Велична постать Алли Горської
Лист редактору.
Шановна пані Любо, пише Вам мешканка м. Бахмут Донецької області. Від початку трагічних подій на Донбасі я та мої друзі не покидали місто та допомогали стверджувати український простір різними засобами. Зовні Бахмут нагадує звичайне місто прифронтової зони, але внутрішньо має дивну духовну природу, це відчувають всі, хто приїздить до Бахмута. З початку російської агресії свідомо перейшла на українську, весь час відчуваю себе відповідальною за тримання України саме тут, на Донбасі. Це відчуття нині відоме багатьом українцям, залучилися ми до нього через небезпеку втратити свою державу. Сьогодні відкриваємо для себе безліч імен тих українців, які завжди тримали Україну — попри всі труднощі. Алла Горська належить саме до таких людей. У важкі часи звернення до мужніх шістдесятників додає сил переживати труднощі та робити те, що можеш зробити лише ти для України. Про це пишу в есеях “Мозаїки на кордоні” та “Духовний простір Олекси Тихого”. У міській бібліотеці організовуємо постійні лекції під рубрикою “Історія та культура України крізь простір та час”, на них теж розповідаємо про це, можливо, есеї будуть цікавими для читачів “Слово Просвіти”.
З повагою Вікторія Бак
Горська нікого не боялась, боялись її. Страх перед нею відчували всі пігмеї, що сподівались перечекати важкі часи, сховавшись у ніші.
Людмила Семикіна
Ми живемо в матеріальному світі, який має глибоку духовну сутність. Ілюзія зовнішнього світу не дає більшості з нас відчути його духовну першооснову, а між тим, саме духовні витоки живлять зовнішній світ та дають йому можливість існувати в тому недосконалому вигляді, який ми часто вважаємо єдино можливим.
Світ рухають уперед такі нематеріальні речі, як любов, самовідданість, жертовність, їх втілюють у собі вчинки конкретних людей, які кожен раз у своєму особистому житті повторюють Хресну Дорогу, спрямовуючи через Голгофу земне життя людства у майбутнє. Історичний шлях до майбутнього українського народу — це суцільна Голгофа.
Духовна складова формує зовнішній світ, а не навпаки, якщо б це було не так, то наш світ поринув би в прірву самознищення, не маючи джерела для розвитку. Народ існує, доки існують його духовні надбання. Він є відкрита система, здатна до постійного розвитку та самовідтворення. В якомусь сенсі народ ґрунтується на метафізичних засадах буття, їх викорінити неможливо. Є свій час існування нації, та він не обмежується часом конкретного історичного періоду, а розпорошується у минулому та проростає у майбутнє. Колись людству стануть відомі справжні причини існування Всесвіту, тоді відкриються причини, що породжують націю. Кожна нація на Землі виконує своє призначення. В різноманітності криється пояснення єдності світу. Руйнування різноманіття світу на будьяких рівнях веде до порушення законів його існування та може призвести до самознищення одноманітної системи, тому самовідтворення націй є необхідною умовою існування світу.
Відомий діяч ГрекоКатолицької Церкви Теофіл Коструба розглядав націю “не як винятково біологічносоціальний феномен з метою самого в собі, а як живу синтезу, перш за все, поняття Божого твору, а далі біологічно — соціального феномену, який повинен кермуватися не виключно національним егоїзмом, а головно моральними засадами, які є метафізичного походження” [2, с. 272].
Нація та народ існують насамперед за моральними законами. Її представники можуть переживати лихі часи, бути підкореними та частково асимілюватись в іншому народові, але приходить певний час — і годинник буття починає розгортати час пробудження самосвідомості нації. Тоді приходить Той, хто каже: “Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово”. Слово починає жити власним життям, гуртуючи навколо себе націю, пробуджуючи глибинні почуття національної гідності та людської шляхетності. Слово відлунює в душі великої кількості людей, які до того вважали себе гвинтиками налагодженої системи перетворення людського світла в темряву, і вони руйнують систему та спалахують світлом.
Тоді пробуджуються глибинні людські відчуття необхідності жити за Вищими законами, які зберігаються в культурній традиції власного народу. В критичні періоди з’являються люди, велетні духу, спроможні створювати на землі простір духовних нашарувань, в якому відновлюється нація та продовжує свій зоряний шлях.
Алла Горська, художниця та правозахисниця, відома діячка українського шістдесятництва, належить до таких велетнів духу.
Життя кожної людини відбувається в двох світах — зовнішньому та внутрішньому. Частіше за все більшість із нас живе зовнішнім життям, на внутрішнє звертаючи увагу лише в тяжкі часи. Алла Горська жила гарячкувато, кожну мить відчуваючи відповідальність за все, що робила перед прийдешнім, вона як би бачила майбутнє крізь внутрішній простір свого серця. Життя духу стало для неї головним. Охоплюючи її життя та творчість узагальнюючим колом, розумієш, що Алла через творчість свідомо відтворювала в тривимірному матеріальному світі вічні духовні архетипи українського народу.
Чому вона робила це вкрай небезпечне для того періоду дійство? Відповідь на це питання криється в глибині першопричин буття людини, роду, народу, нації та знов повертає нас до осмислення метафізичних причин існування світу. Щось вище за нашу найглибшу сутність, щось важливіше та прекрасніше, ніж ми самі, пробуджується в кожному з нас в особливі хвилини тиші на самоті з самим собою. Але не кожен спроможний ці високі відчуття перетворити в образи, звуки, слова, а той, хто може, через творіння своїх рук притягує Небо на Землю, і тим показує кожному, хто цього ще не зрозумів, можливість шляху духовного преображення через Красу.
Алла Горська була людиною, яка відчула можливість такого преображення, та почала втілювати його в життя, повністю розчиняючись у тому, що творила. Все, за що бралась Алла, спалахувало вогнищем думок, ідей та дій, які наслідували інші, розширюючи простір української творчості.
Алла зростала в російськомовній родині Олександра Горського, відомого засновника радянського кінематографа. Вона закінчила Київський художній інститут та мала прекрасні можливості для щасливої кар’єри митця соцреалізму. Коли їй вже було за 30, почала досконало вивчати українську мову, брала уроки в Надії Світличної, писала під диктовку, виписувала зі словників, постійно читала та свідомо перейшла на рідну мову. На запитання Леся Танюка: “Чому стався такий перехід?” відповіла: “Надходить мить, коли тобі раптово стає соромно. Вже десь із півроку як відчула: живемо безсоромним життям…” [1, с. 421].
Мабуть, ми всі маємо обов’язок перед народом, в лоні якого народжуємось. Безсоромне життя — це життя поза простором свого роду. Життя наших пращурів залишає духовне нашарування, яке відчувається як сумління. Якимсь чином здобутки всіх, хто жив до нас, допомагають нам, навіть тоді, коли ми не згадуємо про них, але живемо у тому просторі, де жили колись вони. Саме мова є кодом доступу до цього простору, опрацьованого духом.
Творчість Алли має вселенське звучання, але одночасно в ньому присутня суто українська тема. “Я працюю, щоб було мистецтво сучасне, — писала Алла Горська, — українське, яке представляє свій народ. Народ незламний. Мистецтво, яке репрезентує націю, в свій час ніхто не зможе звалити” [1, с. 425].
Наш світ побудовано так, що в ньому поряд можуть перебувати люди зовсім різних духовних світів. Ми спілкуємось, взаємодіємо та можемо не уявляти до кінця, наскільки різна наша внутрішня сутність. На мій погляд, Алла не тільки зовні була величною жінкою, вона внутрішньо була велетнем щодо більшості. По її творчості ми можемо лише уявляти, які величні думки та безмежні мрії захоплювали земну жінку неземної вдачі на ім’я Алла Горська.
Працюючи три роки сценографом і художником костюмів у “Другому українському театрі”, Алла захоплювалася можливостями самовираження: “Та ж тут можна малювати світлом, розумієте? Малювати темрявою, дощем, хмарами! Це ж геніально — плинний об’єм! Куди до біса скульптура! А кольори? Таких у житті не вигадаєш!” [1, с. 422]. Вистави, до яких малювала декорації та ескізи костюмів Алла Горська, заборонили, і вона назавжди залишила театр, а 1965 року звернулася до монументалізму. З цього періоду разом з Віктором Зарецьким, Григорієм Синицею, Галею Зубченко, Геннадієм Марченком, Олександром Короваєм, Іваном Куликом, Василем Парахіним вона починає працювати на новобудовах Донбасу, власноруч виконуючи надзвичайні мозаїки, з яких починається сучасне українське монументальне мистецтво.
Пишу ці рядки 2017 року на тому ж Донбасі, який став місцем невщухаючого конфлікту, де зійшлися імперські та олігархічні інтереси, шматуючи тіло нашої НенькиУкраїни. На моїх очах творились дивні речі. Світ, до якого ми звикли, став крихким, почав котитись у прірву війни. Налякані люди штурмували автобуси та вагони потягів і бігли кудись, аби сховатись від чогось, чому ми не мали назви. Страх та відчай панував серед населення. Керівництво втікало ще швидше, користуючись відпустками та заздалегідь придбаними путівками, в надії перечекати навалу несподіваного ворога, з яким, на їхній розсуд, не потрібно було сваритись, тому що, коли все заспокоїться, можна буде повернутися після відпочинку та продовжити керувати, вшановуючи нових господарів.
Дивні речі відбувались і в моїй свідомості та свідомості багатьох моїх знайомих. Ми почали відчувати себе українцями, і саме це вселяло в нас сили для спротиву. Розглядаючи мозаїки, створені Аллою Горською разом з однодумцями, в 60—70х рр. XX ст. саме на Донбасі, розумієш, що це не лише витвір мистецтва — це духовний щит, який так поспішали залишити нам ті, хто гарячкувато жив у період короткої відлиги, та який міг захистити нас, звичайних українців, в той час, коли кидали нашу землю колишні керівники. Захист був у пробудженні нашого духу та у скріпленні його вірою в перемогу. Мозаїк не так багато, але вони варті того, щоб про них згадати.
Мозаїки у Донецьку: на п’ятій школі уособили в собі творіння Всесвіту, в якому з самого початку вже було місце України.
“ЖінкаПтах” у магазині “Рубін” на тлі чорної безодні Космосу в спіральному танку вибризкувала яскравими кольорами буття.
У Маріуполі на стінах ресторану “Україна” — “Боривітер”, символ нескореного духу, який поставав із поривів вітру та енергії у вигляді птахавітру, спроможного пробуджувати нові мрії та втілювати їх у життя.
“Древо Життя” з різнокольоровими листями та квітами, яких не зустрінеш на землі, але побачиш уві сні, легкому та щасливому, після якого любиш увесь світ та відчуваєш свою єдність з кожною часточкою Землі та зоряним небом.
У Краснодоні на головній стіні Музею молодогвардійців — “Прапор Перемоги”. Живі, поранені та мертві в єдиному пориві виборюють своє право на людську гідність. Постаті заповнюють площину у 100 м2 тривимірного світу, перетворюючи її на багатовимірний простір сили людського духу.
Переді мною карта військових подій березня 2017 року. Ситуація на сході України. Місця, де залишились мозаїки, які створювала Алла Горська разом зі своїми однодумцями, помічаю та об’єдную їх однією лінією. Краснодон усередині тимчасово окупованої території, Донецьк за 70 кілометрів від лінії розмежування. Маріуполь тримає кордон на території України.
Дізналась від Людмили Огнєвої, народної майстрині та журналіста, упорядника книги “Алла Горська. Душа українського шістдесятництва”, про те, що в Маріуполі мозаїка “Древо Життя” була схована за глухою стіною власниками ресторану, але за клопотанням Людмили Огнєвої та небайдужих людей нещодавно відкрита.
Дивлюся на умовну лінію, що повторює лінію фронту, яка тримає Україну в її земних та небесних кордонах, та уявляю мужню жінку та інших відважних митців, які власноруч в 60—70х роках XX ст. через мистецтво створювали умовну лінію кордону, далі якої не просунеться війна у XXI ст.
Можливо, це лише моє уявлення, але, споглядаючи на “Прапор Перемоги”, розумію, що сьогодення створюється водночас минулим та майбутнім, яке в особі окремих могутніх людей духу втілюється в картини, мозаїки, музику, слова та вчинки, що накреслюють вічне існування для роду, народу, нації та людства.
І тоді, у найважчі часи, з’являються люди, які свідомо або несвідомо відчувають необхідність зупинити руйнування краси, істини та правди. Вони залишають домівки та власним життям перешкоджають розповсюдженню хаосу небуття. У важкі часи війни на Донбасі поряд із добровольцями, військовими, волонтерами та всіма нескореними була та досі залишається Алла Горська, яка розчинила свій дух, своє життя, свою любов у МОЗАЇКАХ НА КОРДОНІ.
Якщо уявити нашу зустріч з Аллою в іншому житті та вимірі, вона постала би перед нами як МитецьТитан, який малює зірками, сонячним вітром, плеядами та галактиками в своєму творчому дійстві підкорюючись музиці серця, яка споріднено пульсує в унісон з музикою Небесних Сфер. Можливо, саме зараз десь за обрієм нашого світу, який є лише початком іншого, більш прекрасного та величного, вона в своїй невтомній творчості зайнята дійством творіння згідно з планом Всевишнього. Але інколи щось схоже на смуток повертає її обличчям до голубої планети в одному з рукавів Чумацького Шляху, яка ще тільки намагається випростатись з обіймів темряви, в чому завжди допомагали та будуть допомагати МитціТитани, які нам більш відомі земним життям, схожим на Хресну Дорогу. Саме такою пройшла свій шлях земна жінка на ім’я Алла Горська.
Література
1. Алла Горська. Душа українського шістдесятництва / Упор. Людмила Огнєва. — К.: Смолоскип, 2015. — 712 с.
2. Шкраб’юк П. В. Монаший Чин Отців Василіан у національному житті України / П. В. Шкраб’юк. — Львів: ВВП “Місіонер”, 2005. — 439 с. 56 вкл.
Вікторія БАК,
кандидат педагогічних наук,
м. Бахмут Донецької області
