Звести оселю

Олександр ПЕЧОРА,
м. Лубни

* * *
На протягах історії стою,
між вибухами приспаної правди.
В соборі душ,
де Сам Всевишній править,
країну вибудовуєм свою!

Спасенний в славній спільній боротьбі
козацького негинучого роду,
соборний український мій народе,
ніколи не зневірюся в тобі!

Рідна мова
Шануймо українську мову —
пісенну, щедру, пресвяту,
і калинову, й волошкову,
джерельночисту — саме ту!

Хвилюють серце звуки рідні.
Привільно ритміка бринить.
Ота мелодика чарівна
і зігріває, і п’янить.

Нетлінна пісня материнська
від серця лине в небеса.
Звучать мелодії дитинства,
квітує й щедро родить сад.

З прадавнини, з часів козацьких
лікує душу й окриля,
тече в світи слов’янська, братська,
Дніпрова мова Кобзаря.
Покинута хата
У червонім намисті вишня
зустрічати гостинно вийшла.
Хвіртка скрикнула.
Скрип той — подив:
гість прийшов,
повернувсь господар?!

Ні стежини. Полин та м’ята.
Похилилась старенька хата.
Сиротливо дивились скоса
вишні, яблуні, абрикоси…
Нічиє
Схилились мальвові вінки
на хату —
пам’ятник чеканню.
Скриплять обвітрені хвіртки,
протяжно й болісно зітхають.

Ой не чужі вони мені —
двори,
неначе кладовища…
Покинуті, мов по війні,
колодязі, хати і вишні.

А земляки повимирали
або до міста подались.
Давно городи не орались…
Та це ж недавно,
не колись!

Торкаюсь звалених воріт.
Невже зозуля відкувала?
Невже земля відвікувала?
Чужою стала…
Де ж мій рід?

Зростають, слава Богу, діти.
І в селах родичі ще є.
Але ж чужіє нічиє!
Лелекам нікуди подітись.

Мене, заблудлого, прости…
І сили дай звести оселю,
щоб воскресити рідну землю
і лелечатвнучат ростить.
Подовження миті
Мене покликав місяцьмолодик,
аби не продрімав, бува, світанок.
Здавалось би, іще занадто рано.
Якби не пізно.
Подивуйся, йди!

Поглянь, які природи чудеса!
Як розквітає волошкове небо!
І цілий світ вітається до тебе…
Ти в творчій одинокості — не сам.

Віків, кумирів безміри спливло…
Кумують жаби, шаленіє птаство.
Сльозароса…
Воскреслий ранку, здрастуй!
Торкнула душу ластівка крилом.

Художнику, це все давно було.
Але тобі талан дано творити,
щоб неповторність заново відкрити.
Поглянь, як дивно небо розцвіло!

А онде, понад банями дерев,
гілля гойднувши,
опустився легко
й розправив крила на гнізді лелека.
У нього місяць інтерв’ю бере.

А чи надовго зупинилась мить?
На фото, на картині, в згадці, в слові…
Довічне — лиш народжене в любові.
Тоді і пам’ять гріє, і щемить.

Поет уміє краще багатьох
ловити миті, ткати думи віщі,
аби відчути, зрозуміти вічне,
щоб серце озивалося: тьохтьох!

Мить — неповторна.
Іншої — не жди.
Та саме в тому — таїна жадана,
щоб кожен раз —
неначебто востаннє,
щоб світлі мрії й сонячно — завжди.

Вуздечку напинає ясен день
і напуває простір барвограєм.
Чаруймось білим світом, наче раєм.
Життя — то мить.
А іншого — ніде.

* * *
Найперше — докоряй собі.
Умій себе в собі збагнути.
Безмежно довіряй судьбі
й навчися скрізь собою бути.

І не надійся при грозі
на блискавичні переміни,
лиш направляй зусилля всі
на справи праведні уміло.

До себе, брате, обернись,
себе спитай відверто й вільно,
чи борешся, чи зупинивсь?
Що ти зробив для України?

Не ради слави й нагород
розпочинай яскраве дійство.
Йди до людей, єднай народ,
оздоровляй себе й суспільство.
В громади праведність повір,
бо владі вірити — наївно.
Щоб раєм став твій рідний двір —
живи і мисли українно.

Околиця
Я з дитинства ходив на околицю —
відкривати природи красу.
Починалася тут моя вольниця.
Мріїдуми сюди я несу.
Теплі спомини гріють і колються.
Тут же юність буяла моя!
Приманила до себе околиця.
Повінь мрій пам’ятатиму я.

Рідне місто молодшаєтвориться.
Вже не стріну старих яворів.
Подалася за обрій околиця,
та рояться тут мрії мої.
Перемріється тут, перемолиться.
Будуть радощі ще і жалі.
Давні друзі мої за околицю
відлітають, немов журавлі.

Ой ти доленько, сизая горлице,
ще воркуй мені, не відлітай.
У задумі ходжу по околиці:
це ж отут колись був мені рай.
Заховалось за обрієм сонечко.
Гостювала синиця в руці.
Сизим птахом іду за околицю,
і сльозина бринить на щоці.

Розквітає слово
Прислухайся — шепочуть пелюстки,
бринить роса промінносвітанково.
Цей неповторний час не пропусти,
адже в ці миті розквітає слово.

Минула ніч, і ти поглянь на світ —
предивне світло плине знову й знову.
Поезії одвічний заповіт —
якби в душі розквітло тепле слово.

Завжди натхненно ранок зустрічай,
адже назад і миті не повернеш.
Коли в душі твоїй горить свіча,
тоді ніколи слово не померкне.

І ти себе розкрий на всі лади,
щоб сколихнули душу серця струни,
щоб залишитись вічно молодим
і почуттів палких іскрився трунок.

Плекай пелюстку кожну у вірші —
і будуть вічно квітувати ружі.
Коли мотив настояний в душі —
його почують душі небайдужі.

Мелодію любові віднайти
ніколи у житті оцім не пізно.
Коли цей світ в добрі покинеш ти —
лишиться всім твоя нетлінна пісня.