Дивовижно, але ми стали свідками процесу, на який українці п’ять років тому й не сподівалися: на екранах українських кінотеатрів дедалі більше українських фільмів. І якщо 2014 року українські кіноглядачі іронічно сприймали звістки про можливість збільшення українських кінострічок в телеефірі та в кінотеатрах, то 2017-го це вже стало доконаним фактом. А якою є перспектива розвитку українського кінематографа? З цього почалася наша розмова з Головою Держкіно Пилипом ІллЄнком.
— То чи є перспектива в українського кіно стати прибутковим самодостатнім бізнесом?
— Перспектива є, останні два роки тому підтвердження, але найближчим часом прибутковим чи навіть самоокупним кіно не стане. Бо на те, аби кіновиробництво в Україні стало прибутковим, впливають різні чинники. Так, сьогодні ми нарешті маємо рекордну для України суму, найбільшу за всі часи незалежності, яку уряд виділяє на підтримку кінематографа — 500 млн грн, якими розпоряджатиметься Держкіно, і 500 — Мінкультури. Але це не так і багато, і гроші — це ще не все.
— А які ще чинники важливі?
— Один із важливих чинників, завдяки якому наші перспективи на самоокупність виробництва фільмів можна прорахувати хоча б приблизно, — кількість кінотеатрів в Україні і показник відвідуваності населенням. Отож маємо зараз близько 500 кінозалів на всю країну. За минулий рік продали 24 млн квитків — це означає, що звичайний українець ходить у кіно в середньому один раз на два роки. Однак і ця цифра не є коректною, бо квитки у кінотеатри купують переважно у містахмільйонниках, а мешканці малих міст і сіл в кіно не ходять, бо для цього їм потрібно поїхати в місто, витратити гроші не лише на квиток, а й на дорогу. Тож кіновиробникам заробити у прокаті гроші, витрачені на виробництво, поки що навряд чи вдасться. Нині маємо лише один фільм, який уперше в історії незалежної України виявився прибутковим — комедія “Dzidzio Контрабас”. Хоч уже кілька фільмів показали вельми пристойні суми зборів, цього все одно замало, щоб стати прибутковими. Витрати на виробництво і просування на ринку — значно більші.
— Які жанри, окрім комедії, можуть зацікавити глядачів і приманити їх у кінозали? Що Ви порадите знімати продюсерам?
— Жанри якраз потрібні різні — пригодницькі, історичні, фільми жахів, фентезі, мелодрами. Наше традиційне поетичне кіно, на жаль, нині не може бути популярним у кінотеатрах. Бо сучасний глядач у кінотеатр йде на видовище, шоу.
— Чи матимуть преференції на пітчингах, при відборі кандидатів на держпідтримку, українськомовні проекти?
— Ми надаватимемо підтримку винятково українськомовним проектам. Це — умова. Бо саме вони потребують насправді допомоги, адже українськомовний фільм у нашій країні обмежений на ринку, який і так не є розвинутим. Російськомовне кіно має перспективу бути показаним без додаткових витрат на переклад чи озвучування в інших пострадянських країнах, і це одразу дає зовсім іншу, масштабнішу аудиторію, інші збори.
— Але окрім прокату в кінотеатрах фільми показують на телеканалах. Чи можуть кошти, отримані від них, впливати на окупність виробництва?
— Поки що телеканали не готові до масштабного фінансування кіно. Нині в середньому за показ по телевізору вони платять власнику від 10 тис. грн до 10 тис. доларів. Кошти за перегляд можна було би отримувати також з перегляду в Інтернеті, з тим, щоб потім направляти на новий проект — якби у нас існував Інтернеткіноринок. Але цього поки що немає. Дуже шкодить Інтернетпіратство. Будьякий фільм через деньдва після виходу можна вже дивитися на піратських сайтах. І хоч там часто і якість значно гірша, але — безкоштовно. Тобто, насправді за них платять інші, ті, хто шукає гроші на кіно, хто оплачує всі видатки на його виробництво. І в цьому проблема: не в тому, що комусь шкода, аби хтось дивився найновіші фільми безплатно. А в тому, що кіноіндустрія втрачає можливість заробити.
