Кажуть, у Стародавньому Римі Поетів прирівнювали до Пророків, дослухалися до кожного слова, як пізніше — до біблійного царя Давида і до його поетичної Книги Псалмів.
Часи змінюються, відбуваються метаморфози і з пророками, і з поетами, та іноді з’являються такі поетичні рядки, пояснення яким знайдеш хіба що з плином часу, наче підсвідомість усе бачила, та Поетові важко бути пророком у своїй вітчизні…
Що побажати-напророчити українській землі, українському світу наступного року? Миру. На землі, між людьми, в душах, у серцях. Миру і спокою. Суспільству — злагоди, нашим очільникам — мудрості. Терплячості не знаю чи варто бажати, бо чаша терпіння нашого народу століттями стоїть переповнена і не дай Боже їй вихлюпнутись. Адже маємо надзвичайно складну історію. Мусимо її знати, закарбувати в пам’яті кожен урок.
Нехай 2018 рік гідно відзначить дві пам’ятні для України дати — 150-річчя утворення “Просвіти” і 100-річчя Листопадового чину — першої спроби українського державотворення. Обидві події — це ті фундаментальні речі, на яких мусить триматися наше світосприйняття, повинні формуватися наші погляди і переконання. Потрібно докласти зусиль кожному — вмурувати свою цеглинку в міцний мур нашої спільної національної справи, щоб незаперечною істиною звучав рядок Василя Симоненка: “Народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ!”
***
від нині за рік
дочекати
гойдаєш ясла
а там — пусто
лише худібка стоїть
замерзла
і триє царі
з автоматами
і звізда не світить
щоб сліди не виказувати
на снігу
пішли пастерії
на захід
ангел сидить
заплаканий
макогоном калатає
зазирає в макітру
а там — Україна
***
діти були
як ангели
в білих сорочечках
колядували
небо і зЕмля
серед ночі ніжної
в місті засніженому
хто тобі ще
заспіває
наче цукерки
розсипле
іскрами з неба
сину мій
сину Божий
крихітко
там у минулому
з леду колиска
гойдається
***
І хто тобі розкаже про Йордан,
в холодній хаті зимне Водохреща,
і хто тобі зізнається нарешті,
що ти йому — як спраглому вода?
що ти йому, як сонце у вікні…
Як горобці на гілці полохливі,
ми ще маленькі і такі щасливі
на тій світлині, на брудній стіні.
Подай мені мою гірку сльозу,
бо ти мені… бо я тобі… бо нині
дрозди червоне їли на калині,
і плив подвір’ям сиво-чорний сум…
І хто ми, що навпомацки зійшлись
прийдешнє у минулому шукати?
Як сиротина, плаче наша хата,
яку не ми покинули колись…
***
ти ще існуєш
в думках чи уяві
пам’яті хвилі пливуть
кучеряві
на схід
вже не вирішую
бути не бути
зимний твій погляд
вихором крутить
як лід
що тобі сниться
такому одному
я серед ночі приходжу
додому
сама
вже не вирішую
жити не жити
кригою скріплює
серце розбите
зима
Івано-Франківськ, 2017
