12 січня — День українського політв’язня

Василь ОВСІЄНКО,
політв’язень, лауреат премії імені В. Стуса

14 січня справляємо Різдвяних Василів. Поминаємо Стуса, який загинув у концтаборі 47ми років; Симоненка, якого побили міліціонери, і він помер 28річним; Чумака, розстріляного большевиками у 18 років, ЕлланаБлакитного, який помер у 31 рік…
Саме в ці різдвяні дні годиться згадати, що 46 років тому, 12 січня 1972 року, в Україні здійнялася була нова хвиля арештів української інтелігенції. За ґратами тоді опинилися лідери шістдесятництва Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл; цього ж дня були заарештовані Василь Стус, Зіновій Антонюк, Данило Шумук, Іван Коваленко, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Олесь Сергієнко, згодом Іван Дзюба, Надія Світлична, Семен Ґлузман, Василь Лісовий, Євген Пронюк, Валерій Марченко — у Києві, Василь Овсієнко на Переяславщині; у Галичині Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Михайло Осадчий, Стефанія Шабатура, Зорян Попадюк, отець Василь Романюк, Богдан Ребрик, Оксана Попович, Ірина Сеник, Василь Долішній, група Володимира Мармуса у Чорткові; у Харкові Анатолій Здоровий, Ігор Кравців; в Умані Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз; у Черкасах Василь Захарченко… Ще в кінці 1971го в Одесі заарештували Олексу Притику, Ніну Строкату, Олексу Різника… Список сягнув сотні осіб. За цим стояли сотні обшуків, сотні людей були стероризовані допитами.
Це не були підпільники. Люди діяли на основі міжособистих стосунків. Та коли докупи сходиться так багато розумних, талановитих, славних людей — то щось із цього мало бути, сказав якось Євген Сверстюк. Після десятиліть сатанинської селекції — фізичного і морального винищення всього найкращого, що було в українському народі, — поява покоління шістдесятників видається майже дивом. Уже фактично існувала інфраструктура виготовлення та розповсюдження позацензурної літератури — самвидаву, особливо з появою 1970 року машинописного журналу “Український вісник” (його редагував В’ячеслав Чорновіл). У самвидаві прямо не ставили питання про зміну ладу. Але, діючи в межах чинної системи, шістдесятники відновлювали суму соціяльнопсихологічних якостей інтелігенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливости, повагу до етичних норм, до права й законности. У цьому середовищі панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло і офіційній тоталітарній ідеології, і примітивізмові. Воно об’єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним гарантом такої свободи. Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала — відроджувалась Особистість. “Ти знаєш, що ти — людина?” — спитав Василь Симоненко ще на початку 60х. Культурницькі вимоги Особистості неминуче переростали в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніяльне становище було основною причиною нищення української культурної самобутности. Поезія В. Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: “Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ. Пощезнуть всі перевертні й приблуди І орди завойовниківзаброд”. Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти непересічних особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національновизвольний рух. Це розуміла й колоніяльна влада — з такого погляду удару по шістдесятниках вона завдала дуже вчасно.
Український самвидав перетинав кордони. Він звучав по радіо “Свобода”, виходив іншими мовами. Він розхитував російську імперію, яка вже не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися в процес “відпряження”. Тому ЦК КПРС 28 червня 1971 року ухвалив таємну постанову “Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріялів”, а Політбюро ЦК КПРС 30 грудня постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху було розіграно окремий, “шпигунський детектив”. 4 січня 1972 року на кордоні в Чопі затримали громадянина Бельгії туриста Ярослава Добоша, члена “Спілки Української Молоді”. Він після належної “обробки” показав, що зустрічався у Львові та Києві і “обмінявся інформацією” з кількома шістдесятниками. Примітивна авантюра зі “шпигунськими” пристрастями закінчилася пресконференцією Добоша 2 червня, після чого його видворили за межі СРСР. У Бельгії на першій же пресконференції для західних журналістів Добош заявив, що покази в Києві він дав під примусом, і відмовився від них. Проте “справа Добоша” виконала свою роль, бо поклала початок “генеральному погрому” 1972—73 рр.
Нікому з заарештованих не інкримінували “зради батьківщини”, тільки “антирадянську агітацію і пропаганду” (ст. 62 КК УРСР). Але майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець — 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання — й етаповані за межі Батьківщини — в Мордовію та Пермську область Росії, потім на заслання в Сибір чи в Казахстан. Найупертіших, хто не давав показів, запроторили у психіятрички.
Суспільна атмосфера після арештів 1972 року була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів присікалися щонайжорстокіше. Заява блискучого перекладача іноземної літератури Миколи Лукаша, що він готовий сидіти замість Івана Дзюби, обернулася йому фактичним домашнім арештом і забороною публікуватися.
5 липня 1972 року філософ Василь Лісовий відніс у ЦК КПУ свій “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”, який закінчувався так: “Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” — це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — ось чому прошу мене також заарештувати і судити”. Його “прохання” задовольнили наступного дня…
Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або відраховували з інститутів, їм закривали будьякі можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60х — задушеним. Хто хотів вижити — мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Василь Захарченко), інші — криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних “українських буржуазних націоналістів — найманців іноземних розвідок”, вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші — надовго йшли у “внутрішню еміграцію” (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або й справді емігрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан).
Фізично розгромивши шістдесятників, Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи цілковито ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення українськомовної системи освіти, газет та журналів, політичні чистки. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства. Ще одне таке покоління — і рятувати Україну вже не було б кому і не було б для кого…
Назагал же покоління шістдесятників не осоромило свого козацького роду. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були дуже рідкісними. Тут слід віддати належне КГБ: воно добирало в табори — на цю новітню Січ Запорозьку — високоякісні кадри. Шістдесятники продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи й там самвидав, борючись за статус політв’язня, захищаючи свою честь, — а отже, й гідність цілої нації. Зокрема з ініціятиви “зеківського генерала” В’ячеслава Чорновола вони, з 1975 року починаючи, відзначали 12 січня — День українського політв’язня — голодівками і протестами. Їх підтримало старше покоління — повстанці, які чесно досиджували 25літні і більші терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців.
Шістдесятники заслужили моральну підтримку демократичного світу. Через них світ довідався про Україну, яка бореться, — і став їй допомагати. Світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами. Незалежність не впала нам із Неба. Це шістдесятники, а через 5 років після їхнього арешту Українська Гельсінська Група, поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СССР і демократичного Заходу — і разом з ним подолали Імперію Зла, здобули свободу і незалежність. Ще 1981 року відомий дослідник політичної думки Іван ЛисякРудницький відзначив: “…підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”.
Ці слова виявилися пророчими. Молоді люди останніх десятиліть скористалися здобутою попередниками свободою, прийняли від шістдесятників і правозахисників 60—80х років естафету прямостояння, вони наповнюють Україну українським змістом.
Ще нагадаю молодим людям, що ввечері 11 січня 1981 року члени нелегального Київського демократичного клубу Сергій Набока, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Леонід Мілявський та Наталка Пархоменко, яким було тоді трохи за 20, розклеїли в Києві кілька примірників листівки: “Співвітчизники! 12 січня — День українських політв’язнів. Підтримаймо їх!”. Їх усіх затримали поблизу станції метро “Більшовик”, четверо перших ув’язнили на три роки.
Тепер за українство “ніхто не поведе тебе в кайданах” (Т. Шевченко). Але я вийду на вулицю — і не чую, не бачу українців. Почуваюся, що я в Києві — національна меншина. І так буде, доки Ти не станеш поводитися як українець.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment