Вінок сонетів
Іван РЕДЧИЦЬ
1
Ох, не однаково мені.
Т. Шевченко
О, срібна чаша, доленько моя,
Блажен, що можу зроду з неї пити.
Буває, ти не встиг ще й пригубити,
Як завмирає пісня солов’я.
А крила поламав і впав у квіти,
Ніхто й не взнає, де тропа твоя.
Але в нащадків пам’ять забуя,
Коли ти встиг зорю їм засвітити.
А чи вона освітить їхню путь,
І чи збагнуть, куди вони ідуть,
Покинувши домівки та родини?
Я часто сам ходжу до джерела,
Розкриливсь дух і міць моя зросла, —
Невже колись не буде ні краплини?
2
Невже колись не буде ні краплини
В криницях сих, що викопав мій дід?
І залишив дзвінкий, джерельний слід,
Що небеса осяюють щоднини.
Губами я виловлюю зорини,
Що захищають від недуг і бід.
Несу в душі сей срібний небозвід,
Осяяний водою батьківщини.
Свічуся щирим усміхом щодня,
Бо сонце й небо — це моя рідня,
І слово, що на крилах лебединих.
Люблю і пам’ятатиму повік,
Свята водиця — найцілющий лік, —
Наснаживсь я в джерелах України.
3
Наснаживсь я в джерелах України,
Що живлять океани та моря,
Де Кобзарева сходила зоря,
Там світ побачить морок і руїни.
Осанна Князю миру — бунтаря
Настигне він пресвітлої години.
Не переломить той очеретини,
Бо час його, мов свічка, догоря.
Збуваються ці сни мої пророчі.
Віват! — і сатана ховає очі.
Віват! — боїться гласу манія.
Віват! Віват! — краплина точить камінь,
Вона сильніша навіть за цунамі, —
І не блукатиму по світу я.
4
І не блукатиму по світу я,
Бо маю хату й дідову криницю.
Приходить сад, як друг, в мою світлицю,
Як ллється з неба срібна течія.
Ловлю піввіку я свою жарптицю
І вірить серце, що вона моя.
А не зловлю, то, може, це твоя,
Бо маю я лебідку білолицю.
Снага стікає в душу з білих крил
І кличе нас до себе небосхил,
А кінь мій, бачу, погубив підкови.
Усе, що ти за вік надбав, покинь,
Тоді підкориться ця височінь, —
В земнім саду — я гість не випадковий.
5
В земнім саду — я гість не випадковий,
Люблю пасажі сонця в сто октав.
І скільки б рясту я ще не стоптав,
Нехай вирує ця ріка любови.
Мене ніхто не смикав за рукав,
Я вірний в дружбі і надійний в слові.
Купаю душу в океані мови,
Нема цілющіших за неї трав.
Коли підняв я в юності вітрила,
Відчув бентегу і могуть свою,
Здалось, мене фортуна полюбила.
І досі я, мов Крузо, в океані,
І хоч маяк ледь блимає в тумані, —
Дзвінких пісень вінки барвисті в’ю.
6
Дзвінких пісень вінки барвисті в’ю
І кидаю в ріку, щоб не зів’яли.
Ще не затихли зоряні цимбали,
Немов юнак, збентежений стою.
І всотую нічних небес хорали,
Моя душа в невидимім раю.
Дивуюсь часу, наче дерію,
Та кожен має власні ідеали.
Блаженний той, у кого вірний друг
Впряжеться сам у твій крилатий плуг,
І без нагадки ревно заволочить.
Та бачив я у пазусі змію,
Котра сичала, якщо йшлось про почесть, –
Із Божих рук я спрагло трунок п’ю,
7
Із Божих рук я спрагло трунок п’ю,
Вночі і вдень смакую по краплині.
Вимолюю свободу Україні,
І шлях перепиняю палію.
Молися ж ти — і в церкві, і в родині,
Не сплять щурі в московському гною.
Багато шершнів є в чужім рою,
А наш чорнозем розривають свині.
Гряде мій Бог — і я не суплю брови,
Бог — джерело життя й благословень,
І скинув я гріхів тяжкі закови.
О, дзвони серця, храму і пісень!
Благословенний, незабутній день, —
І повен глек медовокалиновий.
8
І повен глек медовокалиновий,
Мабуть, з таких колись пили князі.
Ту істину, що схована в сльозі,
Обпік не раз в душі вогонь терновий.
Давно заснув той час на батозі,
Але нуртує у серцях і крові.
Коли ж то зашумує справжня повінь,
Бо досі ми по вуха у грязі.
І я про це вам не хотів казати,
Та дух і слово змовились, бігме.
І нащо ж слово, як воно німе?
І нащо ж рід, якщо він звик мовчати?
Та цей акорд спростує резюме.
О, як же серцю хочеться співати!
9
О, як же серцю хочеться співати,
Воно ж бо намовчалося за вік.
Як мокрий, то не займеться сірник,
Як дім без даху — як в нім ґаздувати.
Вклонився музі й слову звіддалік,
Моя душа не буде сумувати.
Обнявши їх, веду пісні до хати,
Бо я без них не проживу повік.
Як їх нема — душа, як сирота,
З кутка в куток блукаю, мов сновида,
Судилася мені оця планида.
І я несу її, немов хреста.
І нині я, мов хмелем оповитий,
Ще мить — і голос росами умитий.
10
Ще мить — і голос росами умитий,
Дзвінкий, мов жайвір, в синіх небесах.
І я за ним ширяю, наче птах,
Котрий без неба не буває ситий.
Боявся зразу, та згубився страх,
Красою лету й сонцем я налитий.
Мій край піснями зроду родовитий
І їхнім квітом я увесь пропах.
І сам не знаю, чом я так співаю,
Така душа, як дівка на порі.
Я кожне слово серцем обіймаю —
У щасті, в горі, в радості, й журі.
Як опинивсь я тут, серед розмаю,
Аж під крилом небесної зорі?
11
Аж під крилом яскравої зорі,
Так вражений, що ледь прийшов до тями.
І звідси шлю привіти й телеграми,
Вкладаю їх в сонетне попурі.
Мабуть, збагнули ви піїта намір,
І пишеться тут щасно угорі.
І хоч не вперше я на цій горі,
Та ґуль набив і маю свіжі шрами.
Нарили на тропі глибоких ям
І люду в них попадало багато,
Я зачепивсь за п’ятистопний ямб.
Тягнуся вгору вперто і завзято,
Бо звик давати раду собі сам, —
Мій повен глек — нехай вирує свято.
12
Мій повен глек — нехай вирує свято,
В селі моєму знав троїстих всяк.
І вже не всіх підкорює гопак,
А манить душі блиск грошей і статок.
Лиш оком кинь — і на хосен мастак,
А той лакей, і поруч теж підп’яток.
І хоч на душах тих не видно латок,
А точить заздрість їх, немов хробак.
Ніні, не хочу глека надщербити,
Хай надихає, животворить дух,
Щоб часом рідне слово не зганьбити.
Нехай воно власкавлює нам слух,
Пасу Пегаса — я його пастух, —
Я вас люблю і буду вік любити.
13
Я вас люблю і буду вік любити,
Тече крізь мене океан — любов.
Під стягом сонця я до вас прийшов,
Щоб словом неба — дух ваш оживити.
Можливо, ти душею охолов,
Тоді піди на тужний клич трембіти.
І зацвітуть в пустелі дивні квіти,
Як віщий знак священних корогов.
А я до кобзи серцем припадаю,
І обступили хату явори,
Стоїть калина, наче мати, скраю.
Принишкли і заслухались вітри,
У душу кобзи я переливаю, —
І спів небес, і сонця прапори.
14
І спів небес, і сонця прапори
Всотав з колиски я в єство до болю.
Та всі стежки вели мене в неволю,
На дідовій землі — чужі двори.
І воля неба освятила долю,
І щезли скрізь прокляті табори,
Що на віки насіяли жури,
Щоб люд забув — і волю, і сваволю.
Щоб ми любили тільки нагая,
Забули мову й материнську пісню,
Небесна воля — воля благовісна.
І я співатиму повік осанну,
На учту я запрошую кохану, —
О, срібна чаша, доленько моя!
15
О, срібна чаша, доленько моя!
Невже колись не буде ні краплини?
Наснаживсь я в джерелах України —
І не блукатиму по світу я.
В земнім саду — я гість не випадковий,
Дзвінких пісень вінки барвисті в’ю.
Із Божих рук я спрагло трунок п’ю,
По вінця глек медовокалиновий.
О, як же серцю хочеться співати!
Ще мить — і голос росами умитий —
Аж під крилом небесної зорі.
Мій повен глек, нехай вирує свято,
Я вас люблю і буду вік любити —
І спів небес, і сонця прапори.
м. Житомир
