Порожнє, холодне небо свободи

Галина ПАГУТЯК,
лауреат Національної премії
ім. Т. Г. Шевченка
Несподівано для себе знайшла відповідь на одне питання: чому в нас так різко занепала культура і вигасає на очах суспільна свідомість. Знайшла в тому місці й у тому часі, які загалом не цікавлять ні істориків, ні письменників, ні інтелектуалів. Галицьке село другої половини ХІХ століття, коли вже помер Тарас Шевченко, а Іван Франко пішов до школи. Але не до парафіяльної в Нагуєвичах, а до сучаснішої в Ясениці Сільній, де ним опікувалася бабця-шляхтянка Кульчицька. Була й інша причина: нагуєвицька громада воювала з отцем Йосифом Левицьким, який агресивно виступав проти пияцтва, аморальності або просто байдужості серед парафіян. Особливо після одного випадку. Ґазда зґвалтував десятирічну служницю, і вона народила просто в школі й боялася йти додому. Гвалтівнику нічого не загрожувало, а сусіди “не знали” про ту бідну дитину. Її історію згодом описав Іван Франко в оповіданні “Микитичів дуб”. А Йосиф Левицький звинуватив селян у бездіяльності, в тому, що вони тонуть у пияцтві й гріху, та чварах між собою. Мені здається, якби зараз якийсь сільський священик виступив би проти цих неподобств, його б чекала подіб­на обструкція. Однак теперішні священики викликають невдоволення лише своєю захланністю, яка зростає разом з апетитами тих, хто перебуває під їхньою опікою. Церква, бар, футбол, дискотека — ось чим живе сучасне село з поганими дорогами, сміттям на вулицях і цілковитою байдужістю до минулого і до майбутнього. Вони покірно віддадуть землю своїх предків, бо вона більше їх не годує. Не всі, але більшість.
1848 року нарешті було подолано спротив польської шляхти і галицькі селяни отримали свободу пересування, яку від них потім відібрали комуністи, а потім бюрократи з їх інститутом прописки. Люди дуже тішилися. Вони всюди ставили пам’ятні хрести (Яків Франко поставив своїм коштом навіть), урочисто ховали панщину в домовині, поскладавши туди всі папери, святкували і мріяли. Тепер вони могли найматися до дідича добровільно, хоча і не могли розраховувати на його допомогу в разі пожежі чи неврожаю. Про якісь інші можливості свободи вони не знали. Хіба що стати ріпниками в Бориславі. Свобода не дає хліба, лише вибір, який важко зробити невільному. Та й треба платити податки, дотримуватися правил громадського співжиття, а це важко, коли над тобою порожнє байдуже й холодне небо. І всередині — також. Ейфорія минула, обернулась на кілька десятиліть похміллям. Вихід був і зараз є — освіта, самоорганізація. Врешті з’явились кооперативи, “Просвіта”, ціла індустрія, яка без жодної підтримки влади видавала книги, організовувала гуртки, театри, кредитні спілки, які не могла розчавити навіть пацифікація. Село тоді справді врятувало Україну і втримало ту її частину, що не постраждала від Голодомору.
А потім ви самі знаєте, що було. І знову свобода, і знову понад 20 років темряви, запустіння і культурного здичавіння, яке триває досі за дуже небагатьма винятками. Багате приміське село з розкішними віллами і тими самими корчмами і толерантними до злодіїв, вбивць і ґвалтівників священиками, які самі живуть у розкошах. Бібліотека в сільраді у вузькій комірці, де, певно, зберігали віники та відра, розбиті вулиці, задрипана автобусна зупинка, земля винятково як пляц під забудову та травник із гіпсовими гномами. Корчми на кожному кроці, які не євреї тримають, а споюють дітей твої ж сусіди і ти не смієш нічого сказати, бо спалять тобі хату. Ці люди покинуті і такі вбогі, що їх можна лише пожаліти. Їхнє коріння згнило в землі, і їх тут тримає лише майно. І страх перед порожнім холодним небом свободи над собою і всередині себе. Свободи, яка деградувала в непотрібність. Найлегше переконати себе, що без села можна обійтися, замінивши його в майбутньому латифундіями з бараками для найманих працівників.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment