Культура, мистецтво роблять більше, ніж політики

Римма ЗЮБІНА — про Сіверськодонецьк, Лондон і вміння бути щасливою

Римма Зюбіна — українська театральна і кіноакторка, громадська активістка. За версією журналу “Фокус” 2017 року увійшла до 100 найвпливовіших жінок України. Лауреатка багатьох театральних премій, зокрема двічі лауреатка найпрестижнішої театральної премії України. “Найкраща акторка” за версією Української Кіноакадемії, лауреат “Золотої Дзиґи” за найкраще виконання головної жіночої ролі Дарини в фільмі “Гніздо горлиці” (2017). 2016 року на 65му Міжнародному кінофестивалі МангеймГайдельберг (Німеччина) отримала “Спеціальну відзнаку” за неперевершене виконання ролі Дарини у фільмі “Гніздо горлиці”, а 2017го нагороду “За найкращу жіночу роль” на 25му Міжнародному кінофестивалі в Варні (Болгарія).
Фільм отримав ще кілька нагород на престижних міжнародних кінофестивалях — “Приз журі” Мумбаї (Індія), “Приз екуменічного журі” МангеймГайдельберг (Німеччина).
Зіграла понад 50 ролей у театрі та 90 ролей у кіно та телефільмах. Є Президентом фестивалю дитячого кіно “ФільмФестБук”, що проводиться в дитячому центрі “БуковельАртек”.
— Чим запам’ятається для актриси Римми Зюбіної грудень 2017 року, в якому були і Лондон, і Сіверськодонецьк?
— Я хочу спочатку сказати про Сіверськодонецьк, бо це найважливіша подія за останній час: розпочалася співпраця з Луганським обласним академічним українським музичнодраматичним театром, який зараз в умовах змушеної евакуації там працює. Чудова трупа, неймовірні актори! Люди, які цінують те, що можуть виходити на сцену, служити театрові, бо, як ніхто, знають, що таке війна. Колективу 2 роки і він уже створив близько 20 вистав. Частина акторів — місцеві, частина переїхала з Луганська, залишивши там рідні домівки, є актори з інших міст України. Колектив молодий, здебільшого актори до 30 років, і це відчувається в шаленій енергетиці, коли дивишся вистави. Ніхто не виходить на сцену без азарту, віддачі, наповненості. Це і є професіоналізм!
Я познайомилася з Театром, коли вони були на гастролях у Києві. Ще тоді я відчула ту справжність зі сцени, яку найбільше ціную в мистецтві. Закохалася в актрису Ольгу Яковенко. І не приховувала своїх емоцій і захоплення в спілкуванні з акторами театру.
Кілька років тому приїздила на Луганщину з концертами на День Незалежності, потім презентувала фільм Анатолія Матешка “Трубач”. Серед тих чудових людей, які мною опікувались і гостинно зустрічали, були організатори “Днів українського кіно” в Сіверськодонецьку — Лариса Железовська, директор “Центру культурних ініціатив” і Сергій Дорофєєв, з яким ми здружилися. І от пана Сергія призначають директором театру. Рік тому я повезла на “Дні українського кіно” в Сіверськодонецьк фільм “Гніздо горлиці”. І Сергій Дорофєєв запропонував зустрітися з колективом театру. З пафосної назви — “Творча зустріч” ми зробили дружню зустріч. Багато сміялись, жартували, я розповідала театральні байки, говорила про проблеми театру, бо ж вони спільні по всій країні. І саме тоді запропонувала: “А чи не зіграти нам разом якусь виставу?” Тоді театр свого приміщення не мав, розташовувався у приміщенні дитячого садочка і займав кілька кімнат. Було вкрай важко. Здається, моїй пропозиції не дуже повірили, мовляв, мало що актриса на емоціях може сказати… Але коли в жовтні Луганський український театр отримав красиве приміщення відремонтованого Театру, я написала директору, що готова приїхати працювати. Утрьох — художній керівник Володимир Московченко, Сергій Дорофєєв і я — почали шукати п’єсу. За тиждень знайшли те, що має бути цікавим і для театру, і для глядача.
