Микола ЦИМБАЛЮК
Фото автора
“Телефонуйте мені…”
Перший виступ мобільної групи відбувся, як кажуть, прямо з коліс у 59 військовомобільному госпіталі.
Ретельно дібраний репертуар, щирість і душевність колядок у виконанні Інеси Братущик, її артистичний талант, уміння заволодіти аудиторією і жартівливі пісні (“Дохторик”, “Ти до мене не ходи”, “Чорні очі як терен” та ін.), гуморески Віктора Ткаченка творили неповторну атмосферу справжнього родинного свята. Трішки мінорного настрою додала Інесина пісня “Мій тато”, яку вона присвятила своєму батькові, офіцерупідводнику, що загинув під час виконання військового обов’язку. У кожного з присутніх вона викликала бурю почуттів. Чоловіки, яким не раз доводилося дивитися смерті у вічі, нишком втирали скупу сльозу, а дехто, не в змозі втриматися, виходив.
Ще дужча енергетика добра, любові і єдності душ одної великої української родини запанувала того ж таки вечора в одному з підрозділів 12 бригади армійської авіації. Переважна більшість її особового складу зі Львова — земляки Інеси Братущик. Тож не дивно, що з її творчістю вони знайомі і шанують як ніхто. А коли вона почала колядувати, то весь переповнений зал (їдальня) багатоголосо підхопив цей спів. Солдати згодом зізнавалися, що колядки у ті неповторні миті творили різдвяне диво, переносячи кожного в коло рідної родини.
— Якщо наші воїни не можуть поїхати додому на Різдво, — казала Інеса Братущик, — то свято Різдва повинно прийти до них.
До творення величного свята Різдва Христового для військових долучилися не лише просвітяни, а й діти двох київських спецшкіл із поглибленим вивченням англійської мови — 159ї і 324ї. Вони зібрали смаколики, чай, каву, теплі шкарпетки, рукавиці, і все це упакували в картонні коробки, прикрасили малюнками та різдвяними побажаннями нашим воїнам. Вони, на відміну від частини наших можновладців, усвідомлюючи, що відбувається на сході України, не залишаються байдужими. Один із 8річних школяриків у супровідному листі до подарунка написав: “Я знаю, що вам там нелегко. Якщо треба буде моя допомога — телефонуйте мені…”. І написав свій номер мобільного телефону…
Віддані друзі
Їдемо до розвідників. Обіруч дороги лисіють піщані перемети із залишками випаленого соснового лісу. За якісь півгодини супровідна машина розвідки, а за нею і наша, зупиняються перед непримітним навіть серед оголених кущів терну шлагбаумом. Кремезний молодий вартовий, що наче зпід землі виростає перед нами, після короткої розмови по рації пропускає на територію. Під деревами, у маскувальних сітках, військова техніка. Зоддалік видніються ледь примітні горбики, притрушені торішнім падолистом. І тільки невисокі димові труби демаскують землянки.
Але нашу групу проводять у чи не єдине вціліле тут, хоча й пошарпане, приміщення.
Дорогою Інеса згадувала, як три роки тому вона з чоловіком, Орестом Хомою, теж виступали перед розвідниками. Було це взимку, падав густий лапатий сніг. Більшість слухачів у залі сиділи в білих маскхалатах. Пам’ятає, що збоку, у відносно невеликій залі, стояла буржуйка. Під час того концерту в якусь мить вона відчула, що руку їй хтось лиже. Глянула, а то пес, лабрадор! Від несподіваної собачої галантності вона ледве не забула слів пісні…
І ось розпочинається концерт. До зали забігають двоє запізнілих — рудий стаф і його хазяїн. Він всідається на вільне місце у першому ряду. Поруч з ним діловито заскакує на крісло собака, розвертається і теж сідає. Уважно, схиливши голову набік, нашорошивши вуха, вдивляється в Інесу.
Ця зустріч з елітою Збройних Сил, як і попередні, минула блискуче. Хлопці підхоплювали колядки. Але в стриманій реакції залу все одно відчувалася напруга. Вглядаюся в обличчя хлопців: легкий усміх, уважний погляд, внутрішня зосередженість і, за зовнішньою розслабленістю, — стиснута пружина, готова миттєво випростатись. Чутно коротку команду, і кілька воїнів безшумно, одним за одним вискакують із зали.
На жаль, у цій жорстокій, підлій, безбожній війні, з якою прийшов на нашу землю московський окупант, навіть найкращий вишкіл не завжди вберігає наших захисників. Так сталося і в тому підрозділі. У Різдвяну ніч на “передку” на ворожій розтяжці підірвався молодий боєць. З важким пораненням гелікоптером його відправили у Харків. Уже коли ми поверталися від розвідників, над нами пролопотів гелікоптер. Тепер доля ще одного нашого захисника була у Божих руках. І лікарівхірургів, його слуг.
Через Побєду — до Щастя
Удосвіта знову в дорогу. Цього разу — до віддаленіших підрозділів. За годину постає те, що нам треба — Побєда. Саме так значиться на вказівнику на повороті з траси, це за кілька кілометрів до цього села. А перед в’їздом ще один, тільки двомовний, як і належить бути в європейській державі: Побєда, а нижче англійською — Ровеda. До речі, назви автобусних зупинок тут теж двомовні.
Село українськомовне, але як і всюди у так званій зоні АТО — не без москвофілів. Дехто стверджує, що присутність тут українських військових позначилася на настроях людей. Принаймні з ними всі намагаються розмовляти українською. Місцеві згадують, що років тридцять тому їхнє село мало кілька тисяч населення. Нині трохи більше семисот. Сільськогосподарське підприємство, яке було колись мільйонером, розвалилося. Початкову школу закрили і тепер дітей возять за кілька кілометрів у Новоайдар. Село знелюднюється і занепадає, як і повсюдно. Селяни кажуть, що кучмівське нищення України успішно продовжує нинішнє керівництво держави.
Ще глибших ран завдала війна. Особливо це помітно на східній околиці: вщент зруйновані господарські будівлі, найближчі до них хати, поорана потужними вибухами і окопами земля. А під ногами — траурний килим м’якого перепаленого ґрунту. Здалеку видніється капличка, біля якої пам’ятник нашим воїнам. Вони полягли тут у вересні 2014го від “братніх” російських “смерчів”.
Село Побєда лежить порівняно недалеко від українськоросійського кордону і за 50 км від Луганська. На його околиці тоді розташовувався штаб оперативного командування “Північ”. Перед початком обстрілу тут було зосереджено багато військової техніки і майже шість тисяч наших солдатів. Однак частину з них перед обстрілом вивели в інше місце. Російські війська застосували РСЗВ “Смерч”. Обстріл українських позицій тривав чотири дні й методично, прицільним вогнем із території Російської Федерації…
Біля каплички і дерев’яного хреста, що звели волонтери, на гранітній плиті пам’ятника викарбувані слова з Біблії: “Немає ж любови, кажу вам, Над ту, коли житіє віддам за другів моїх! Амінь! Амінь!”.
Сюди ми заїхали з Тимофієм Нечипоруком, заступником командира дивізіону, та отцем Олегом, військовим капеланом. Він відслужив панахиду по наших загиблих героях і всі разом помолилися за їхні душі. А над нами світило яскраве сонце. Хоча ще зранку, коли ми виступали у підрозділі, надворі було хмарно і холодно. В приміщенні покинутої школи, яка зіяла вибитими вікнами, під час колядування з уст піднімалася пара. Так само було і в десантників, у Щасті. Концерт давали в покинутій колишніми хазяями кав’ярнісауні. На першому поверсі було так само холодно, а слухачі не мали навіть де сісти. Дружно заколядували, а під кінець пустилися у танок під веселі жартівливозапальні Інесині пісні.
І пісні Віктора Ткаченка, його гуморески, подарунки від київських школярів і просвітян таки створили справжнє родинне свято для наших воїнів. Зрештою, від нас усіх залежало, чи зможемо відчути щастя від різдвяної радості і любові у цьому, далекому від рідних домівок, але близькому і дорогому для кожного українця Щасті.
