Минько та злі прибульці

Еліна ЗАРЖИЦЬКА,
м. Дніпро

Передсвятковий день
на льодовій гірці
В останній день старого року на гірці в парку було гамірно і весело. Діти гралися в сніжки, ліпили снігових баб, каталися на санчатах. Деякі з’їжджали з гірки, стоячи на ногах, а деякі — на животі.
Це було чудово! І ніхто нікому не робив жодних зауважень. Мами готували святкову вечерю, а тата їм допомагали. Бабусі випікали чудові торти і прикрашали тістечка. Звичайно, коли мами проводжали своїх дітей на вулицю, вони їм казали:
— Діти, будь ласка, грайтеся біля будинку.
— Так, мамусю, не хвилюйся, ми від дому — нікуди, — відповідали діти.
А потім, як завжди, вони забували про те, що обіцяли мамам і дуже скоро потрапляли у парк, на гірку.
Взимку сонце сідає рано, і діти не помітили, як настав вечір. Темні тіні потихеньку огорнули землю. Минько, разом із молодшою сестричкою Дарусею, захекавшись, вчергове піднялися на гірку.
— Миньку, а всі пішли по домівках, тільки ми з тобою залишилися, — сказала Даруся братові.
— Нам теж час повертатися, — відповів їй Минько. — Бо ми ж мамі не сказали про те, що на гірку пішли.
Він розвернув санчата і, притримуючи мотузочку, запропонував сестрі:
— Сідай попереду. Ще раз з’їдемо і — гайда! — додому.
— Ой, Миньку, дивися, там щось яскраво світиться! — весело закричала Даруся.
— Справді, ніби друге сонечко зійшло, — спантеличено почухав потилицю брат і задер голову.
Діти побачили, як навпроти них, у повітрі, завис незвичайний плаский предмет, що переливався яскравими різнобарвними вогнями.
— Може, це літаюча тарілка? — припустив Минько. — Думаю, нічого вона нам не зробить. Повисить і полетить у своїх справах. А ти не гай часу марно. Сідай скоріше.
— А що це — літаюча тарілка? — запитала Даруся, слухняно сідаючи у саночки.
— Ну, це такий непізнаний літаючий об’єкт, — повторив Минько почуті колись слова.
— А навіщо вони? — не вгамовувалась допитлива сестричка.
— Так на них же прибульці літають.
— Хтохто?
— Прибульці. Істоти такі. Розумні. Вони літають на тарілках — таких собі незвичайних і нікому не відомих пристроях. Їх ще об’єктами називають. Тому що вони непізнані, — пояснив Минько і влаштувався позаду Дарусі.
— Яка вона красива, ця тарілка, — захоплено сказала Даруся. — Он як блищить! Як гірлянда на ялинці.
Минько міцно обхопив Дарусю. Санчата полетіли вниз. Діти їхали і не зводили очей з яскравої небесної гості. А вона спускалася все нижче й нижче. Раптом від неї простягнувся яскравий фіолетовий промінь і ліг на доріжку, якою мчали санчата. Діти відчули, що вони відриваються від землі. Санчата ковзали по променю прямо до літаючої тарілки.
— Ой, Миньку, наші санчата перетворилися на літачок, — весело кричала Даруся.
Вона була зовсім маленькою й анітрохи не боялася. Минько налякано мовчав. Він щосили притискав до себе сестричку, щоб вона не впала.
— Цей промінчик немов повітряна дорога, — розгублено думав він. — Куди ми летимо? І що робити?
У цей час санчата досягли літаючої тарілки й перед ними розкрився люк.
У полоні у злих чучан
Даруся та Минько на санчатах в’їхали в середину тарілки й люк за ними зачинився. Діти опинилися у відсіку — темній кімнаті зі скошеними стінами. Тепер уже й Даруся злякалася і заплакала.
— Хочу додому, до мами.
— Тихіше, Дарусю, не лий сльози передчасно. Прибульці добрі, — спробував заспокоїти сестру Минько.
— Тоді навіщо вони нас сюди затягли? — не вгамовувалася Даруся.
— Може, познайомитися хочуть. Поговорити.
— А я не хочу з ними знайомитися. Додому хочууу… — розмазувала сльози по щоках Даруся.
Минько заспокоював сестричку, а сам уважно оглядався. Звичайно, йому було дуже страшно, але він намагався не показувати свої почуття маленькій. Навпаки, заспокійливо усміхнувся, взяв сестричку за руку і підвів до стіни. Стіна була прозорою, як скло, але коливалася й мерехтіла, наче святкова мамина сукня.
— Дивися, Дарусе, які тут зірки. Бачиш, мерехтять, немов дихають.
— Чому вони такі великі? І вони… тріпочуть, — прошепотіла Даруся.
— Напевно, ми відлетіли з Землі і зараз наближаємося до зірок, — припустив Минько.
— Не хочу віддалятися, — ще гірше заплакала дівчинка.
— Тихіше, дивися, як цікаво!
— Доодоому хочууу! До маааамусі!
— Не реви, прибульці нас покатають і відвезуть на Землю, — заливався соловейком Минько.
Але Даруся затулила личко долоньками і продовжувала нечутно плакати. Раптом щось зашелестіло, відчинилися невидимі раніше двері і в отворі з’явилися дві небачені істоти. Діти вжахнулися, адже прибульці були справжніми потворами. Маленькі, товсті, наче бочки, тулуби, величезні голови з єдиним виряченим оком, довгі кошлаті вуха… Із великої пащі стирчали довгі зелені зубища, а руки нагадували хижі лапи з безліччю кривих кігтів.
Даруся глянула на них і знову міцно заплющила очі. Чудовисько щось прогарчало, але Минько зрозумів його:
— Ми мешканці лиходійської планети Чуч. Зараз ми проходимо випробування, щоб отримати вищу лиходійську ступінь. Викравши вас із Землі і зробивши нашими рабами, ми удостоїмося відзнаки від самого Чучугури.
— Це наш Головний лиходій, — пояснив другий прибулець і ошкірив зуби у жахливій посмішці.
— Негайно відвезіть нас на Землю, — виступив уперед Минько, закривши собою Дарусю. Він намагався якомога сміливіше дивитися на потворне страховисько.
— Нас матуся чекає, — крикнула Даруся.
— От і нехай чекає, — злобно блимнуло оком чудовисько і заскреготало гострими зубами.
— Чим більше гидоти ми зробимо, тим краще, — підтримав його товариш, потираючи лапи із задоволеним виглядом.
— За кілька хвилин виходимо на безпечний для нашого корабля курс і тоді вже ніхто не зможе вам допомогти, — злостилися огидні істоти.
Минько й Даруся з жахом дивилися на них. Вони настільки перелякалися, що й плакати не могли.
Раптово на одній зі стін спалахнув екран. По ньому нескінченною низкою побігли якісь знаки.
— Невже нас засікли? — одночасно підскочили обидва страховиська і заплескали кошлатими вухами.
— Увага, чучани! Увага! — пролунав тихий мелодійний голос. — Ви чуєте нас?
Чудовиська сіпнулися й переглянулися. Потім неохоче відповіли:
— Так, чуємо.
— Вас було затримано під час порушення Всесвітнього закону добра і справедливості. Ми, його захисники, наближаємося. Готуйтеся зустріти наш корабель, — продовжував говорити хтось невидимий.
Було видно, що злидні налякалися, бо почали дрібно тремтіти, кліпали виряченими очами і клацати зеленими зубищами.
— Приготуйтеся до стиковки кораблів, — наполегливо промовив голос.
— Ваші вказівки виконуємо, — слухняно заторохтіли чучани і почали квапливо перемикати якісь держаки. Тепер, коли їх самих було впіймано, вони перетворилися на тихих, переляканих і зовсім не страшних капловухих гладунів. У відсіку запанувала тиша, лише клацання держаків, кнопок і клавіш її порушували.

Небесні рятівники
Одна стінка відсіку ковзнула вбік і на порозі з’явилося троє істот, у блискучих зелених комбінезонах і високих чорних чоботях. Вони були схожі на людей, тільки шкіра вирізнялась яскравопомаранчевим кольором.
— Чучани, ви знаєте, що всі ваші шкідливі вчинки фіксуються на моніторі системи стеження? — пролунало суворе запитання.
— Так, знаємо, — пробелькотів один чучанин. Другий тільки дрібно тіпався, опустивши тремтячі вуха на плечі.
— Ви знаєте, що на того, хто порушує Закон Справедливості, чекає покарання? — продовжував один із прибульціврятівників.
Чучани стверджувально кивнули.
— Ми розберемось, чи винні ви обидва або хтось винен більше, — палець прибульця вказав на одного з чучан. — Ідіть у свою каюту і чекайте там.
Чучани миттєво зникли.
Тепер рятівники приязно всміхнулися дітям.
— Що, злякалися, маленькі мешканці зеленої планети Земля? Заспокойтеся! Зараз ми повернемо вас додому. Переходьте на наш корабель, — запропонував старший прибулець.
Він обійняв їх за плечі і повів до виходу.
— А саночки… забули, — несміливо прошепотіла Даруся.
— Справді, ваші санчата, — спохопився їхній рятівник, і діти з подивом побачили, як санчата поїхали за ними слідом. Разом вони увійшли в велику світлу каюту і стіни за ними зімкнулися.
— А що буде з чучанами? — запитав Минько.
— Корабель чучан ми відправимо на їхню планету. Потім заблокуємо її атмосферу і чучани протягом трьох тисяч років не зможуть нікуди літати, — пояснив прибулець.
— А хто ви? — запитав Минько.
— Ми — Небесні Рятувальники, — відповів йому новий друг.
— І де ви живете?
— Ми живемо на планеті Лю, яка дуже далеко від Землі. В усі часи ми боролися проти зла, насильства і жорстокості. І так буде завжди.
— То ви — наші друзі? — заплескала в долоні Даруся.
— Так, ми друзі всіх добрих людей, які живуть у Всесвіті. Подивіться, діти. Ми наближаємося до Землі, — покликав їх прибулець, який сидить біля пульта.
Діти подивилися на екран. Відчувалося, як стрімко вони мчать крізь темряву до Землі, рідного дому.

— Ось ми і прибули, — приязно усміхнувся старший прибулець. — До побачення, діти.
— До побачення. Спасибі! — подякували рятівникам Минько і Даруся.
— Сідайте на саночки, — їх новий друг кивнув і легко торкнув клавішу на великому пульті керування.
Як тільки Даруся і Минько всілися на саночки, загорілося яскраве сріблясте світло, ковзнуло по дітях, опустилося по санях і простягнулося крізь двері до низу — наче крижана стежечка з гірки.
Даруся і Минько ледве встигли помахати новим друзям на прощання, як санчата вже летіли по блискучому променю вниз — прямо до хвіртки рідного дому.
Біля хвіртки їх чекала стривожена мама.
— Де ви пропадали? — плакала вона, обіймаючи дітей. — Ми з татом вже всіх ваших друзів обійшли. Не знали, де вас шукати!
— Мамусю, не плач. Ми всевсе тобі розповімо, — заспокоювали її Даруся й Минько.
Раптом у небі спалахнуло яскраве світло.
— Що це? — здивувалася мама і глянула вгору. Минько і Даруся теж підняли голови. У небі з’явився велетенський напис золотими літерами: “ДРУЖБА НАЗАВЖДИ. З НОВИМ РОКОМ!”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment