Академік НАНУ Степан ПАВЛЮК: «Бог дасть віку і долі для України»

Національній академії наук України 2018го — 100 років. Директорові Інституту народознавства НАНУ академікові НАНУ Степанові Павлюку — 70. А Інститутові, який він очолює, — 25.
Про те, як хлопчина із села Волосянка Сколівського району, що на Львівщині, йшов і дійшов до звання академіка, про те, якими науковими досягненнями у столітній ювілей НАНУ може похвалитися колектив Інституту народознавства НАНУ, в розмові з академіком Степаном Павлюком, з яким ми знайомі понад 40 років.

“Ми змагались поміж собою передусім знаннями про свій край…”
— Степане, то як академік вироставзростав?
— У кожної людини місце народження викликає впродовж всього життя незбагненне емоційне піднесення, щось особливе і незрівнянне. Адже саме тут тебе матуся привела на світ, тут тобі було дароване життя, тут твої рідні почули вперше твій голосочок.
Я зростав у багатодітній бойківській сім’ї, матуся привела нас десятеро на світ, а я був середульшим. Авторитет батьків, старших у сім’ї був безапеляційним. А їхні щоденні буденні вчинки, святкові сімейнородинні ритуали мали педагогічну місію без настанов.
— Що запам’яталося найвагоміше з тих років?
— Стиль поведінки московських окупантів, їхня безпрецедентна дикість і немилосердність до місцевого населення — передусім. Уже в 56 класах я обурювався несправедливому арешту татуся. Причому — неодноразовому. І вмощувався у мені гнів, якесь дитяче бачення помсти, але ще, звісно, на рівні дитячого протесту. Запам’яталося мені, 5річному хлоп’яті, тоді ще неусвідомлене сприйняття, коли березневої днини побачив крізь вікно двох дорослих чоловіків, які несли якісь пакунки. Я й раніше чув таке слово — “тато”, змісту якого ще не розумів, але від якого віяло якоюсь ласкою. Коли частував мій ровесник окрайцем купленого магазинного хліба, що приносив йому тато, що працював на колії і мав змогу придбати небувалий тоді делікатес, то я тата уявляв не інакше, як смачною хлібиною. Такот, якось чую голосний крик матусі, вереск старших братів, сестрички: “Тато йде із стриком!” Незабутня мить! Адже мені було лиш півроку, як мого татуся енкаведисти заарештували як “бандпосібника” і “кулака” на стандартних 10 років. Але після смерті Сталіна багатьох в’язнів повернули до родин.
Часто спливає у пам’яті епізод мого знайомства з абеткою. Я ніяк не міг збагнути, чому мої братики і сестрички, і відходячи, і повертаючись щодня додому, вечорами, при лямпі, гортали якісь книги, щось із них вичитували і писали. А зі мною ніхто не мав часу гортати книги, щось розповідати. З притиском у голосі говорили: “Ще малеча. Підеш до школи, де й будеш гортати Буквар”. Я не вгавав — крадькома витягував із полотняних торбинок якісь книжечки та розглядав і щось писане, і мальоване. І, як з’ясувалось, зовсім недарма. Здивував насамперед матусю, яка навчила мене промовляти “Отче Наш” і показала мені у молитовнику, на якій сторінці молитва надрукована. І яке ж було її здивування, коли я, знаючи “Отче Наш”, вишукував відповідні літери у надрукованому тексті. Тож у першому класі мені доводилось марнуватись, бо весь “Буквар” знав майже на пам’ять.
— А як вас учили у Волосянківській школі?
— Та як? Мало хто з учителів звертав особливу увагу на якість освіти сільської малечі. А я пізнавав світ у його багатобарвності, різноманітті історичних процесів, існуючих традицій, подій, фактів при захопленому читанні художньої літератури. Спочатку читав будьщо, аби була хоч якась книжка. А потім вишукував історичну, пригодницьку… У сільській бібліотеці першу книжку попросив — і бібліотекарка дала мені її, ще тоді, в першому класі.
— А найвищі студії від кого отримав?
— Від брата Михайла, якому поталанило на виняткового вчителя — не лише як історика, а й на вишукану особу — Григорія Дем’яна, коли Михайло відвідував старші класи у Славській середній школі.
Григорій Дем’ян був одержимий, прагнув надавати діточкам ще тоді, в умовах радянських репресій, такі знання, щоб вони формували нових довбушуків, кармелюків, бандербунтарів і провідників на визволення свого народу з неволі. Братова наполегливість — прихилити мене до розуміння і вивчення правдивої історії України — була невмолимою. Я, шестикласник, змушений був прочитувати товстезні книжки, та ще й до прочитаного готувати десятки запитань.
Але найбільшу науку на все життя передала мені моя матуся — науку любові до всього рідного — родини, народу і Батьківщини. Вчила мене бути благородним і милосердним.
— Степане, відчуваєш, що це вдалося твоїй мамі?
— Матуся оповідала про героїку Довбуша, часто зі сльозами на очах — про одержимість і мужність лісових повстанців, про їхню безстрашність і найвищу самопожертву.
Матуся страху не відчувала. І тепер я розумію, чому: адже на її очах керівник НКВД району Бойко, жорстокий нелюд, убив сестру Настасю, активну учасницю бандерівського руху. Іншу сестру, татусеву, відправили в Сибір на каторгу. Тіло тітки Настасі, як і багатьох інших повстанців, звозили у селище Славське і закидали в трясовину неподалік церкви. Матуся хотіла, щоб ми знали правду, бо вірила, що така правда не залишить її діток байдужими.
Ще уточню, що моє приховане бунтарство виявив і вклав у систему, програму боротьби за незалежність народу Вчитель Григорій Дем’ян. Спочатку — через сферу знань, а потім — через практичні кроки, інкорпорувавшись у систему влади. Продуманий вишкіл згуртованих навколо себе школярів базувався на пластунських вимогах — любити Бога і Батьківщину.
— Пластуни, їхня практична ідеологія — це для України диво.
— Ми змагалися поміж собою передусім знаннями про свій край — його історію, традиції, природу. Поїздки Україною, походи, вікторини, зустрічі з відомими постатями — зокрема з НемировичемДанченком, Вінграновським, Німенком, ученими, професорами, митцями. Тоді ж, під наставництвом Вчителя, ввійшло у мою практику записування фольклорних матеріалів. Записував я їх спочатку від рідних, зокрема від матусі, а потім від односельців. Матуся виявилася невичерпним джерелом народної мудрості і фольклору, чим захоплювався і мій Вчитель Дем’ян, записавши від неї масу рідкісних балад, пісень, коломийок, а також дивувався винятковою фольклорною пам’яттю мій колегаодноселець, доктор філологічних наук Василь Сокіл, який уклав книгу фольклорних записів “Пісні Параски Павлюк”.
— Що Тобі ще запам’яталося з Твоїх життєвих кроків?
— Вагомою педагогічною школою стала для мене праця інструктора з туризму у літньому таборі “Полонина”, що у селищі Славському, керівником якого був Григорій Дем’ян. Багатоденні походи з однолітками, інколи — й по десять днів, по Карпатах, зокрема — маршрутом до Говерли, також виховували в мені особливий стан відповідальності. Набував організаційних навичок, які в житті ще не раз знадобилися. Для пластуна було обов’язковим знайти адекватне вирішення за будьяких складних обставин. Плекалась вірність у товаристві, базованому на високих християнських моральних і етичних засадах. Бог і Україна — понад усе!
Вчителював у селі Сможе, що на Сколівщині, в якому часто бував Ю. Пілсудський. Вчителюючи, не міг покинути свою пристрасть — стрибки на лещатах із трампліна та біг по 15 км, що називалось двоборством. Узимку мандрував всією територією колишнього Радянського Союзу у складі збірної України як чемпіон України, здобувши цю звитягу на спортивних майданчиках селища Ворохта, що неподалік від Яремча.

“Колектив Інституту зумів мобілізуватися на реалізацію Державної програми…”
— Таким чином Ти вступив до Львівського університету людиною, яка вже знала про Бога і Україну і могла скеровувати до цього інших.
— Так, від 1967 року почалася романтика студентського життя, вимріяна довгими, як мені здавалося, роками. Став посидючим — і з’явилося задоволення від навчання, оскільки спочатку переживав, чи буду успішним у навчанні. Підтягнув на добрий рівень знання німецької мови, додатково вивчив польську, бо задумав всерйоз займатися дослідницькою працею, звичайно ж, — із героїчного минулого України. Прагнув пізнати опришківський рух із його ідеями проти польського гноблення. Відомий дослідник опришківства у Карпатах професор Володимир Грабовецький порадив мені уважно придивитися до маловивченої теми, яка стосувалася козацьких повстань наприкінці XVI століття, і до всього, що стосувалось козацьких збурень до Хмельниччини. Моя проба дослідницького пера вилилась у курсову роботу, яку й успішно захистив. А мої ровесники з хімічного факультету, прочитавши той “курсак”, поширили його між студентами.
— То це так перший Твій науковий твір з’явився?
— Так, і цим дорогий мені. А як мене втішили первістки у районній сколівській газеті про моє сумлінне дослідження про могилу Святослава, що поблизу Сколього, у якому визначив час загибелі князя Древлянської Землі Святослава від найманців братовбивця Ярополка, та рецензії на книгу Большакова про перше видання Шевченкового “Кобзаря”, опублікованої в авторитетному літературному журналі “Жовтень” при його головному редакторові, блискучому українському прозаїковіроманісту Роману Федоріву.
— Твій шлях у професійну науку складався непросто?
— Про це можна було б багато говорити. Працював у медичному інституті, в Державному музеї етнографії та художніх промислів АН УРСР, де за три роки підготував кандидатську. Захищав її у Мінську — 1983 року в Інституті етнографії та фольклористики Білоруської Академії наук…
Із часом “у люди” виходили антихристи, руйнівники церков і храмів… Вселяв надію Горбачов. У Львові різко проявились вчені академічних інститутів, зокрема Інституту суспільних наук, і творча інтелігенція. Наш осередок із десятьох осіб розробив тактику і програму легалізації Народного Руху як громадської структури. Підготовлений старт передбачав залучити дисидентів — братів Горинів, Івана Геля, В’ячеслава Чорновола, Михайла Косіва, а з провідних учених — Михайла Голубця, Ігоря Юхновського, Ореста Влоха, зпоміж письменників — Романа Федоріва, Романа Іваничука та ін. Зустрічі були блискучими. Ми були окриленими!
— А влада як поводилась?
— Дивно, але влада про оформлення Руху дізналась лише наступного дня. Дія відбувалась у Пороховій вежі, зовсім під боком обкому партії. Але вдалося! Тактичний хід з інкорпоруванням дисидентів у Президію Руху був успішним — у такий спосіб сталася легалізація Хельсінської спілки. Це був 1988 рік.
Створена 1989 року мережа громадського об’єднання Рух стане успішним народним політичним проектом. Велика Рада Руху вдало згуртувала інтелектуальні сили, які зуміли, будучи обрані у Верховну Раду ще УРСР, юридично оформити державну незалежність України, створити реальну основу її економічного, культурного, духовного й політичного розквіту.
— Ти по якому району балотувався у народні депутати України?
— Мені випав Сколівський і Турківський райони Львівщини, звичайно. Були проблеми, але пройшов. Виборчий процес підтвердив, що мої бойки прагнуть волі і соціальної справедливості. Це була революція в душах, у свідомості, хоча, якщо чесно, наслідки її були ще за обрієм. Понад тридцять сіл зорганізувалися в рухівські осередки. З цього приводу я навіть піджартовував: у Карпатах вдалося відновити опришківський рух і дух.
Народна Рада у парламенті працювала доволі злагоджено. Кожен мав певний обсяг роботи, а за потреби — негайні питання вирішували гуртом і досить оперативно.
— Коли вирішив вибрати всетаки науковопедагогічну ниву? Мав дискусію внутрішню?
— Мав. Дякувати Богу, академічна перспектива виявилась успішною. Я завжди вірив у свої можливості, завжди покладався на себе — і у сфері не лише власних наукових досліджень. Для мене було вагоміше сформувати наукове середовище з одержимих колег, амбітних, які спроможні адекватно до реальних суспільних, культурних процесів українського народу спростувати брехливе імперське нашарування.
— Ти якого року очолив Львівське відділення Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Рильського АН України?
— 1991го. І почав зі зміни статусу академічного осередку — у статус Інституту. Президент НАНУ академік Борис Патон повірив у подану перспективну наукову програму — і вже у лютому 1992 року було розпорядження про створення Інституту народознавства НАНУ. Донині відчуваю увагу й підтримку цієї унікальної постаті українського сьогодення — Бориса Патона. Завдяки йому Україна зберегла високий рівень наукових звершень у світі, наука уціліла як така. Світовий авторитет вченого і організатора науки Бориса Патона не дозволив схильним до “дерибану” високим урядовцям здійснити злочин і ліквідувати Академію наук України. А спроб було чимало. Подякуймо Борису Євгеновичу, що вберіг інтелектуальну перспективу української нації!
— Як утверджувався Інститут у науковому середовищі України?
— Передусім великою кількістю науковоякісної друкованої продукції. А взагалі специфіка Інституту полягає у тому, що в його структурі на правах відділу функціонує Музей з унікальними різноманітними колекціями пам’яток народної української та світової культури. Патріархальна експозиція у стилі соціалістичного реалізму й ідеологічними комуністичними догматами вже не мала права на існування. Нині, отже, маємо повністю відреставрований будинок, нову сучасну експозицію європейського вжиткового мистецтва, про яку захоплено відгукуються зарубіжні фахівці музейної культури. Аж не віриться, що за неповні п’ять років вдалося здійснити неможливе.
Колектив Інституту зумів мобілізуватися на реалізацію Державної програми з мінімалізації наслідків у гуманітарній сфері ядерної трагедії на Поліссі. Адже катастрофа на Чорнобильській АЕС зумовила значні демографічні переміщення місцевого населення, викликала активний процес руйнування етнокультурної матриці поліщуків, змінила динаміку соціальних процесів, порушила психологічну та біологічну адаптованість, стала не лише екологічною, економічною, а й етнокультурною трагедією.
Увесь обсяг невідкладних дій із метою якнайменших втрат культурної спадщини зони забрудненого Полісся, передбачених Державною програмою, взяв на себе Інститут народознавства НАНУ.
Реалізація Державної програми з виявлення, фіксації і збереження етнокультурного комплексу радіоактивно забруднених зон насамперед не дозволила безслідно щезнути унікальній національній спадщині, а також дала можливість заповнити білі плями етнічній історії українського та інших слов’янських народів.
Був запропонований ще один фундаментальний академічний проект “Трансформаційні етнокультурні процеси українського порубіжжя: проблеми дослідження” — з метою вивчення етнокультурної спадщини на етнічно історичних українських землях, яку в науці доцільно називати як етнічна діаспора, у цьому випадку — етнічне українське порубіжжя.
— І в чому полягає особливість порубіжжя?
— З огляду історичної освоєності українцями земель, українське порубіжжя має таку характерну ознаку: а) етнічно історичні території не збігаються із сучасним державним кордоном по всьому периметру держави. Підкреслимо, що не існує жодних застережень щодо конституційності і визнаності і в Україні, і сусідніми державами сучасного державного кордону України; б) історичноетнічні території, що через певні політичні обставини стали частинами сусідніх держав, виявилися живими лабораторіями різних етнічних процесів із різною динамікою їх тривання, внаслідок різноманітних впливів.
— І скільки української землі “вибрала” для себе Росія?
— 228,6 тис. км2 українських історичноетнічних земель залишається за Росією з населенням понад 5 млн осіб, зпоміж яких було 66 % українців. Це так постарався радянський уряд у 1925—26 рр.
— У якому році Тебе обрали академіком НАНУ?
— Спочатку — членомкореспондентом, а 2011 року — академіком. З належною увагою сприйняв я від Президентів України Леоніда Кучми, Віктора Ющенка і Петра Порошенка нагородження орденами IIIго, IIго та Іго ступенів “За заслуги”. Отримати ж відзнаку за підписом Януковича я вважав неприйнятним (з нагоди 20ліття проголошення Соборності України). Дочекаюсь, Бог дасть віку і Долі для України, що зможу радіти не нагороді, а щоб український народ обрав достойного Президента Української Держави.
— Чи ще щось тривожить нині академіка Степана Павлюка?
— Найбільша тривога мене охоплює від усвідомлення ідеологічної розбалансованості української нації, частина якої демонструє ворожість до українських вартостей, зневажає національні святині та символи, а решта — у пошуку справжнього харизматичного лідера, який би впровадив націю на європейський шлях, яким змогли б дійти до суспільства із справедливим гідним ставленням до Людини і назавжди позбулись азійськомосковського нелюдства.
— Дай нам Боже! “Просвіта” і редакція “Слова Просвіти” вітають Тебе з вагомим ювілеєм!