Від Ігоря Павлюка: Будьмо і тримаймося! Щасливих свят і святкових буднів!

Нехай Закон моєї зірки буде у рівновазі з моральним законом у мені, а вони обидва — в Гармонії зі Всесвітом і Тим, хто нас усіх створив. Бажаю рідним українцям і всім землянам розуму, здорового глузду — щоби припинити всі війни і перестати лякати одне одного прокляттями та бомбами.
Буду молитися як умію за всіх, кого знаю, і працювати — для моєї сім’ї, внука Данила, який недавно прийшов на цю тривожну Землю, буду писати вірші і казки для майбутніх читачів, пробувати щось друкувати, ділячись досвідом, для сучасників удома і у світі… Буду подорожувати у зовнішній та внутрішній світи, не зраджуючи ні собі, ні батьківщині, де закопана моя пуповина.
А всімвсім бажаю стільки здоров’я — щоби пережити те щастя, яке нас чекає разом і для якого потрібно основне: усвідомити, що ми щасливі, попри все і вся…
Щасливих свят усім і світлих буднів!
Щиро Ваш Ігор Павлюк, поет-паломник

Зимові вірші

Зима. Свято
Загриміло вгорі.
Заіскрило.
Закутало вітром.
Затремтіла сльоза,
Наче Божа усмішка, мені.
Я до себе біжу,
Задихаючись, —
Снігом — по світу.
Духи предків, як риби,
У світлій летять глибині.

А цей сніг золотий —
Вічний попіл згорілого храму.
А цей грім молодий —
Перелякана ніжність хмарин.
Озиваються золотом
Лампи вольфрамові.
Новий рік.
Пахне хвоєю й шкіркою мандарин.

Візантійські мотиви
Лежать за розхрестями вікон.
А за ними кигиче
Захмарений погляд волхва.
От і всі пироги…
Милі дітки, жона з чоловіком,
Біла церква, ворони…
І біла святкова трава.

Тільки нитка червона
Чиєїсь сирітської долі
У святковім безчассі
Спірально впаде на рушник.
І зітхнуть бунтарі,
Й перехрестяться відьми поволі.
І надтріснутим дзвоном
Озветься
Початок струни.

Від земного тяжіння
Обтрусяться душі убогі.
Світле свято у світі.
Світає.
Зоріє свіча.
Сивим небом до серця
Засіяні
Чорні
Дороги.
Ми виходим на гору, щоб
Білу
Дорогу
Почать.

Там, де нас немає
(Різдвяне)
Миколі Гнатюку,
другові дитинства

Як то зараз добре там, де нас немає.
Не моя бабуся хату замітає.

Не мої вовчиська просять в неї ласки,
І синиці слизько залітати в казку.

Ангели у рамках вкриті рушниками,
Дрібно капле свічка на душевний
камінь.

А бабуся світла у хустинці білій,
Мов сніжинка, квітне на чарівнім
зіллі.

Так усе полюдськи вічно
і спокійно.
Сіютьпосівають віра і надія.

Внуки довкруг столу:
“Де, бабусю, ложки?!”
“Зачекайте Бозю маленького
трошки”.

Все вони питають. Кіт своє муркоче.
З ангелом ялинка танцювати хоче.

Пахне сіном. Діти — під столами
пішки.
Хтось в мішку казковім їм приніс
усмішки…

А в цей час далеко, за віконцем
синім,
Плаче завірюха, наче рій бджолиний.

Високо — до неба — місяць
примерзає,
Глибоко — про волю бабин дід співає.

Як то зараз добре там, де нас немає…

Христос
Вітер метро — запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні
летять.
Прийшов Христос, як у пустелю.

Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.

Владу “ругають” земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали
ніжно, чесно,
Питаючи — за тих він, а чи за тих…

А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.
І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.

* * *
Ніч.
Різдво.
Гудуть посійники.
Сніг у білій хаті.
Зовіть мене розбійником…
Як нема як звати.

Як нема мене як звати
І кому немає —
На гуляннях парубоцьких
З Дону до Дунаю.

Нагрішив я.
Наспівав я.
Налюбив, нашлявся…

Зовіть мене розбійником,
Хоч поетом вдався.

Розбирання ялинки
Розбираєм ялинку…
І сумно від того обом —
Як буває лиш сумно,
Коли усміхаються зорі.
На ялинці сирітськи
Зосталася іграшкаГном —
Як останній місток,
До казкового серця прозорий.

А зайчатка і білочка
Знову у вату лягли.
Дід Мороз і Снігуронька —
Поряд, в мішок целофанний.
Біля тої ялинки
Ми щастя торішнє пили,
Що надрубане й свіже —
Мов піна старенької ванни.

Про любов і розлуку,
Тюрму і суму говорив
По новенькому “тєліку”
Наш президент празниковий.
Та померла ялинка,
Але не виходить із гри.
Золотіє й мовчить,
Роздягнувшись, —
Колюча, як слово.

Безпритульні хвоїнки
Невидимий час замете.
Штучні квіти запахнуть снігами —
Мов крик динозавра.
Ми хороним у вату прикраси —
Як рідних дітей.
Воскресіння чекаючи,
Згадуєм завтра.

Сніжність
Сніг прийшов нечутно, яко тать,
Уночі — на храми і ялини,
Щоби міг я долі слід читать,
Як сліди звірині на Волині.

Сніг, як вовча пісня, глибинів.
Ми ліпили з нього хліб і небо.
Не знайшовши істин у вині,
Ми ліпили все, що серцю треба.

…Все водою тихою пішло.
Кругообіг білого і болю:
Ангели мов вийшли з НЛО
І гуляють по земному полю.

Нині Сонце.
Золота журба.
Умира сніжинка в краплі солі.

І уже й до предків у гробах
Сніг сльозою сочиться поволі.

Сніг — вода.
Людина — теж з води…
Будем льодом, парою —
І знову
Через вічність
Ми прийдем сюди
Снігом –
І розтанем
Від любові.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment