Ольга ЯВОРСЬКА,
Львівщина
Мене охрестили Меланією на честь святої, у день пам’яті якої народилася.
Десь у п’ятнадцять літ я вже відчула себе щасливою, тому що жила у Львові — найкращому місті світу з дивовижною архітектурою, левами та балконами, з яких звисали петунії і плющі, з театрами і читальнями, університетом, галереями та храмами. Найбільш приємними спогадами дитинства і юності залишилися різдвяні дійства з вертепами й колядками.
Мої родичі дуже переживали за те, що діялося в Україні, вчили мене молитися, казали, що Бог дав людині право вибору — обирай добро чи зло, рай чи пекло. Людина лише тоді прозріває, коли усвідомить свій гріх. Юда і прокуратор Пилат самі себе пострачували, усвідомивши, що вони накоїли.
Татко часто, розмовляючи з мамцею, возвеличував членів ОУН як героїв майбутньої Самостійної вільної України, що готові на муки й смерть заради неї. Якось він прийшов дуже пригнічений і розповів, що двох оунівців Василя Біласа та Дмитра Данилишина повісили на подвір’ї Бригідок. Перед стратою хлопці гідно і мужньо поводилися, вигукуючи “Слава Україні!”, а в кінці заспівали наш гімн “Ще не вмерла Україна”.
Я, слухаючи це все, завмирала від цікавості. Члени ОУН вимальовувалися в моїй уяві мужніми, вченими і гарними, такими, як мій татко.
Коли 1939 року заарештували моїх батьків, я ще не знала про жахливі методи розправ, які застосовували більшовики до українських патріотів, тому відмовилася залишати свою оселю і відправилася на Бригідки шукати родичів. Опинившись під мурами в’язниці, з жахом дивилася здалеку на маленькі заґратовані віконечка. Знесилена безсонням та тривогою, ледве трималася на ногах.
Повернувшись у моторошну тишу домівки, відчула себе страшенно самотньою. За вікнами сумувала пізня осінь, вітер зривав з кленів останні листочки, згасали промінці надії на зустріч з батьками, крилата тінь ночі опускалася на землю і темний морок окутував душу.
Через кілька днів прийшли якісь незнайомі люди, показали папери про конфіскацію нашого житла. Зібравши у дві сумки свої пожитки, документи і декілька золотих прикрас, я вийшла на вулицю. Було холодно, мокро і сиро. Доїхавши трамваєм до вокзалу, вирішила там перебути ніч. Коли півтемрява впала на притихлих людей, що тулилися в холодному приміщенні вокзалу, я задрімала. Приснилося, начебто мамця з татком гуляють, обнявшись, на подвір’ї дідусевої (по таткові) оселі. День такий сонячний, квітучий. Я, маленька, біжу по росяній траві, зриваю світлі голівки кульбабок і здуваю з них пух. Зненацька чорна хмара заступила сонце, а виднокіл запалав. Кудись поділися батьки, і я прокинулася.
“Поїду в село, у Ведмедівку, там пусткою догибає дідусева хата, відколи вони з бабусею переставилися в інший світ”, — подумала я несподівано сама для себе. Звідти почалися мої митарства та поневіряння.
Стара, зачахла, перехняблена хатина, по вікна занурена в сніг, обшарпана вітрами і оббита дощами, зустріла мене насторожено й тихо. Всохла розлога яблуня та молода груша, яка, мабуть, виросла із зернятка на безлюдному подвір’ї, якоюсь сумовитою пересторогою затіняли маленьке брудне віконце беззахисної хатини. Перебрівши по пояс у снігу до дверей, я спробувала відчинити їх, і вони піддалися. Зсередини вдарило затхлим спертим повітрям, самотиною, чимось важким, холодним і моторошним. Недобрі передчуття здавили груди тягарем невідомості і якоїсь тупої бездумності, каменем впали на серце.
* * *
Зимовий вечір… Вітер завиває за вікном так, що душі лячно. Я змерзла. Підкладаю хмиз у стару грубку, але це мало що змінює. Сумна хатина наповнюється димом. Що мені з моєї вроди без татка і рідної мамці, без друзів і улюбленого факультету? Гнів і сльози не дають спокою. Вік мій молодий минає без щастя і радості, без друзів вірних і щирих. Інколи стає так страшно, ніби я опинилася в густих нетрях посеред ночі. За вікном божеволіють вітри, виють собаки, у душі — гірка розпука. Кидаюся думками, немов у гарячці. Я творила собі такий радісний світ, а тепер, немов човен, відірваний від берега, пливу невідь-куди і не бачу причалу. Важкі німі дні повзуть повільно й ліниво, а ночі, безсонні, хижі і безконечні, з холодними тінями і тривожними думами насідають на серце: то вогняна хвиля його заливає, то холод пекучий сковує, і воно наче завмирає в передчутті ще більшої біди.
* * *
Моє серце немов прикуте ланцюгами до однієї думки: не хочу жити на цьому світі. Не хочу. Люди чекають Різдвяної зірки, а я не чекаю нічого. За вікном вигавкують собаки, у хаті так ядуче димно, що до ранку можна вчадіти, годинник монотонно цокає, а моє серце то викалатує, мов божевільне, то застигає, немов мертве. Боже, як важко, до знетями.
І раптом — десь колядують. Невже під моїми вікнами? Хтось так гарно віншує, таким приємним баритоном. А далі — сміх, регіт.
— Паннусю, та годі вам сидіти в чотирьох стінах. Збирайтеся та гайда з нами колядувати!
До халупи пробивається дзвінкий сміх, а далі — якесь пробудження душі. Святвечір, Боже Народження Христа. Божественне світло немов пробиває мої груди. Я, відчувши Божу прихильність і підтримку, відчиняю двері.
Бог предвічний народився.
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій весь,
І утішився…
Колядую разом з ними, дарма, що не чую свого голосу. Відроджується, очищається світ. Одягаю кожушину, накидаю на голову квітчасту хустку з густими френзлями і йду разом з колядниками у сніжну білизну Різдвяної ночі. Снігу — по коліна. Потріскує мороз, а колядки, дзвінкі й світлі, пробиваються крізь клапті хмар до самих небес. Божий світ сяє врочистістю і ясністю. Від німого суму й самоти зникає навіть слід.
На світанку йду з дівчатами до церкви. Моя душа — чиста, мов сльоза. Я вже не думаю про своїх кривдників, а стою умиротворена і лагідна, готова слухати Службу Божу. З’являється молодий священик у світлому, з позолотою, фелоні, за ним — диригент церковного хору, і я відчуваю, що мені робиться душно від лагідної краси його очей. Аж страшно. П’янію від його голосу. Миготять свічки, а перед очима — глибінь божественного погляду. Моя душа тремтить, уста шепочуть молитву, біль відступає.
* * *
Він мене обнімає очима, усмішкою, голосом. Я це відчуваю. Від Різдва світ прояснився, розвиднілося в душі. Великий жаль від того, що життя не склалося так, як я хотіла, відпустив серце, душевний тягар ослаб. Зачинивши для мене одні двері, Господь відчинив другі: я закохалася. Закохалася по-справжньому і, мабуть, навіки. Промінь благодаті засвітив і в моє маленьке віконце. Сільські дівчата, дуже милі й щирі, допомогли побілити хатину, розмалювали піч і до білизни вичистили підлогу. Парубки привезли і нарубали дров, війт вписав мене до книги мешканців села і видав документ на хату.
Столочена стежина перед старою хатиною свідчила, що я не самотня на цьому світі, а лагідний погляд молодого юнака сонячним промінцем зігрівав самотню душу, солодкою млістю огортав тіло. Глевка пітьма розсіялась, я усміхнулася дневі, день усміхнувся мені. Сумна хатина стала милою і світлою від того вечора, коли його уста торкнулися моїх. Я вже нікуди не хотіла їхати з Ведмедівки, бо тут були його очі, його цілунки – солодкі, терпкі, ніжні й щирі. Таїла від усіх своє кохання, дякуючи долі за те, що у найважчу мить життя подарувала мені коханого Михайла, співака Михайла, Михайлика. Моя любов була такою високою, мов небо, безмежною, як Всесвіт.
* * *
Відколи я дізналася, що Михайло належить до ОУН, у моїй душі поселився страх за його життя. Він був слухачем якоїсь таємної школи, до якої добирався двічі на тиждень, мав друкарську машинку, друкував і розповсюджував листівки з антибільшовицькою агітацією. Коли почалася війна, Михайло відкрито проповідував ідею самостійності (без будь-яких чужинців). Ця ідея приваблювала молодь, вона гуртувалася навколо нього, навіть повідомляла, що приховала гранати, набої, кулемети, залишені червоними, і готова захищати незалежність Української держави.
Під кінець літа 1941 року, коли фронт пересувався все далі на схід, гітлерівці розстріляли у районному центрі двадцять бандерівців без суду і слідства. Перед тим їх допитували у гестапо і дуже жорстоко били. Почувши таке, я знову втратила сон. Михайло відвідував конспіративну квартиру двічі на місяць. Мені не розповідав, де розміщена таємна школа і та квартира, щоб не хвилювалася. Але я однаково дуже гризлася, бо він ходив ніби по лезу бритви.
Завзяття боротьби передалося від Михайла мені, тому відчула у серці нестримний порив і непереборне бажання підтримувати його у кожну хвилину життя. Я кохала Михайла, гордилася ним, прагнула бути гідною його, бо він вибрав істину.
Я ще не знала, не відала, які труднощі й тортури чекають нас на шляху боротьби за вільну незалежну Україну.
