняти їх — вони на ходу про щось жваво говорили; власне, говорив Ігор, а дружина озивалася короткими словами. Він умудрився вивести її зі штовханини, ні з ким не зіткнувшись, хоч о цій порі це не так легко, бо, опинившись на зупинці, почуваєшся як на футбольному полі, де або ти когось мимоволі штовхнеш, або хтось із усього розгону наженеться на тебе.
Я довго дивився їм услід і думав про незбагненні повороти долі. У “молодогвардійські” часи мені ніколи не подумалося б, що цей молодий сноб, який (тоді мені це здавалося) так високо себе несе, може бути таким м’яким і турботливим у ставленні до когось. Або ми самовпевнено думаємо, що доглибно знаємо людей, або люди з часом разюче змінюються, що й самі можуть подивуватися тим змінам у собі. Складно це з’ясувати. Тому нам лишається для відповіді у цьому питанні широкий простір, у якому гуляють наші гіпотези.
Ігор кілька разів хвалився дорогоцінним поповненням колекції. Я не надто розпитував його, що й звідки взялося, бо знав, що він або уникне відповіді, або відповість у найзагальніших словах, із яких важко скласти більш-менш логічний сюжет. Одного разу в нього вдома, він, стоячи перед картинами, задумливо сказав: “Уявляєш, про кожну з цих робіт — і не тільки про їхнє створення, а й про їхнє поневіряння по людях, — можна написати цілу книжку”. Очевидно, він знав, що говорив.
Початковий період його колекції так і лишився під запиналом загадковості. Певно, я був не єдиний, хто це відчував. Звідси розмаїття гіпотетичних сюжетів на цю тему, про що вже мовилося попереду. Я не брався за сюжетоскладання такого характеру, бо не мав і не маю в собі хисту слідчого. Ігор був цікавий мені не тільки своєю колекцією, що вже тоді, очевидно, була однією з найкращих у Києві. Я чув про колекції лікаря Сигалова, Юрія Дольд-Михайлика, Семена Скляренка. До речі, про фантастичне зібрання картин Скляренка розповідав мені Мушкетик. Скляренко, що був оргсекретарем Спілки письменників, маючи в своєму розпорядженні службову машину, цілими днями пропадав на Чернігівщині, вишукуючи в селах усе те, що порозтягали селяни-мародери з маєтків Харитоненків (славетна Качанівка, яку він відкупив у збанкрутілого Тарновського), Ґалаґанів, Іллі Безбородька та інших колекціонерів. Сьогодні це важко уявити, але тоді в убогих оселях колгоспників, у повітках чи погребах можна було надибати шедеври світового живопису. Картинами могли накривати діжки з квашениною, їх використовували для собачих будок і курників. Ось що вийшло, коли мистецтво стало належати народові!
Скляренко тоді де задурно, де за півлітра, де за десятку збирав ці скарби й несподівано для себе автор “Святослава” й “Володимира” став одним із найбагатших у Києві — тільки нікому він тоді не зміг би продати ці картини за їхню справжню ціну й ніхто не пустив би його ні на який європейський аукціон.
Не знаю, що сталося з колекцією Скляренка нині і чи є вона сьогодні в тих самих масштабах, про котрі мені розповідав Юрій Мушкетик.
Знаю, що пристрасним колекціонером живопису був Дмитро Гнатюк. Усі свої гонорари (а вони були дуже серйозні) вкладав він у своє улюблене дітище — купував полотна відомих майстрів. Як це часто в нас буває, по смерті видатної людини довкола її імені і її родини, мов концентричні кола по воді, зроджуються химерні чутки й гіпотези. І чомусь завжди з негативним забарвленням. Я завжди з великим застереженням ставлюся до цієї усної народної творчості, бо давно вже допевнився, що в нас є тисячі й тисячі індивідів, яким обкидати лайном видатну людину після її відходу з цього світу — органічна потреба душі й спосіб самореалізації. Хочеться сподіватися, що колекція Гнатюка жива.
Але повертаюся до Ігоря Диченка. Він притягував мене ще й своєю інакшістю. Ігор справді не був подібний ні до кого. Не випадково я інколи називав його маестро. А більше нікого зі свого середовища “Маестро” я назвати не міг. Усі ми були в чомусь різні, але здебільшого однакові: ходили гуртом на пиво й на вино, а також на всякі збори (жили в епоху збороманії), дивилися одні й ті самі фільми чи вистави, читали одні й ті самі — підказані радянською критикою — книжки, читати які було не варто, бо це псувало літературний смак (у кого він був).
Я попервах дивувався, що Ігор, за винятком кількох імен, ігнорує сучасну українську літературу. Якось навіть дорікнув йому за це. На що він мені сказав: не вірю, що в Україні є двадцять письменників європейського рівня. А ще додав: йому цікаві Бажан, Вінграновський, Ліна Костенко, Євген Гуцало та ще репресовані Євген Плужник і Микола Зеров. Тому йому значно цікавіше читати в оригіналі Бодлера, Верлена, Верхарна, Аполлінера чи Малларме. Тут я космополіт, з викликом зізнався він і не боявся цього. Українська література — від того, що я читатиму її, — кращою не стане. Я такою літературою затруївся в школі — це було як газова атака.
Продовження на стор. 10
Закінчення.
Початок на сторінці 9
Ігор часто читав із пам’яті французькою Аполлінера, Бодлера, Верлена, Малларме, звертав нашу увагу на оркестрацію віршів, коментував, як їхній звукопис гармоніює з настроєм творів. Ніхто з “молодогвардійців” не знав французької, але ми з цікавістю його слухали. Бо ж читав він артистично, насолоджуючись тими словами, котрі вимовляв. Якось я взяв російський переклад “Квітів зла” Бодлера (українського не було) й попрохав його прочитати кілька віршів в оригіналі, а сам стежив за звуковим плином творів у перекладі. Певно, саме тоді вперше гостро відчув неможливість аутентичного відтворення мелодії вірша. Переклади мали спрощений звуковий малюнок і загалом буденніший тон.
Отоді й зрозумілася його залюбленість у французьку мову — вона прийшла до нього через французьку поезію. До речі, він часто (але не з нами, а з людьми свого кола) говорив російською. Це була літературно правильна мова, анічим не схожа на “киевское полурусское наречие”. І дуже добре знав українську, часто бравував маловживаними словами, які, гадаю, він вичитав із Бокаччевого “Декамерона” у блискучому, лексично багатому перекладі Лукаша. Якось я йому сказав, що він космополіт, а він мені уточнив: “Я — український космополіт. Є й таке явище”. І я тоді погодився з ним. Людина легко стрибає з мови на мову і завжди пам’ятає, хто вона і звідки. Відтоді Ігор уявлявся мені еталонним представником української міської цивілізації, котру нам ще належало створити. Українцями мали в Києві бути не тільки вчорашні селюки. Ігор собою мовби показував приклад для міщуків, які свято були переконані, що культура — принаймні міська — починається передовсім із російської мови, яка (ще раз наголошу на тому) була вельми калічна і лексично вбога. Оцією плебейською недовченістю, вузьколобим рагульством Диченко бридився і не дуже те приховував.
Ігореві важко було прилаштуватися на якусь респектабельну й добре оплачувану роботу — він над усе цінував свободу (що він одразу втрачав би, записавшися у функціонери), а також свій снобістськи-богемний спосіб життя. Він перебивався якимись непрестижними, як на нього, роботами (був викладачем і науковим співробітником у Центральному архіві музею літератури і мистецтва, в столичному хореографічному училищі, в Музеї історії Києва).
Позірно безтурботний, іронічний бонвіван не уявлявся за якоюсь серйозною роботою. Здавалося, його органічна стихія — імпрези, презентації, дефіляди і нескінченні розмови на мистецькі теми (інші були для нього образливо приземлені), однак він написав дуже оригінальні праці про Анатоля Петрицького, Георгія Нарбута, Олександра Богомазова, Василя Єрмілова, Миколу Глущенка, Тетяну Яблонську, Аллу Горську та низку інших художників різних генерацій. Але головна його увага — митці українського авангарду. Загалом він мені видавався своєрідним двійником Марселя Пруста, якого за життя колеги довго вважали літературним дилетантом, що береться за перо в години нудьги, які настають тоді, коли немає культурних розваг. Ігор також ніби щось там знічев’я писав, дивував тим, що раптом брався віршувати французькою, котру добре знав, або писав філософські есеї. Такі собі вибрики безтурботного інтелектуала. Поверхово безапеляційному погляду могло видатися, що Ігор не живе, а грається з життям чи в життя. Ніколи мені не доводилося чути від нього розмов про хліб насущний, про ціни, про потребу десь би заробити грошей. Він був, як птах, що привільно перелітав із гілки на гілку й співав своєї, не переймаючись тим, чи хтось слухає його. Це унікальні люди. Загал майже ніколи не сприймає їх поважно, бо вони (так здається загалові) ні до чого в цьому житті не здатні. Але… Але в кінцевому підсумку Марсель Пруст створив “Пошуки втраченого часу”, що стали унікальним явищем світової літератури XX століття. А Диченко зібрав приватну мистецьку колекцію, якій в Україні немає аналога: широко репрезентовано український авангард, сучасне мистецтво у найяскравіших іменах. Хтось із журналістів, пишучи про Диченка, назвав свій матеріал: “Від Сальвадора Далі до Марії Примаченко”.
Понад тисячу артефактів — колекція Ігоря Диченка. Серйозні експерти надзвичайно високо оцінили її мистецьку вартість. Колекціонер урятував од контрабандного вивезення за кордон сотні шедеврів українського авангарду, коли в роки перебудови й початки незалежності України довкола них спалахнув такий ажіотаж. Якось Ігор обмовився, що наприкінці 60-х Віталій Коротич, оглянувши його колекцію, сказав: “Твої українські кубісти зараз нікому не потрібні. А через 20 років вони будуть модними у світі”. Так воно й вийшло. Ігореві не раз пропонували грубі гроші за той чи той твір, але він не продав жодної картини.
Його колекція експонувалася, окрім столиці України, в Нью-Йорку, Единбурзі, Токіо, Лондоні, Тулузі, Вінніпезі, Катовіце, Санкт-Петербурзі, Москві.
Вона фантастично розрослася, він уже не міг зберігати її вдома. Уклав спеціальну угоду з “Мистецьким Арсеналом” на її тимчасове там зберігання.
Мистецтвознавець Дмитро Горбачов наголосив: “Ігор позбавив Київ іміджу провінційності. Коли нещодавно нищили українських інтелектуалів, Київ став поза світовим контекстом. Ігор довів, що Київ — не периферія. Бо мистецтво, яке він рятував, є явищем міжнародного класу. З часом до Ігоря почали вчащати інтелектуали з-за кордону, він став відомий на Заході. Можливо, тому КДБ його не чіпав. Адже Ігор багато у чому ризикував. Він купив — або йому подарували — твори Ярослави Музики, бойчукістки зі Львова. Це — видатна художниця, яка була зв’язківкою Шухевича, її заслали до Сибіру. Ігор весь час був на межі дозволеного. Недоброзичливці у Спілці художників усе сподівалися, що КДБ візьметься за нього. Але КДБ побоювався людей, які відомі і не є відвертими антирадянщиками. Тож Ігор якось зберігся”.
Вже у 2000-х роках Диченко наголошував: тепер жодна з робіт його колекції не була б йому приступна. Колись він або скуповував їх за безцінь, або навіть одержував задарма. Скажімо, розшукав удову Єрмилова, сказав, що цікавиться його творчістю. Вона зраділа: хоч хтось знайшовся, що пам’ятає це проскрибоване ім’я. За копійки віддала хлопцеві те, що в неї лишилося від чоловіка. А супрематична композиція Казимира Малевича потрапила до нього (зовсім задешево) як робота учня Малевича. За якийсь час Ігор з’ясував: це робота самого Малевича. Авторитетні експерти солідаризувалися з ним у висновку.
Він був жадібний на знаменитих людей. Але — не для того, щоб “засвітитися” побіля них і козиряти своєю наближеністю до них. Вони головним чином цікавили його для того, щоб мати пов’язані з ними артефакти або автографи. Пам’ятаю, як дав мені список українських письменників, чиї рукописи хоче мати в колекції. Починався список Бажаном і Ліною Костенко. І він був не довгий. Одних серйозних авторів Ігор не знав (література була не його “хліб”), інших не визнавав вартими своєї уваги. На літературу в нього вже не вистачало часу. Непогано знаючи зарубіжних письменників і російський модернізм, він цим обмежувався, пояснюючи, що вже й так почав зраджувати собі, дедалі частіше заглядаючи на літературну територію. Бо ж головне для нього — це український мистецький авангард. Саме з нього і з думкою, що в нього буде лише він, колекція починалася. А потім непомітно її тематичні контури розмилися. Я гаряче Ігоря переконував, що не варто замикатися тільки в авангарді. Якщо він має змогу збагачувати своє зібрання видатними полотнами, то хай себе не стримує. Колись це буде високо оцінено. Він обережно іронізував з мого пафосу, але, здається, що подібна надія теплилася і в його душі. Але він ніколи нічого подібного не сказав уголос — амбіції йому цього ніколи не дозволили б.
Дехто (з тих небагатьох, кому він показував свою домашню виставку) категорично не сприймав Ігоревих смаків. Про те докладно пише у своїй ґрунтовній статті “Вартовий українського авангарду” Катерина Бондаренко, яка наголошує, що “колекція Диченка ввійшла до десятки найкращих приватних зібрань у СРСР, а сам Ігор Олексійович виступав консультантом провідних аукціонних домів світу”. Це вже було під кінець перебудови, коли валився Союз.
“Значущість велета українського малярства Олександра Богомазова, роботи якого теж є у колекції Ігоря Диченка, була зрозуміла далеко не всім арт-критикам того часу, — пише Катерина Бондаренко. — Яскравість, надприродність кольорів, піднесення технічного прогресу, злиття форм у неймовірну суміш — ці зображення часом шокують. Утім, саме Диченко був одним із тих мистецтвознавців, які справді вловили суть кубофутуризму”.
І ще спостереження тієї ж авторки (вже після виставки скарбів Диченка і після його смерті): “Переглядаючи картини, відвідувач неодмінно зверне увагу на роботи Василя Єрмілова… Рослинний орнамент переплітається з геометрією, знайомі предмети видаються геть невідомими. Єрмілов — дизайнер, який чітко розуміє, що кожен штрих здатен вплинути на глядача, і вміло цим користується /…/ Чи не найкоштовнішою частиною колекції є роботи “бойчукістів”. Сумнозвісні фрески Михайла Бойчука були винищені радянською владою, як роботи зрадника, йому була вготована доля митців Розстріляного відродження. До наших днів дійшли ескізи, які дозволяють принаймні скласти загальне враження про митця, а також роботи його учнів. Ігор Диченко став одним із янголів-охоронців плодів праці забороненого художника…”
Від середини дев’яностих ми рідко бачилися з Ігорем. Я був тоді головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради і донесхочу гасав по світу. Якось моя секретарка підрахувала: 170 днів року я пробув у відрядженнях (США, Канада, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Хорватія, Казахстан, Азербайджан, Молдова, Литва, Латвія, Естонія, Російська Федерація…). Але при зустрічах Ігор починав розмову про те, на чому ми зупинилися рік а чи й два тому, — в нього була на це феноменальна пам’ять. Завжди пам’ятав про мої творчі плани, які знав од мене, й постійно запитував про них (“Никифор, Курилик — це може бути для України відкриття. Дописуй швидше!”). Виявляється, за всієї своєрідності свого характеру, незалежності поведінки й поглинутості в свої плани, він не був пупоцентричним. Він справді цікавився справами того, до кого був прихильний.
Певно, я був одним із останніх, хто довідався про його несподіваний шлюб із вдовою Валерією Вірською. Зустрівши його, стримано привітав. Він уважно подивився на мене, мовби хотів щось сказати, але промовчав.
Я не знав тоді, що до нього підкралася страшна хвороба. Його земні дні вже було суворо відлічено. Він, очевидно, думав про необхідність робити якісь підсумки. Треба було дати раду колекції. Власне, що і як з нею буде, він вирішив давно. Тепер багато часу мали забрати необхідні в такому разі бюрократичні моменти. І він уже взявся це робити. Але не встиг.
Ігоря не стало 24 травня 2015 року. Йому було відпущено на земне життя 68 з половиною років.
Вдова Ігоря Диченка і його офіційна спадкоємиця — знаменита артистка балету Валерія Вірська — виконала його волю. Вона передала колекцію Диченка в Музейний фонд України.
* * *
…Коли я приходжу на відкриття котроїсь виставки, мимоволі ловлю себе на тому, що шукаю в натовпі його поставну фігуру з неодмінним елегантним блиском. Його щоразу так не вистачає. Є люди настільки особливі й осібні в житті, що їх просто не замінити. Ти не перестаєш бачити, що їх немає. І їхнє місце — сумно порожнє.
Ігор Диченко — один із тих небагатьох.
