Уляна СВЕРЕДЮК,
Богдан ДЯЧИШИН,
м. Львів
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти…
З духовного гімну
“Боже великий, єдиний”
Не слово при людині,
щоби бути словом,
а людина при слові,
щоби бути людиною.
Андрій Содомора
Українці 150 років тому отримали можливість усією громадою долучатися до Слова, живитися ним, його життєдайною силою, уділяючи світло знання своїм ближнім і нащадкам. Від такого поділу, за законом світла, українське слово ставало ще досконалішим і гарнішим. Про життя у слові, життя і слово, слово як життя — мабуть, найглибші Франкові думки й роздуми, якими він засівав ниву життя українського люду (“Житє і слово” — літературно-художній та громадсько-політичний часопис, що в 1894—1897 роках виходив у Львові за редакцією Івана Франка).
Тільки сьогодні українство може не лише збагнути велич титанічної праці просвітників, а й має унікальну можливість підійти до “Просвіти” як громадської організації, дослідити її у просторі та часі: в просторі Галичини, звідки вона почалася, і в часі світла й темряви епох, через які їй довелося пронести своє світіння до сьогоднішнього дня впродовж 150 років. Унікальність полягає в тому, що Просвіту можна розглядати як технологію програмування Живого Слова, принцип живого світла для нації — національної освіти, який був закладений у самій ідеї створення та в найменуванні “Просвітою”, бо національну ідею сьогодення ми б означили так: працювати вдень і вночі, щоб рідна мова звучала в щоденному ужитку в усіх закутках України.
З одного боку — для вияснення ідеологічних основ візьмемо до уваги їх маніфестування на Установчих зборах Товариства “Просвіта” від 8 грудня 1868 року. Тоді всі промовці вказували на “Просвіту” як на національну за характером, масову організацію. З’ясувавши 10 засад, які визначали природу Товариства, можемо стверджувати: “Просвіта планувалася і стала — національною, демократичною, раціональною, масовою, громадською, орієнтованою на розвиток, непохитною в дотриманні обраного курсу, яка, крім поступового запровадження змін, мала гарантувати безпеку свого існування й бути конкурентоздатною і самодостатньою інституцією” (Володимир Пашук, “Товариство “Просвіта”: формування організаційних норм та засад (1868—1939)”. — Львів: Національна академія наук України, інститут
ім. І. Крип’якевича НАН України, 2015. — 152 с., с. 139).
З другого боку — образ “Просвіти” в душах людей після 1939 року, позбувшись дотичності до реального життя, тільки зідеалізувався. Що-небудь інше перетворилося б на безформну хмарку, доля якої — розтанути в часі, але живе світло ніколи не зникає безслідно: ідеалізуючись у серцях, воно тільки стає ідеальнішим. Так образ “Просвіти” накопичувався в інших формах української пам’яті, чекаючи на свій час. За сприятливих обставин, якими є вступ в еру інформаційних технологій, світло “Просвіти” набуло властивостей когерентності, перетворившись на лазерний промінь — надточну оптичну технологію високих енергій і неймовірної енергетичної сили. Щоб збагнути знаковість таких перетворень Живого Слова, розглянемо, як усе це відбувається в просторі та часі.
Живемо в епоху комп’ютеризації усього нашого буття. Програмування — це всього лиш оптична ілюзія руху (1 — є сигнал, 0 — відсутній), але тут мусить бути присутня форма, в якій цей рух здійснюється — комп’ютер підключений до живлення, щоб реалізувати рух 1 і 0. Так і в оці — “бачу-не бачу”, мусить бути дотримана ідеальність форми цього руху — життя людини як Божої форми… Творець наділив людину здатністю мислити, на відміну від тварини, яка дивиться собі під ноги й “задивлена в їдло”, займаючись тілесним, а також від співочих пташок, які тільки “духовним зайняті”. Людина на противагу від них — жива істота, що завжди у вічному пошуку, бо поставлена лицем перед постійним вибором серединної стежки, яка “усе не до снаги їй”, як з іронією зауважує професор Содомора у своїй поезії, маючи можливість проаналізувати досвід життя людства упродовж двох тисяч років — з дохристиянських часів, в оригінальних творах давньогрецьких філософів і провідного лірика Риму Горація (65—8 рр. до н. е., “золота середина”).
У бесіді, спілкуванні людина послуговується словом рідної мови, щоб її думки мали здатність матеріалізуватися, створювати спільноту думок людського довкілля. Тільки в громаді відкритого типу, з рідною мовою живого слова, якою є “Просвіта”, — народ об’єднаний словом на рівні сердець, який дослухається до порад Шевченка: “…Та читайте / Од слова до слова, / Не минайте ані титли, / Ніже тії коми”, бо тільки тоді існує можливість, наче в аптеці, на терезах життя ВІДважувати або ДОважувати кожне слово, щоб не виникало страху, коли й людині без стороньої допомоги потрібно ВІДважитися, щоб уже ДО-мови-тися, а отже, порозумітися з собі подібними на рівні поруху сердець без брязкання зброї. Порівняймо любов до світу, як програмування серцем, що веде людину життям по світу, й примітивне двійкове програмування кожної війни: “я тебе або ти мене” — програмування одного тільки небуття, взамін на місце під сонцем без права вибору, коли людське начало в людині зводиться до пустого місця. Тому, зрозумівши глибину кожного людського серця, наповненого одною любов’ю, без краплі ненависті, людина знаходить серединну стежку. Ненависть між людьми не передбачена в жодній програмі, як не запрограмоване змагання між правою і лівою рукою, між одним і другим оком чи вухом. Просвіта — відлік світла у будь-якій темряві. Що мені добре, те мало б бути добром для інших, якщо я сприймаю і розумію інших, то й прийняти мене “таким, як я є” мають і вони, бо сутність людини — бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять, пам’ять свого роду, на-роду, родо-воду, що і є генофондом кожної нації. Думки — це не лише те, що спонукає до мисленного роздумування, а й згусток енергії слова, рідного слова, яке просвічує людину, котра тому й називається освіченою, бо починає світитися сама, роз’яснюючи і ближнім шлях на Божий світ з темниці потойбіччя. Так народилися всі відомі людям світи, і вони немислимі без світла і Слова, яке було таки на початку.
Цілісність людини — в пошануванні слова, що є серцем мови, а отже, в русі до перемоги над руйнівними чужими їй стереотипами, в пошануванні людини-індивідуума з “живим” людським серцем у грудях, а не мотором найдорожчої машини. Тільки плинність: чуття рідної мови, рух крові у серці тримають людину на поверхні круговерті життя в бурхливому часі, а не октанове число пального. Про такий підхід в українській філософії розмислює ректор Франкового університету міста Львова: “…гуманітарний ідеал науковості здійснює поворот у пізнанні від загального до одиничного, індивідуального.
Принципово важливою особливістю гуманітарного пізнання є установка на ціннісні орієнтації суб’єкта, його належність до тієї ж реальності, яка стала об’єктом пізнання. Гуманітарне пізнання, якщо і встановлює істину, то воно означає, що суб’єкт досягнув розуміння гуманітарної сутності дійсності, виявив у ній певний ціннісний сенс…
Сподіваємось, що у XXІ ст. ми вступили у принципово нову фазу людської цивілізації…, коли техніка стає сферою реалізації сутнісних сил людини, розвитку творчого, гуманітарного начала в ній” (Володимир Мельник, “Філософія і наука”. У кн. “Антологія сучасної філософії науки, або Усмішка ASIMO” — Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2017. — 568 с., с. 29—30, 66). Й усі ми сподіваємося, бо гуманітарний ідеал людини, виховання й самовиховання, формування світогляду молоді є одним із основних засобів уникнення глобальної катастрофи. На підтвердження цього слова Стівена Поста з приводу праці Мічіо Кайку “Фізика майбутнього”: “Від Аристотеля до Томи Аквінського досконалістю вважали мудрість, що виникає з досвіду і стосунків з іншими людьми, через які доброчесне життя пізнається на прикладі. Ключ до нашої досконалості — не генна інженерія, а виховання характеру”.
Дослідження історії “Просвіти” у праці Володимира Пашука підтверджує, що 150 років тому та ж ідея опанувала головами наших прадідів: “У зв’язку з цим можемо вказати, що молоде покоління галицьких діячів, усвідомлюючи складне соціально-економічне становище русинів-українців, розуміючи, що очікування їхніх життєво важливих справ політичними чинниками, у т. ч. державними і крайовими, неможливо, як і сподіватися на активізацію зусиль старшого покоління політиків — вирішило взяти на себе сприяння поступу галичан. Для цього молодь скристалізувала національну ідеологію, в якій важливе місце відвела просвітній праці, спрямованій на всебічний розвиток народу” (с. 141).
Як бачимо, ідея справді була реалізована у найвдаліший спосіб у проекті “Просвіта”, що за сучасними мірками належить до найвищих технологій — програмування Живого Слова для цілої нації.
Людину можна виселити з рідної землі, з рідної домівки, але “рідний” і “рідина” об’єднані спільним коренем і властивістю плинності крові, як і води. Українське слово, як серце, об’єднує українців, хоч би де вони перебували в просторі та часі. Це і є технологія мовного програмування.
Сьогодні у Львові над Франковим університетом майорить синьо-жовтий прапор. На його тлі кожен може побачити скульптурний ансамбль: Галичина, яка двома руками об’єднує Віслу і Дністер з глеками, з яких витікає вода, що застигла в камені понад 100 років. Так наша земля, вододіл, у жіночій формі об’єднує в кожному оці північні і південні моря. В одну мить при одному погляді вгору. А при вході — Освіта і Робота, теж з каменю, у вигляді жінок, оточених дітьми. Зважте: не Світ і не Робот. Так архітектура Львова, не тільки ровесниця “Просвіти”, свідчить про розквіт епохи мовного програмування, перерваний Першою світовою війною. Крилатий лев Марка-євангеліста з розгорнутою книжкою і написом латиною: Pax tibi! — Мир тобі!, що прикрашає одну з кам’яниць на центральній площі Львова, побудовану 1589 року в час не такого вже й темного, як нам вбивали в голову, середньовіччя. Справжнє світло концентрувалося в університетах, архівах, бібліотеках, книгах, які всі родом із середніх віків. Культ особи позбавив авторів цих рядків батьківщини й материзни, а культ науки, просвіти й освіти об’єднав у просторі та часі. Цією статтею пропонуємо започаткувати рубрику, присвячену “Просвіті”, як технології мовного програмування, що діє за законами світла й реалізованої нашими предками на українській землі, де завжди на початку було Слово, читане очима з думкою серця, бо “Око — то світильник для тіла”… У римлян синонімом ока є світло (lumen — світловий потік). Тому Пліній висловив загальновизнану думку: “В очах — живе душа”.
