Дідух

Романа ЧЕРЕМШИНСЬКА,
співзасновниця, директор Етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, відмінник освіти України, член НТШ, НСКУ, НСЖУ, село Велеснів Монастириського району, Тернопілля

Із пошанівком і щемом у серці пригадую, як наш тато Степан приносив до хати і розстеляв дідух по підлозі через усю кімнату, мати Павліна розкидала по ньому ліщинові та волоські горіхи, а ми, малі, сестра Рома, брат Адам та я шукали їх, і показували під столом: “Кво-кво на Різдво — штири квочки на гніздо! Один когут, а сто курочок!”. І це не забувається.
Крім того, тато вносив пшеничний не обмолочений сніп і ставив його на покутті, кажучи: “Щоб наша хата була така багата, як ця баба із золотим зерном! Христос Ся Рождає!” Щем у серці та сльози на очі навертаються при цій згадці про ті незабутні дитячі роки!
Стояла ця баба аж до Стрітення, бо напередодні 15 лютого її виносили з хати, обмолочували, а зерно з неї засівали навесні на полі.
Спалювали на третій день Різдвяних свят за воротами, розклавши дідух (солому) у вигляді Хреста. Я добре це пам’ятаю, бо моє дитинство минуло саме у Велесневі — родинному селі академіка Володимира Гнатюка — великого слов’янського вченого, видатного українського етнографа й фольклориста.
Пригадується, як третього дня Різдвяних свят йшли вранці до церкви, то біля воріт наших сусідів чорнів на снігу Хрест від спаленого дідуха. Господарі Андрій Будзінський, Микола Кріслатий, Дмитро Фігура, Яків Торконяк, Андрій Торконяк, наші сусіди Гаврило Гук, Олекса Торконяк, Михайло Гук, Лука Максимчук, Олекса Парасюк та інші спалювали дідуха саме так. (Все це із спогадів, які записав Остап Черемшинський — директор свого дітища — музею Володимира Гнатюка).
“На дубовій долівці, встеленій пшеничним дідухом, бавилися горіхами з ліщини діточки найстаршого боярина Чагрова, а матір напоминала їх, що на Святвечір горішків не вільно товчи, ні зубками кусати, бо цілий рік кури не несли б яєць? Весело й гамірно було в світлиці…” (С.165) та “У сторожевій гридниці терему, що знаходилася навпроти головного входу до кімнати князя, спали покотом дружинники на долівці, застеленій дідухом…” (С. 167) так написано в українській історичній повісті з ХІІ століття письменником з Бучача Осипом Назаруком “Осмомисл” (Львів: “Червона калина”, 1991), яка була видана 1918 року.
Дідух — солома, котру стелять в хаті напередодні Різдва Христового. (Словарь української мови: Зібрала редакція журнала “Кіевская старина”. Упорядкував з додатком власного матеріалу Борис Грінченко. — Т. Г, А —Ж. — Київ, 1907. — С. 369).
…На стіл розстеляли сіно, яке пахло сонцем і літнім вітром, на кожний кут стола клали по зубцю часнику, щоб бути здоровим, а поверх нього застеляли біленький лляний обрус, що пахнув також літом, а був визолений лугом у кадубі (зільниці) з березової золи, котрий був викачаний на тачивці магільницею (рублем). Після щедрого вечора це сіно збирали у в’язанки, з котрого робили гнізда для квочок.
На Святвечір після вечері діти-пастухи робили зі жмутика сіна маленьке перевесло, котрим зв’язували ці ложки, щоб під час паші худоба не гедзилась, а вся купи трималася на пасовиську.
На Святий вечір господар дому перед початком вечері виходив на поріг сіней чи ганку і запрошував до хати на вечерю душі всіх рідних, що померли.
На Святвечір готувалося 12 страв, із яких головною була кутя, узвар, вареники із капусти та картоплі, гриби, борщ, риба, голубці, квасоля, капуста, картоп­ля, пампушки, оселедець.
Крім того, на 1-й Святий вечір сіяли мак.
На щедрий вечір після вечері дівчата брали ложки, виходили на поріг сіней чи ганку, і тарабанили ними, а коли десь на цей звук загавкав пес, то вважалося, що з того кутка села прийдуть старости від нареченого сватати цю дівчину.
“А діти квокають, шукають оріхів. Хто в сіні знайде з них заховані, той буде в долі” (“Святий вечір” (Б. Лепкий “Цвіт споминів” (Бережани-Тернопіль, “Джура”, 2002. — С.120).
Снопи пшениці, жита, ячменю, вівса, проса, гречки, що були вже обмолочені, називалися околотами. Околоти, що були пов’язані по п’ять вкупі — називаються пуками. Із житніх околотів робили сніпки — головаті та з чузарами для пошиття верхів хат та стаєнь, оборогів, стодол, кошниць, що називалися стріхами. Житні околоти вносили на Святвечір, щоб застелити долівку, називали дідухом, а пшеничний не обмолочений сніп клали на покутті і називається він “баба”.
Сніп ярої пшениці, бо навесні зерно з нього висівав господар на своїй ниві, коли ще не було колгоспів у нашому краї.
Крім того, для дітей було справжнім радісним святом у ніч святого вечора спати на дідуху. І ще я пам’ятаю, як тато казали до Остапа і Адама: “Ану, хлопці, давайте “Бити олій”, то така була дитяча гра вже після вечері.
Думаю, що кожний з нас, кому вже 70 і більше років, із трепетом серця і невимовною душевною теплотою згадують ці незабутні чарівні Різдвяні свята свого дитинства! Чи не так? Коли на очах виступають сльози радості і смутку тих спогадів.

Related posts

Leave a Comment