Валентина АНТОНЮК,
професор Національної консерваторії, заслужена артистка України
Вивчення плідного творчого доробку Івана Максимовича Лисенка, — журналіста, поета, перекладача, літературного критика, мистецтвознавця, енциклопедиста, краєзнавця, культуролога, — спонукає до осмислення процесів кристалізації знань про українську національну культуру та розмаїття способів дозрівання майбутніх наукових концепцій. Відомі його дослідження творчості Марусі Вольвачівни, Миколи Вороного, Майка Йогансена, Юрія Клена, Олександра Коржа,
О. Лана, Євгена Маланюка, Олександра Олеся, Тодося Осьмачки, Р.-М. Рільке в контексті їхньої доби, що суттєво збагатили літературознавчу скарбницю. Стосовно опусів Івана Лисенка про українське вокальне виконавство, зазначу, що часом навіть професійні музикологи не встигають помічати й оцінювати значущість якихось, на перший погляд, непомітних, але істотних тенденцій, які передують тим чи тим змінам у царині естетики й стилістики співу. Все це звучить у розмислах Івана Лисенка про мистецтво українських співаків, кожному з яких є об’єктивна, незалежна й неупереджена порівняльна оцінка щодо різних періодів їхньої слави та падінь. За кожним нарисом — напружене тривале листування, пошуки істини. Загалом автор присвятив одному лише “Словникові співаків України” (К.: Рада, 1996. — 354 с.) та енциклопедичному виданню “Співаки України” (К.: Знання, 2011. — 629 с.) 35 років напруженої пошукової праці, ввівши до простору української національної культури безліч забутих імен. За головний критерій відбору брав, за його власним зізнанням, вагомість внеску співака в мистецтво. Вражає музично-фахова обізнаність Івана Лисенка — професійного філолога, до нестями залюбленого у спів; його вільне володіння українським вокальним тезаурусом, який він значно збагатив. Шкода, що в нас не навчають на музичних журналістів, — це, скоріше, покликання. А професійні музикознавці, на жаль, часто ігнорують сучасних виконавців і композиторів, орієнтуючись на апробовані класичні зразки. Чи не тому самі вокалісти вимушені кваліфіковано оцінювати й описувати спів (Борис Гмиря, Богдан Гнидь, Михайло Голинський, Віктор Женченко, Сергій Козак, Іра Маланюк, Анатолій Мокренко, Олена Муравйова, Лариса Руденко). Вдаюся до цих прикладів, наперед відповідаючи опонентам заслуженого діяча мистецтв України Івана Лисенка, які закидають йому відсутність професійної музичної освіти. Так, своїми знаннями в галузі музичного мистецтва він зобов’язаний самоосвіті та навчанню в Народній консерваторії КДК ім. П. І. Чайковського. Справді, в деяких (особливо ранніх) його музикознавчих есеях трапляються неологізми й неточності, але за всім написаним немає жодного лукавства чи зловмисництва, необ’єктивності чи неморальності, а постає дбайливо збережена гідність і добра воля всіх сторін правдиво зафіксованої історії чужого життя в мистецтві; присутній високий дух журналістської етики. Його ерудиція придалася редакції Української Музичної Енциклопедії ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАНУ (тільки для 2-го тому написав 240 статей!).
Нині вітаємо шановного Івана Максимовича Лисенка з виходом ґрунтовного видання “Енциклопедія української пісні” (Житомир: ПП “Рута”, 2017. — 368 с., наклад — 100 примірників). Принцип упорядкування цього справді енциклопедичного видання — також закорінений у персоналії співаків, — виконавців українських фольклорних скарбів. Такий підхід — нетрадиційний, але за ним криється пріоритетне ставлення автора до виконавців. Пісні подано за їхніми назвами в алфавітному порядку, з описом хронологічної та жанрової належності твору та іменами фольклористів, які записали чи опублікували пісню в певному виданні. Позначено наявність виконавських варіантів та обробок, імена співаків-інтерпретаторів, які увічнили солоспів. Енциклопедичні статті про вокалістів (найяскравіших апологетів українського співаного фольклору) чергуються в цьому ряду з назвами пісень. Такий дещо незвичний класифікатор автора дозволяє зрівняти статус твору і його виконавця.
“Енциклопедія української пісні” І. М. Лисенка охоплює близько 2000 статей, у кожній з яких — стисла інформація про долі пісень і співаків, які продовжили тривання фольклорних солоспівів у часопросторі національної культури та увічнили себе в них.
