Мирослав Дочинець: «Світло семи днів»

Смак води
Пригадую, на околиці Дубина ми зупинилися біля криниці. Напилися.
“Ти видів, як він п’є воду?” — шепнула в тихому подиві жінка, що пасла кіз.
“Як?” — запитав я.
“Як святий…”
Бувало, його питали:
“Чи є пожива, однаково хосенна для всіх?”
“Є. Це вода”.
“Але ж це не харч?”
“Вода попереду харчів”.
“А яка їжа найбільш корисна для кожного?”
“Такої немає. Скільки людей — стільки шлунків. І тому така многота різної провізії — на вибір і смак”.
“А як знати, скільки чого і коли їсти?”
“Пийте перед їдою воду — і вона сама це підкаже. Вода живить, а їстиво дає ситість. Вода вимиває зайвину і додає нестачу. Мало того, жива вода забирає мертву воду, яка нас ослаблює, старить і спричиняє недуги. Починайте і завершуйте день водою — і день буде завершений і насичений. Не забуваймо, що на початках було створено Небо і воду, над якою ширяв Божий дух. А вже потім — суходіл, землю, що стала родити траву, ярину, дерево овочеве…”

Чужий мед
Пригадую, хтось приніс йому трилітрову банку меду у віддяку за лікування. Я ніс її в погріб, слоїк вислизнув із рук і розбився на кам’яній приступці.
“Що тепер із цим робити?” — розгублено запитав я.
“Можна процідити і вживати, не остерігаючись скляних крупинок, бо скло — це пісок. Але ми цього робити не будемо”, — сказав він.
“Шкода меду, такий свіжий, пахучий”, — зітхнув я.
“Виходить, що цей мед не для нас. Ніколи не шкодуй за тим, що не твоє”.
Він згріб усе разом зі склом у дерев’яну миску і простягнув мені:
“Віднеси на пасіку, бджоли дадуть йому раду”.
Не встиг я рушити, як кілька бджілок загуділи над головою, показуючи дорогу, куди я мав повернути їм їхнє. Біля соснового хамника зустрів гурт людей. Вони розгублено глянули на мій мед і запитали, як знайти діда Андрія. Проводжаючи їх очима, я згадав одну з його приповісток: “Є нектар для бджіл, а є нектар, на який “злітаються” люди. Це — добросердя”.

Твій човен
Ти вже не боїшся великої води, не шарпаєшся в пошуках броду. Бо ти сама вода. Це — Прийняття себе.
Ти дедалі частіше сушиш весла, віддаючись течії. Бо вона мудріша за тебе і твоє стерно. Це — Надія.
Ти безтривожно пливеш попри чужі береги, знаючи, що свого не минеш. Це — Довіра.
Ти часто пливеш у каламутній і розбурханій бистріні, але твердо знаєш, що ти в дорозі до тихої гавані. Це — Віра.
Ти ловиш хвилю і в захваті — аж до самого неба — підносишся над водою, над світом, над собою. Це — Любов.
Ти не переймаєшся кінцем подорожі, ти зачарована самим пливом, шумом води за бортом, сонцем дня і місяцем ночі, вітром, що для тебе завжди попутний, і небом, на якому завжди дороговказна зоря. Це — Радість.
Ти не завжи на гребені хвиль, але на облавку твого човна вибито слова: “Необхідно пливти далі”. Це — єдина Істина для того, хто пливе.
Ти не боїшся бути серед води одинокою і в разі чого — піти по воді. Це — Зрілість.

 

Якщо…
Якщо запарюєш чай із квітів, то скільки б їх різних не підсипав, коли там є бодай рісочка бузинового суцвіття, то запах бузини переб’є всі інші пахощі зілля. Якщо в збірній сумішці ягідного варення (так воно найсмачніше), є дрібка ягід калини, то смакова перемога за нею.
Якщо замішуєш хліб на опарі, присмачуючи тісто коріандром, анісом, кмином і куміном, кунжутом, горіхами, насінням льону, кропу і цибулі-чорнушки, — й додаси на кінчику ножа меленого кардамону, будь певен, що кардамон приглушить усі інші прянощі; мало того — підкреслить, підтемнить житній тон хлібини.
Якщо вкинеш у воду жменьку ягід, розкраяне яблуко, огірок чи іншу садовину або городину, то вода стане м’якшою, чистішою, смачнішою і здоровішою.
Якщо розв’язуєш вузлик, то коли при цьому легенько дути на нього, зав’язь одразу піддається; так само і з гудзями життя — видихай свої клопоти і гризоти разом із повітрям і побачиш, що поволі розплутаються самі собою.
Якщо вирішив робити щось, то роби це вже, бо потім будеш шукати час, вибирати час, наздоганяти час, а зроблене щось невчасно майже те саме, що незроблене.
Якщо хтось тебе любить і поважає, і десь якось від когось ти почув, що він сказав про тебе незугарну, неприємну правду, то ця ложка правди, як дьоготь, огірчить бочку ваших солодких стосунків.
Якщо посилено думаєш про когось і тобі здається, що про тебе не думають, то починаєш думати про нього ще більше і хотіти ще дужче, аби він думав про тебе.
Якщо в твоє життя входить кохання, чин служіння, дух творчості — себто Бог, — то будні твої стають днями світящими, бо з них, як полуда з очей, спадають облудні сумніви, безвір’я, страх, жадібність, заздрість.
Якщо писати просто неба, під деревом, при кущах дикої ружі, над потічком, опустивши босі ноги в траву, — то шум листя, дзюрчання води, щебетання птахів, запах квіття і свіжість зелені дивним чином переходять у письмо і поселяються між рядками, дихаючи разом із словами…

Свято, яке завжди…
Тепер, коли гаджети переповнені посланнями мерехтливих ялинок, Дідів Морозів, сніговиків, фігурних свічок та іншої синтетики зі стандартним набором слів, мені згадався той давній вечір
“Що читаєш?” — запитав він.
“Праздник, который всегда с тобой”. Так називається книжка. По-нашому — “Свято, яке завжди з тобою”.
“Про що?”
“Про кохання і дружбу, про розваги і подорожі, про творчість і задушевні бесіди, про застілля, вино та інші приємні речі. Одне слово, про свято душі, яке завжди з тобою”.
“Овва”, — всміхнувся він.
“А що, хіба ні?”
“Я завжди гадав, що свято душі — це коли воно не просто з тобою, а в тобі”.
“Так, але його, свято, мають ділити з тобою інші. Ви ж самі казали: багатий не той, хто має щось, а той, хто має когось…”
“Не плутай святе з грішним. Гостина, чи як ти кажеш, застілля — це зазвичай пересичення з кимось за столом. Празник — це провадження традицій, пошанування пам’ятної дати чи імені. А свято — це освячення часу, в якому стоїш, стан душі, себто — присутність у ній духа”.
“Ви особливий філолог. Знавець прихованого змісту слів”.
“Радше — ловець слів”.
“Ви філософ”.
“Радше — любомудр”.
“А яка між ними різниця?”
“Невелика. Філософи люблять мудрі бесіди про душу, а я шукаю Дім душі”.
“Все-таки добре, що я зустрів таку людину, як ви”, — розчулено мовив я.
“Буде ще ліпше, коли зустрінеш самого себе…”
За розчахнутими віконницями згасав день. Надходив тихий вечір, наче принесене янголом свято душі.

Люблю…
Люблю дух старовіку біля коминка в гірській хижі, що загубилася в снігах, як у снах.
Люблю невиразне, як обіцянка жінки, шептання молодого вина в бочці.
Люблю пташині голоси о п’ятій ранку — наче осколки неба сиплються на землю.
Люблю, коли вранішня трава м’ятно холодить босі ноги — може, тому й називається холодна м’ята.
Люблю, коли павутина — богородичне прядиво — чіпляється за вії, ніби підказуючи: зупинись, оглянься — ти на місці, і диво з тобою.
Люблю печену картоплю, запхану в рукавицю, щоб дочасно пом’якла.
Люблю втомлено-впокорений шурхіт списаного аркуша.
Люблю світло за фіранками чужих вікон — воно різне, як і тайни, що там живуть.
Люблю тримати в руках ваговиту в’язку ключів — їх чомусь завжди більше, ніж замкнених дверей.
Люблю гортати старі книги — від них віє влежаним, відстояним спокоєм.
Люблю годувати вогонь, що, як пес, коли він ситий, то вірний тобі і з ним ніколи не буває самотньо.
Люблю польові роздоріжжя, де кожна з доріг виявиться цікавою, бо ми — збирачі доріг.
Люблю довгі літні дні, коли, здається, ростеш разом із травами й деревами.
Люблю в натовпі зустрітися з очима незнайомки, в яких одномоментно прочитаєш, що було, що є, що могло би бути і чого не буде ніколи.
Люблю розкіш лінощів недільного дня — найсолодшу з медитацій.
Люблю безпричинний дитячий сміх — значить, янгол поблизу.
Люблю роздивлятися лишайники на камені — найдавніший живопис світу.
Люблю казки — вони помагають розібратися з хаосом реального життя.
Люблю писати історії, в яких слова грають, як інструменти в оркестрі. Історії, в які можна увійти й жити там.
Люблю запаморочливий запах ладану, який нагадує, що священний дар життя — з тобою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment