У літературному музеї Дніпра відкрилася виставка представників чотирьох поколінь талановитої родини митців Лободів: батька Віктора Миколайовича, сина Володимира, його дружини Людмили, доньки Соломії, її чоловіка Андрія Кіся та їхніх дітей Варвари і Теодора. При вході вас зустрічає атрибутика різдвяних свят — дідух — символ єдності роду, дерев’яна коза, яку водили колядувальники, дерев’яні, місцями помальовані, скульптурки персонажів цього дійства. На обох поверхах музею експонуються живопис, графіка, дерев’яна скульптура, костюми, ляльки, фотографії монументальних сакральних скульптур, знятих майстром А. Кісем, і два відеофільми в окремому залі про подружжя Лободів.
Виставка “Родинне Різдво” — грандіозне й щемне повернення талановитого художника Володимира Лободи та його родини на батьківську землю, звідки свого часу мистецькому подружжю довелося податися на внутрішню еміграцію до Львова.
Це — чудовий різдвяний дарунок землякам, до яких це свято прийшло раніше, ніж будьде в Україні. Вже від її назви глядачів огортає тепло, затишок, святковий дух дійства, в той же час відчувається і його драматизм, яким сповнені живописні полотна Володимира Лободи на різдвяну тематику. Це твори про Матір і дитя, про дари новорожденному, про янголів і вечірню різдвяну зірку в небі, про вертеп, смерть, чортів, звірят, родину з дитям, — виконані у неповторній, своєрідній манері, притаманній цьому Майстру, що відходить у своїй творчості від усталеного традиційного потрактування різдвяних сюжетів в образотворчому мистецтві. Володимир Лобода — яскравий представник українського андеграунду, відомий своїми роботами в Європі, Америці, Канаді, — кілька десятиліть залишався невідомим, невідкритим в Україні, як яскравий оригінальний митець. А його твори в московських, петербурзьких музеях, у Воронежі, зокрема, подаються сусідньою країною для іноземців як талановиті роботи художника пострадянського простору.
Нинішня виставка “ Родинне Різдво” — справді перший показ високого мистецтва родини Лободів і, зокрема, Володимира Лободи у місті, де він зростав, вчився, творив, де поєдналися дві творчі особистості — його і дружини Людмили, яка стала його вдячною, талановитою ученицею, а з часом і справжньою мисткинею, що не поступається талантом своєму чоловіку.
За рівнем своєрідного бачення світу і оригінальним його трактуванням у своїй творчості Художник і у Львові перебував в окремішньому стані, певній замкнутості, відстороненості від місцевого мистецького кола. Мешкаючи у місті Лева з 1981 року, персональну виставку мав тільки 1990го, хоча до цього його полотна експонувалися й високо поціновувалися на виставках у Польщі (Люблін), Москві, Німеччині, США, Італії, Швейцарії, і частина яких перебуває в музеях і приватних колекціях.
На відкритті виставки талановитої родини своїми спогадами ділилися відомі січославські художники, серед них Олександр Нем’ятий, Сергій АлієвКовика, письменниккраєзнавець і журналіст Микола Чабан, мистецтвознавець і художник Віталій Старченко — друзі й учні Володимира Лободи, котрі пам’ятають ще його батька Віктора Миколайовича — зв’язківця за фахом і художникасамоука, яскравого представника наївного малярства, за визначенням мистецтвознавців, талановитого і сповненого тепла і любові до України, яку втрачали під натиском радянської індустріалізації і техногенних катастроф. Своїми враженнямиспогадами про знаменитого земляка поділився науковець, фольклорист, дослідник бандурницького мистецтва Придніпров’я Микола Долгов.
Творчість Володимира і Людмили Лободів починалася в тодішньому Дніпропетровську в 70ті роки ХХ ст. Старожили пам’ятають неповторні роботи цих молодих художників, які на центральному проспекті ніби оживляли обличчя нашого міста. Це — цукерня “Синій птах”, оформлена оригінальними вітражами Володимира Лободи, з дерев’яними темнокоричневого кольору різьбленими віконцями, де в них через скло відбивався сюжет у барвах червоного, темноголубого й золотистого кольорів, яке відповідало вищезгаданій казковій назві.
Біля обласного драматичного театру ім. Т. Шевченка в подібному національному колориті оформлено й затишне кафе “Театральне”.
У зовсім іншій творчій манері був виконаний В. Лободою ще один вітраж для магазину “Риба” в стриманих, холодних, але гармонійних тонах, який став окрасою центрального проспекту.
Не відставала і його дружина. Композиції Людмили Лободи були присутні у дитячому кафе “Колобок”, а також виконаний художницею стінопис “Жарптиця” в одному з дитячих комбінатів обласного центру.
На превеликий жаль, у результаті тиску на митців з боку місцевої партійної верхівки і звинуваченні їх у буржуазному націоналізмі, після вимушеного переїзду подружжя до Львова, їхні роботи були понищені (можливо, у когось збереглися світлини тих робіт).
Ще далекого травневого 1978 року в розлогій статті молодіжної газети “Прапор юності” авторства відомого мистецтвознавця, члена Спілки художників тодішнього союзу Володимира Соловйова під назвою “Пейзаж з озерцем і тополею” (роздуми над роботами художників Людмили і Володимира Лободи), він досить прихильно оцінив їхній самобутній талант. Тоді якраз підходив черговий ювілей і було організовано обласний зліт творчої молоді.
Приємно, що “Володимир і Людмила розглядають ландшафт з естетичної точки зору (вислів Пікассо), серйозно і вдумливо розробляють той багатий художніми цінностями пласт, котрим є природа рідного Придніпров’я. І такий, реалістичний у своїй основі, підхід не може не бути плідним. У живопису Людмили й Володимира багато спільного. Це й не дивно. Бо частіше працюють поруч, що не може, звичайно, не зближати їхні естетичні погляди. Разом із тим, у Володимира більше гостроти, свідомої активізації тих пластичних і колоритних ресурсів, котрі потенційно збагачують ландшафт. Художника вони цікавлять у зв’язку з поставленою метою — більше свідомого відбору”.
А ось про Людмилу Лободу — “поетичне бачення природи … надає її живопису романтичного забарвлення. Часто в її пейзажах виникає образ ліричного героя, який нібито олюднює загальний настрій…”.
Володимир був із самого початку натхненний творчістю свого батька Віктора Миколайовича, виставка якого була також у Літературному музеї Придніпров’я в січнілютому минулого року, привабивши багатьох січославців тією неповторною Україною, яку він відтворював на своїх полотнах.
— А ось дещо із власних спогадів, — продовжує М. Долгов. Познайомився безпосередньо з родиною Лободів 1998 року, вже коли переїхав жити до Львова. Мешкали вони на вулиці Кирила і Мефодія, а я зовсім неподалік, у т. зв. кавалерці, — на Леся Мартовича. Мене вразили ті старовинні львівські апартаменти з високими стелями і просторими кімнатами. Тут був і кабінет Володимира Лободи, у найбільшій залі зберігалися, як у музеї, його картини. Відбулося знайомство з подружжям, донькою Соломією і майбутнім зятем Андрієм Кісем. Тоді вони мені презентували поштівки з роботами Володимира, Людмили і Соломії. Наступної зустрічі я з вдячністю отримав буклет “MALARSTWO В. Лобода”, виданий у Польщі, в Любліні 1993 року до відкриття персональної виставки В. Лободи їхнім другом і відомим митцем, поетом Тадеушем Карабовичем, який неодноразово бував в Україні. Невеличка книга квадратного формату, на обкладинці — Білий Спас, на задній — Чорний Спас. У дохристиянському розумінні це — Білобог і Чорнобог. Коли дивишся на Білобога, то мимоволі ловиш себе на думці, що художник часом прагне привнести асоціативно у власні твори і щось від свого образу. Тому Білий Спас нагадує в чомусь і сам образ Володимира. Інакше майстер і не може, коли до глибини душі переймається своїм творінням.
Того ж першого вечора ми втрьох шпацерували містом. По дорозі завітали на площу Ринок, де навпроти ратуші, недалеко від сучасної “Криївки”, є й досі маленька, але зручна і затишна кав’ярня “Квітка”. Там пан Володимир показав на два горнятка, які стояли на полиці, і прокоментував, що вони постійно їх з Людмилою тут чекають. Мимохідь згадався вислів з твору нашого українського класика про те, що “батюшка пішли, а паличка їхні стоять”. В даному випадку це засвідчує шану до митців такого високого рангу навіть на побутовому рівні.
Донька наразі, крім графічних робіт, спеціалізується на ілюстрації дитячих творів, Андрій — відомий дизайнер книг, зокрема творів Андрія Содомори, куратор мистецьких проектів, автор фотовидань, присвячених львівській архітектурі і зразкам сакрального мистецтва.
Як згадують друзі Володимира Лободи, в їхній родині в усі часи не відзначали радянських свят. Народні ж ставали темами для численних мініатюр, листівок, поштівок, причому трудилися над створенням цих шедеврів і діти, і дорослі, кожен вкладаючи в свою роботу власне бачення і розуміння самого духу свята. Те ж Різдво кожен переживав посвоєму і разом, наповнюючи твір власним досвідом різдвяного святкування. Хочу сказати, що подібної виставки в Дніпрі ще не було. І коли входиш у ці зали, одразу проникаєшся цим передріздвяним настроєм, завдячуючи нашим дніпровськосічославським режисерам Олександру Нем’ятому — відомому графіку і живописцю, викладачеві художнього коледжу, твори якого свого часу експонувалися й у Львові, Сергію АлієвуКовиці — також відомому художнику, графіку, виставка якого відбулася в кінці цього року в нашому художньому музеї і в Києві. А також насамперед — куратору Андрію Кісю та директору літературного музею Олені Аліванцевій. Дуже оригінально розміщено деякі різдвяні витвори мистецтва у вигляді різнокольрових знамен під стелею в ряд. Виявляється, в родині прийнято було кожного Різдва шити такі накидки з зображенням на них вертепних героїв. Їх дітки чи дорослі накидали на плечі і ходили по місту на свята.
Ліва зала — це роботи Володимира Лободи, у правій залі — графічні роботи Людмили Лободи і Соломії КісьЛободи. Крім того, тут можна було подивитися документальні фільми про мистецьке подружжя Лободів, один із них знятий російським режисером для показу в Німеччині, а інший — львів’янами про першу персональну виставку Володимира Лободи у Львові 1990 року, де його інтерв’ює відомий українськимй журналіст Василь Глинчак.
У невеличкому залі посередині представлені деякі фотороботи Андрія Кіся — зятя Лободів — на cакральну тему.
У двох нижніх залах експонуються твори старійшини роду Лободів — Віктора Миколайовича — сільські зимові пейзажі, багатюща колекція листівок, поштівок, мініатюр, роботи на склі на різдвяну тему старших Лободів — Володимира, Людмили, Соломії, а також малюнки наймолодших представників роду, школяриків Варвари і Теодора КісьЛободів, котрих із трирічного віку вже залучали до творчої праці над тематичними малюнками до різних народних свят і дійств.
Але й це ще не все. Володимир — гарний скульптор по дереву, ним зроблено чимало різних за розміром і тематикою фігур, але в кожній він бачить козацький дух, вирізьблюючи із шматка стовбура деревини і навіть трохи розписуючи їх кольором, надаючи кількома виразними штрихами неповторний характер кожному герою цієї оригінальної колекції.
Ну, а це вже як секрет — він ще й вправний віршувальник.
Своєрідне і неповторне бачення художником знайомих дійств: народження Христа, його повернення в Єрусалим, матір Христова, батько, сам момент народження дитяти в різноманітній палітрі кольорів, у різних манерах — декупаж, ліногравюра, графіка — справжній український андеграунд, яскравим представником якого в світі є Володимир Лобода.
Додамо, що про творчість Володимира і Людмили йдеться в четвертому томі “Енциклопедії Львова”.
Ми, дніпровцісічославці, пишаємося нашими знаменитими земляками Володимиром і Людмилою Лободами, а також завжди шановними львів’янами — Соломією, Андрієм, Варварою і Теодором КісьЛободами, котрі подарували краянам незабутнє “Родинне Різдво” .
Про бачене, почуте на цьому мистецькому священнодійстві поділилися з вами Таїсія КОВАЛЬЧУК — радіожурналістка
і Микола ДОЛГОВ
— науковець, дослідник бандурницького мистецтва Надпорожжя.
Дніпро—Січослав
