Дуже хочеться в майбутнє зазирнути…

Ольга CАМОЛЕВСЬКА,
кінорежисер, член НСКУ, НСПУ, лауреат міжнародних кінофестивалів та міжнародних премій

Нещодавно моє серце зачепила невеличка заміточка про ремонт школи.
…В одній із хутірських шкіл на Кубані робили ремонт. Ну, і що тут такого зворушливого? А те, що коли переставляли меблі, то у дальньому кутку шафи знайшли лист піонерів 1960-х, адресований школярам XXI століття. Півстоліття це послання пролежало законсервованим у літровій банці. Акуратним дитячим почерком на пожовклому листочку зі шкільного зошита виведено: “Ми, учні 1967—68 року, посилаємо Вам гарячий піонерський привіт! Шлемо Вам великі побажання у навчанні та праці! Ми хотіли би бачити Вас гідними будівниками комунізму, захисниками своєї країни.
Вступаючи до лав піонерів, пам’ятайте і свято зберігайте в пам’яті цей день.
Багато років ми вчилися у старій школі, і тепер у день, коли ми переступили поріг нової школи, ми пишемо Вам листа.
Нам дуже хочеться зазирнути у майбутнє, побувати у Вас на вечорі та подивитися, як Ви вчитеся і живете, як йдуть у Вас піонерські справи.
Дайте хороший приклад своїм молодшим товаришам”, — читаємо у листі. Крім листа у банці й фотографія ще недобудованої на тоді школи.
Дирекція школи довго шукала школярів, які писали листа… Знайшли п’ятьох…
Наївні, трепетні дитячі послання…
У Новоросійську цієї осені з глибини моря добули капсулу з листами школярів та студентів у ХХІ століття. Звісно, ніхто з тих дописувачів не передбачав війни Росії з Україною…
Ось пише моя тезка, піонерка Оля Швидкова:
“Я не знаю, яким ти будеш: може, будеш, як ми, може, будеш зовсім іншим, але ти, як всі діти, любитимеш морозиво і ненавидітимеш риб’ячий жир. І ще я знаю, нехай мине 50 років, але все одно на твоїх грудях буде червоніти піонерський галстук, і ти будеш його носити з такою ж гордістю, як носимо його зараз ми, піонери 1967 року”.
Ось лист студентів індустріального технікуму:
“Ми говоримо з вами крізь роки… Що вам розповісти про нас? Студенти 60-х років — народ веселий, невгамовний, спраглий відкриттів. Ще б! У світі стільки цікавого! Захват і здивування левітанівським повідомленням: “Людина в космосі!” — вляглися. Нам подавай: “Людина на Місяці!”. І ми віримо — це буде, тому що не можна інакше!”
А ось лист ще однієї Олі, Пупко, школярки 1960-х:
“Дорогий друже, здрастуй! Я пишу тобі, бо заздрю твоїй долі. Ні, я не вважаю, що живу в нецікавий час, навпаки, я була свідком запуску першого супутника Землі. В роки, коли я живу, людина вперше у світі піднялася в космос і облетіла навколо Землі… І все ж я заздрю тобі, адже ти будеш жити в роки, коли наша велика держава відзначатиме столітній ювілей. Ти вже будеш свідком міжпланетних масових космічних польотів, будеш жити на який-небудь іншій планеті, але завжди будеш згадувати свою рідну планету. Можливо, що в роки твого життя буде вирішено питання безсмертя, люди навчаться перетворювати людину на таку, що вічно живе.
Коли ви будете читати цей лист, мене, напевно, вже не буде серед живих, хоча в голові моїй це не зовсім вкладається (як це, мене не буде?). Ви, напевно, живете при комунізмі. Хоч би краєчком ока подивитися на нього”.
По хвилях часу — у світле майбутнє відправляла завзята радянська молодь свої сердечні капсули.
У Києві робітники заводу “Арсенал” нещодавно відкрили капсулу від арсенальців 1967 року. А у Первомайську Миколаївської області цього літа зі стіни Палацу культури видобули комсомольські значки, тексти пісень і велике послання, де є такі рядки: “Ви покоління щасливих: над вами чисте небо, а війни в світі для всіх, що живуть в 2017 році, стали історією. Ви не скандували: “Ганьба агресорам Ізраїлю”, вам не довелося брати участь у мітингах протесту проти злочинної війни у В’єтнамі, читати у газетах про провокації проти революційної Куби. Як далеко від вас ці, сучасні нам, події. …“Шумить золота пшениця на безкрайніх ланах, цвіте побудований тобою Комсомольськ не тільки на Землі, але і на Венері, і на Марсі”…
Якби ж людство не витрачало так багато зусиль на культуру смерті, скільки б чистої енергії звільнилося на культуру життя!
…Дуже хочеться неможливого — зазирнути у майбутнє нашої багатостраждальної України. Якою вона буде через 50… 70… 100 років? Незалежною. Процвітаючою. Країною, заснованою на законності та повазі до трудової людини. Країною, де головне для особистості, — служити красі, істині й справедливості… За це гинули гинуть твої найвеликодушніші сини і доньки, Україно!
Виростаючи у Києві, я багато років чекала на день сторіччя революції, щоби дізнатися, яке послання вмурували у фасад старої київської школи ентузіасти давніх років. В уяві поставала урочиста лінійка… А може, й не урочиста… Може, перед школою зберуть учнів (скоріш за все — старшокласників, які вивчають новітню історію). Для сучасних дітей це — драйв: дістати зі стіни рідної школи листа, який ще зі зловісного розквіту минулого століття чекав цього трепетного моменту. Дітям епохи дикого капіталізму мудрі педагоги пояснять, що колишні випускники їхньої школи були простодушними підлітками, які вірили й воювали, страждали й гинули… Вони так хотіли дотягнутися до світлого сьогодення хоч би листочком цього паперу…
Їх ТАМ обдурили, а ТУТ не прийняли.
Полохлива директорка, не знаючи, як нині ставитися до цього послання, зробила вигляд, що послання нема — не захотіла довбати стіну, відкривати капсулу з написом “Відкрити на 100-річчя революції” — лист у світле майбутнє застав тут відчужених нащадків, яким не потрібні емоції тих загиблих людей. До того ж мармурову табличку, яка прикривала нішу з капсулою, вандали розбили ще у 90-х роках. Нема таблички — нема й листа?..
Таке манкуртство — того ж штибу бездуховність, що і залиття цементом Вічного вогню у Києві біля обеліску Невідомому солдату.
А у Чорнобилі склалася ситуація зовсім апокаліптична — довоєнну капсулу “КОМСОМОЛЬЦАМ 2017 ГОДА” нема кому відкривати, бо й будь-яких комсомольців уже не існує в природі…
І взагалі, мертве місто подеколи пожвавлюють лише вахтовики…
І чиє же серце розірветься від туги, коли не стане на Землі сердець?
Романтичні й обдурені “разрушители старого мира”, “строители коммунизма” із завмиранням серця думали про той далекий і безнадійно недосяжний день світлого майбутнього — 100-річчя революції.
Але їхня надія на світле майбутнє була незламною!
Заради неї вони (і мої батьки також) недосипали, недоїдали, терпіли жахливий побут, тотальний дефіцит усього, — включаючи елементарний дефіцит добра…
Прекрасні люди гинули від тифу (як моя бабуся Анастасія), від доносів (як мій дідусь Антон), під кулями (як мамин брат Іван)…
Життя цілих поколінь складалося з терпіння, страждання, жертовності…Це ж так велично й принадно — будівництво світлого майбутнього!
Відчайдушні комсомольці 20-х—70-х років вважали б ворогом народу того, хто посмів би сказати, що у ХХІ столітті не будуть благоговіти перед іменем вождя пролетаріату!
Та не назавжди стають вождями моральні виродки. Згадався анекдот: бабуся питає на вулиці школярика: “Хлопчику, як знайти площу Леніна?” — “Щоби знайти площу леніна, треба ширину леніна помножити на довжину леніна”.
“Великі вожді” робили цвяхи з людей і забивали їх у стіни своїх мавзолеїв…
Я пам’ятаю величезне зображення “Аврори” на Севастопольській площі у Києві — і напис: ВЕЛИКАЯ ОКТЯБРЬСКАЯ СОЦИАЛИСТИЧЕСКАЯ РЕВОЛЮЦИЯ — ГЛАВНОЕ СОБЫТИЕ ХХ ВЕКА! Чи скаже сучасний школяр, до чого тут Аврора, богиня вранішньої зорі? Сотворили революціонери — оспівали прозаїки й поети, які були за це тотально знищені.
Одна з мільйонів жертв — моя прабабуся Меланія, яку вбили на очах у доньки, щоб із хати “экспроприировать” все, що сподобалося. По праву гегемона. А каблучки з пальців не могли зняти — додумалися відрізати пальці…
Але хіба треба було вбити мільйони й посиротити решту, щоби довести, що злочинами до світла не дійти…
І генерується світло не у далекому майбутньому, а тут і зараз за умови облагороджування кожним простору і стосунків навколо себе самого.

…Молодь Первомайська відправила листа до нащадків 2067 року. Послання з описом подій сьогодення вклали у ту саму капсулу 1967 року і вмурували у ту саму нішу на фасаді Палацу культури… З надією, вірою та любов’ю.

Related posts

Leave a Comment