— Тоді, можливо, спільне виробництво з європейськими кіновиробниками — вихід із ситуації? Чи маємо законодавчу базу для такої співпраці?
— Звісно, і ми вже активно співпрацюємо. Відбувається наша співпраця на підставі дії Європейської конвенції про спільне кінематографічне виробництво, учасниками якої є практично всі європейські, і не тільки, країни. Укладено двосторонню угоду про співпрацю з Францією. Цьогоріч ми ратифікували міжурядову угоду про спільне кінематографічне виробництво з Ізраїлем. Також розпочато офіційні перемовини між урядами Канади та України.
— А як ставляться до українського кіно в світі?
— Його мало знають, але останній рік дає підстави сподіватися, що ситуація зміниться. За останній рік наші фільми — зокрема, створені у копродукції — взяли участь у багатьох найпрестижніших міжнародних кінофестивалях: у Роттердамі, в Берліні, у Каннах, Карлових Варах, Варшаві, у Таллінні… У Лейпцигу брав участь наш документальний фільм. Крім того, цьогоріч у багатьох країнах пройшли Дні українського кіно.
— Держкіно підтримує не лише художні фільми?
— Підтримуємо також документальне кіно, анімацію. Наші документальні фільми виборюють призи на міжнародних фестивалях. Давні традиції має і наша анімація. Одним із найуспішніших анімаційних проектів став повнометражний мультфільм “Микита Кожум’яка”, а ще ж є низка короткометражних анімаційних робіт. Ми повинні дбати про всіх глядачів, про різні аудиторії, охоплювати всі жанри.
— Що вважаєте найбільшим успіхом українського кіно за минулий рік?
— Те, що цього року практично щотижня у нас була нова кінопрем’єра. Те, що вже помітні результати, помітно рух. До речі, фільм “Кіборги”, який нині показує такий високий результат касових зборів, також створений за підтримки Держкіно.
— У чому основні проблеми створення якісних українських кіношедеврів?
— Останні десятиліття українське кіно лише знищували — втратили традицію, технології, майно, розгубили фахівців, а нових за світовими сучасними зразками не готували. Легше було пустити на екрани щось американське, європейське, а частіше за все — російське, і вважати, що все добре. Відновлення українського кіно — довга і марудна справа, але ми здатні її зробити. Ухвалено закон, тепер працюємо над завершенням формування усіх необхідних для його функціонування документів, за яким наступного року ми отримаємо можливість більш ефективно фінансувати кіно, а також серіали. Зокрема повернено пільги на ПДВ на квитки. Також звільнено від сплати ПДВ виробництва кінопродукції — ця пільга була вже кілька років, але щоразу її подовжували лише на рік, — а тепер встановили її дію до 2023 року, і це дає можливість ефективно планувати, використовувати кошти. Також встановлена пільга на ввезення обладнання зза кордону. Адже після сплати всіх податків і мит це обладнання для українських студій коштувало надзвичайно дорого, тому нашим виробникам сам процес зйомок виходив дорожчим, ніж для інших країн, що впливало на його конкурентоспроможність. Сподіваємося, що нові зміни у законодавстві дозволять покращити технічну базу кіновиробників і здешевлять процес зйомок.
— Чи сподіваєтеся на посилення співпраці з іноземними кіностудіями і в чім користь від цього для України? Чи не краще, аби наші митці і фахівці самі відроджували українське кіно?
— Я сподіваюсь на таку співпрацю, і вона вже є. А користь для України велика: кіно потребує багатьох фахівців у виробничому процесі — операторів, режисерів, звукорежисерів, освітлювачів, монтажерів та ін., які б розумілися на сучасних методах роботи, знали усі можливості нового обладнання. Окрім того, це збільшує знання про Україну в самих іноземців, їхніх кіномитців. Це важливо і потрібно нам.
Спілкувалася
Ольга ЖМУДОВСЬКА