— І тепер у цьому театрі буде Ваша вистава?
— Так. Але не моя вистава, бо я не режисер, а вистава за моєю участю. “Веселий дух” — автор Ноел Коуард, режисер Володимир Московченко. Нас у виставі семеро акторів. Моя роль не найголовніша, і важливо, що цю ж роль, мадам Аркаті, гратиме актриса театру Наталія Карчкова. Неймовірно талановита, харизматична, неповторна, справжня “зірка” і дуже скромна. Під мій графік ми підлаштували спочатку навіть дату прем’єри — 7 грудня. Між Ліваном і Лондоном я ще планувала приїхати в Сіверськодонецьк і зіграти прем’єрну виставу. Але завадив розклад потягів, нереально встигнути було в цей проміжок — між 6 і 9 грудня.
Три тижні тому я приїхала на репетиції і побачила неймовірне ставлення до роботи, якого давно вже не бачила. У мене почалася нищівна самокритика, бо до останнього ходжу з текстом у руках, завжди не встигаю. Ми тут, у Києві, не цінуємо того, що маємо. А в Луганському українському — актори в репетиційний формі, в гарному творчому настрої, рівно о 10й на сцені, всі вивчили свої ролі, декорації готові й змонтовані на сцені, йдуть повноцінні репетиції з музикою. Навіть афіша готова! Все на такій стадії, що лише мені потрібно увійти в уже майже готовий спектакль. Актори, мої партнери по виставі, — професійні й дуже люблять свій театр. Моя улюблена Оля Яковенко грає разом зі мною. Для мене це щастя. Всі уважні один до одного і до мене. Допомагають. Чудова атмосфера. Режисер вистави, художній керівник театру Володимир Московченко толерантний, світлий, завжди усміхнений… Щиро радію, що є такі актори, що є театр, де, окрім творчості, нічого зайвого. Мені здавалося, що вливатися в інший колектив після 40 років майже неможливо, але відчуваю себе серед них класно. Цікаво, що мій чоловік Станіслав Мойсеєв свою дипломну виставу колись поставив у Маріупольському театрі, де Володимир Московченко був тоді головним режисером. А тепер і нас творчість поєднала.
— Чому це було так важливо?
— Маємо унікальний приклад — кінооператор Слава Пілунський зі своїм “Жовтим автобусом”, вміючи талановито знімати кіно, вчить цього дітей із прифронтових територій. Дає їм надію на інше життя, дарує можливість доторкнутися до мрії. Вже не той час, коли, як у перший рік війни, ми повинні все кинути і йти на війну. Сьогодні фахівці — медики, актори, військові, інженери, літератори — повинні робити якісно свою справу і давати співгромадянам відчуття життя, перспективи і необхідності мріяти й думати про майбутнє. Це мій волонтерський внесок. Мені не платять гонорарів за участь у виставі Луганського обласного українського муздрамтеатру. Це моя принципова умова. З витратами за готель, за проїзд мені допомагають друзі. Культура, мистецтво можуть зробити більше, ніж слова політиків. На Луганщині люди потребують підтримки, і театр здатен зробити це.
— Детальніше про виставу…
— У виставі йдеться про письменника, який для написання нової книжки хоче дослідити, що таке спіритичний сеанс, і до співучасті запрошує досить екзальтовану особу, мадам Аркаті, яка й проводить цей спіритичний сеанс. Я люблю характерні ролі. Тут саме така роль.
— Місцеві глядачі ходять на українські вистави?
— Так! Того дня, коли я приїхала вперше, йшла дитяча вистава “Пригоди Павутинки”. Приїхала з Києва авторка п’єси, Світлана Конощук — Ланс Ра, разом зі своїми дітьми. В залі був аншлаг. Батьки з дітьми тепло сприймали виставу. Я бачила, як люблять у Сіверськодонецьку український театр, у нього є своя публіка. До речі, в Луганську до окупації український театр був набагато популярнішим, ніж російський. У місті мало розваг і дуже хочеться, аби театр став улюбленим місцем для людей: тут можна поринути в атмосферу іншого життя, хоча б на кілька годин забути, що поруч війна.
— А як сприйняли “Гніздо горлиці”?
— Добре. Ми об’їздили з фільмом не лише Україну. Від НьюЙорка до Бейрута люди сприймали її як історію, їм близьку. Після кожного показу підходили глядачі, розповідали подібну історію, яка сталася з кимось з їхньої родини. І Сіверськодонецьк реагував так само. Але найважливіше, що сталося після виходу картини на кіноекрани — в українського глядача стався перелом свідомості, з’явилася впевненість, що ми можемо знімати якісне кіно.
— А які враження від Лондона?
— Ми приїхали командою, що представляла свої фільми, — Володимир Філіпов і Тарас Ткаченко — “Гніздо горлиці”, Заза Буадзе — “Червоний”, Ахтем Сеїтаблаєв, Іванна Дядюра — “Чужа молитва”, Дмитро Белінський — “Микита Кожум’яка” — для участі у “Днях українського кіно”, проведення яких ініціювало Посольство України у Великобританії. Величезну роботу з втілення цієї ідеї провела Перший секретар Посольства Інна Єгорова — вона зробила нам свято.
Колись я вже була в Лондоні. 40 хвилин. Це було на зорі мого театрального життя, ми їхали з Единбурзького театрального фестивалю з театром “Золоті ворота”, який тоді очолював Валерій Пацунов. Грали “Убівєц” Достоєвського. Це був 1995 рік. Їхали автобусом, важкуватий переїзд, коли вже не розумієш, яку добу ти їдеш і де ти.
Ми приїхали в Лондон і нам повідомили, що маємо 10 хвилин. Антон Мухарський тоді сказав: “Ти що, Ріммаська, будеш стояти ось тут, біля автобуса всі 10 хвилин? Ми ж у Лондоні!!!” І ми вчотирьох — Валерій Шептекіта, Антон Мухарський, моя подруга Наталка Солнцева, вже покійна, на жаль, і я — побігли на Трафальгарську площу. Я так добре все це пам’ятаю. Цього разу дощі були, а тоді серпневе сонечко, і так хотілося застрибнути на того самого лева, якого ми тоді подолали для ефектного фото. У мене — море вражень! Мій чоловік говорив: “Я був в Парижі 3 дні — і не розказую, що був у Парижі, бо 3 дні — це нічого, а ти була 40 хвилин у Лондоні, і розказуєш, ніби там півжиття прожила”. Але я думаю, що це такий стан душі — коли маєш смак до життя, то 40 хвилин вистачить, щоб мати враження назавжди!
А вже тепер, у грудні 2017го, я побачила все, що хотіла, ще й зустрілася там із друзями Вікторією і Володимиром Тарковськими. Вікуся — найкраща подруга юності, моя однокурсниця, вони 25 років тому виїхали до США. Музеї, театри, замки, блукання вулицями, виставка Модильяні… А найбільше хотіла побачити усипальню Марії Стюарт. Я грала її в театрі, для мене це і роль надважлива, і особистість — непересічна. Я люблю своїх героїнь, а Марію Стюарт я полюбила ще й завдяки Стефану Цвейгу, який романтизував цей образ. Коли граєш особистість, яка реально існувала в історії, то відчуваєш роль інакше, ніж героїню, яка існує лише у фантазії автора. Я вивчала історію Марії Стюарт, Тюдорів, цікавилась історією Англії. Знаходила її портрети. Ти стаєш нею, вона — тобою… Навіть якісь містичні речі зі мною відбувалися, коли її грала. І от у Вестмінстерському Аббатстві я знайшла її місце поховання. Лише біля могили Марії Стюарт лежить вінок свіжих квітів із написом: “Ми пам’ятаємо”. Ще у Цвейга я читала, що дві жінки, які відчайдушно боролися за корону, тепер тихо спочивають поруч. Так і є: Королева Єлизавета І і Марія Стюарт.
— 2017 року багато довелося подорожувати?
— Торік я презентувала фільм “Гніздо горлиці” у країнах, де відбулися “Дні українського кіно”: Фінляндії, Швеції, Бельгії (двічі), США, Грузії, Італії, Польщі, Латвії, Лівані — і, щойно, у Великій Британії. В деяких країнах подібний захід відбувся вперше. І мені дуже запам’яталася поїздка в Ригу, бо там серед організаторів був Валтерс Кагайніс, чудова людина і знавець кіно, він кілька років мріяв організувати покази українських фільмів. Пан Валтерс — колишній директор Ризької кіностудії. Саме він запросив на покази наших колег — кінематографістів Латвії. Вийшла дуже хороша професійна розмова. Бо коли оцінку моїй роботі дає легендарний кінорежисер Яніс Стрейч, на “Театрі” якого я виросла, а ще й мій друг актор Арніс Ліцитіс, то це важливо.
— Що запам’яталося у цій поїздці найбільше?
— Насправді — особисте. Ті дні, які провела зі своєю подругою Вікусею в Лондоні. Це їй і її мамі — Лілі, яку вважаю ідеальною жінкою, я завдячую тим, що залишилася колись у Києві. Приїхала 1991 року в грудні з Ужгорода, де працювала у Закарпатському театрі. Покинула серед сезону сталий театр, батьківський дім. У київському театрістудії, куди приїхала працювати, мені першого ж дня повідомили, що зарплати не було вже півроку, і скоро не буде, на репетицію актори збиралися більше години, бо для них це не основне місце роботи. Людина, яка обіцяла допомогти з житлом, сказала: “Яке житло? Може, у вересні поселимо в студентський гуртожиток, якщо будеш вчитися на стаціонарі”. А який стаціонар, я ж на заочний спеціально перевелася, аби працювати й актрисою стати. Приїхала! Мій тато, коли проводжав мене в Ужгороді, сказав: “Думаю, що через тиждень ти повернешся. Я тут на вокзалі тебе чекатиму”. Мабуть, так би і сталося, але саме Віка разом зі своєю мамою пригріли мене. “Живи у нас скільки треба”. У них із мамою були дивовижні щирі стосунки. Для мене це було відкриття і взірець. Ці люди стали рідними для мене, а Ліля називала мене своєю донькою. Коли вони виїжджали в Америку, то й мене кликали, говорили напівжартома, що я везуча і приношу людям удачу. А я переживала, що ми вже ніколи не побачимося. Потім зустрілися вже в Україні через 5, 7 і 10 років, але такого усамітненого спілкування не могли собі дозволити: діти поруч, суєта… А зараз ми надолужили всі ці роки, тож ця зустріч була для мене важливою.
— А що в Києві?
— У Молодому театрі в Києві 5 вистав ідуть за моєї участі. Цього сезону на ангажементі, саме тому дозволяю собі поїздки і роботу в іншому місті. Відіграю свої улюблені в Києві, лише потім поїду в Сіверськодонецьк. Готуємося до прем’єри, яка відбудеться 25, 26 січня. І потім я щомісяця їздитиму і гратиму “Веселий дух”. Запрошую всіх підтримати театр і нашу виставу. Мої друзі з Києва вже збирають велику групу підтримки. Це теж важливо, бо в Сіверськодонецьку живе багато чудових людей, які не погоджуються жити зі статусом “біженець”. Ці люди живуть думкою: “А от коли ми повернемось додому…” Дуже поважаю їх за те, що вони змогли прийняти те, що сталось, і жити тим життям, яке їм випало. Сьогодні і тут. Це головне уміння — жити якісно, на повну за будьяких обставин. Ми всі повинні цього вчитися… Колись в одному фотопроекті мене попросили дати визначення щастю. Я довго думала… І врешті вважаю, що щастя — це відсутність нещастя.

Розмовляла
Ольга ЖМУДОВСЬКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment