Микола ГОРБАЛЬ,
письменник, громадський і політичний діяч, правозахисник, член руху шістдесятників, член Української Гельсінської Групи, багатолітній політичний в’язень, депутат Київської міськради (1990—1994 рр.), народний депутат України ІІ скликання
Серед поважних людей, що вітають Петра Андрійчука з його шістдесятиліттям, яке виповнилося 17 січня 2018 р., я — чи не єдиний, хто пам’ятає його ще Петрусем. Коли мене (Миколу Горбаля) 1963 року, після закінчення училища направили на роботу вже як учителя музики в місто Борщів, що на Тернопільщині, Петру Олександровичу було всього 5 років.
Тодішній Борщів нічим не відрізнявся від сотень інших містечок “страни побєдівшого соціалізма”: із будівлею райкому партії у центрі міста, пам’ятником Лєніна перед нею та лозунгами “Слава КПРС” на усіх установах.
Навпроти райкому була редакція газети “Надзбручанська правда”. (Як пам’ятаємо, центральним друкованим органом КПРС була газета “Правда”, отже, “Надзбручанська” — це така сама “правда”, тільки місцевого розливу). Поруч редакції розташована гордість міста — триповерховий “Універмаг”. Що у тому універмазі можна було придбати, справа інша, але такий символ совєтського достатку мав бути у кожному районному центрі.
Пункти громадського харчування по цілому совєтському союзі, як правило, тоді носили одну і ту саму назву — “Чайна”, була своя “Чайна” і в Борщеві, бо чим ми гірші…
Щоліта перед “Універмагом” жінка у білому халаті продавала газовану воду. Це був спеціальний столик з двома колбами на ньому, де в одній — вода, а в другій — солодкий сироп. Склянка води з сиропом коштувала, здається, 4 копійки, а без нього — 1.
Характерно, що хоч би в яких містах “нєобятной” я побував, ці столики з газводою були однаковісінької форми, навіть той металевий балон, що мав перетворювати просту воду на воду з бульбашками, завжди був пофарбований у темносиній колір. Отже, окрім того, що Гагарін уже літав у космос, ми таки мали певні досягнення і в побутовій індустрії.
У дворі за універмагом стояв невеликий будиночок, де розташовувалася політична поліція — КҐБ. Ніхто достеменно не знав, хто там працює і скільки їх, бо усе там було вкутано якоюсь містичною тайною, як ото замок з привидами. Але люди пошепки говорили, що ці “привиди” знають усе про всіх.
За якихось сто метрів звідсіль, вуличкою донизу, була музична школа. Це була стара подовгувата двоповерхова будівля.
Правда, вчитель з класу баяна Іван Кучер якось з цього приводу жартома дорікнув, що не варто принижувати нашу школу, насправді вона величніша, просто я неправильно рахую поверхи, бо треба рахувати вікна не по вертикалі, а по горизонталі.
Якщо дотримуватися Іванової логіки, то цей будинок мусів би мати аж сім поверхів. Саме у цій “багатоповерховій” будівлі, що розляглася попри дорогу, зробив свої перші кроки у велику музику професор музики Петро Андрійчук. А починав у класі вчителя баяна Івана Кучера.
Мені завше імпонують люди з добрим почуттям гумору, Іван Кучер — саме такий, і ще він — музикант від Бога. Якось цей учитель узяв у руки балалайку (я досить скептично ставлюся до цього національного інструмента московитів, на якому всього три струни, і то дві з них настроєні в унісон), але Кучер почав на ньому грати такі речі, що я зі здивування рота відкрив: “Де ви, Іване, цього навчилися?” — питаю.
“У Сибіру, козаче, в Сибіру”.
Виявляється, ще підлітком Івана разом із сім’єю вивезли до Сибіру і там цей здібний юнак самотужки опановував баян і нотну грамоту. І вже тут, у зрілому віці (для годиться) заочно закінчив культосвітнє училище, щоб мати право викладати у музичній школі (бо як без диплома).
Навмисно так детально оповідаю про долю цього вчителя, бо вважаю, що саме він дав добрий старт у життя Петру Андрійчуку. Потім в Андрійчука ще будуть учителі в музучилищі, в консерваторії, але…
Я ж у цій школі мав кілька уроків із класу скрипки, бо окрім цього ще мав купу інших занять: у загальноосвітній школі, у Будинку піонерів, у районній лікарні, тому не завжди добре пам’ятав учнів з музичної школи. Але Петрусь Андрійчук з класу Івана Кучера таки запам’ятався. Оскільки той баян у футлярі сягав Петрусеві ледь не до пояса, то до школи і зі школи інструмент несла його матуся. Бачив їх завжди разом, то й запам’ятався цей хлопчик тим, що завжди був при своїй дбайливій матусі. Вже недавно дізнався, що вона свого часу була репресована більшовиками і також вимірювала етапами простори Сибіру. Мені невідомо, чи знала вона про долю вчителя свого сина і чи знав Іван Кучер про невільничі дороги матері його учня, але маю підстави вважати, що саме цих двоє людей сформували у Петра Андрійчука стійку творчу наполегливість (щоб не сказати впертість) до науки та почуття національної гідності.
Мені не довелося оцінити Петрові музичні здібності за час його навчання, бо вже незабаром мене арештував КҐБ за так звану “антирадянську агітацію і пропаганду”. І тепер прийшла моя черга іти тими дорогами, якими свого часу ішла мама Петра Андрійчука та учитель Борщівської музичної школи Іван Кучер.
А у Борщеві перед універмагом і далі продавали газовану воду; піонери у червоних галстуках збирали металолом на танк, щоб поставити його при в’їзді у місто, як пам’ятник визволення нас більшовиками; у газеті “Надзбручанська правда” якийсь Трофімов (після перемоги Сталіна над Гітлером галицькі містечка поповнились Трофімовими, Івановими, Зайцевими, Тумановими) писав про ворогів народу, що причаїлися серед нас, і що треба бути пильними, бо, як виявляється, вони можуть бути й серед музикантів (натяк на арешт Горбаля); совєтська Борщівщина, як і весь совєтський народ, завдячуючи пильності органів безпеки, наполегливо позбувалася залишків “буржуазного націоналізму”, щоб стати “єдіной общностю — совєтським народом”; місцевий Борщівський “пролетаріат” на своєму сирзаводі (від якого завжди щось смерділо) вивісив величезний лозунг — “Вперед до перемоги комунізму!”. Маразм густішав, охочих протистояти цьому виявилось небагато.
І в цьому задушливому комуністичному чаді, очевидно не без Божої ласки, учень Івана Кучера Петро Андрійчук усетаки зумів зберегти свою людську гідність.
І дуже хотілося б вірити, що невеличкий, бодай якийсь вклад у цьому є і колишнього Борщівського учителя музики Миколи Горбаля.
Коли після багаторічних митарств мордовіями, уралами, сибірами я повернувся до Києва, то часто на різних громадських акціях слухав виступи самодіяльного хору “Гомін”, постійним керівником якого був великий шанувальник української пісні Леопольд Ященко. Про якусь високу хорову майстерність тут не йшлося, найбільша заслуга цього колективу в тому, що він виник та існував у зрусифікованому Києві, і це пісенне зібрання українців було своєрідним викликом, протестом денаціоналізації.
Московитам багато чого вдалося зі знищення української мови — майже усі українські міста зрусифіковані. Залишилась пісня. Часто зрусифіковані українці з ностальгією й задоволенням співають українські пісні. На Кубані існує таке означення — “украінопоющіє станіци”, тобто ті, що втратили мову, та зберегли українську пісню. Українська пісня — остання наша барикада. На жаль, це добре розуміє й Імперія зла: коли композитор Микола Леонтович почав аранжувати українські пісні й вони почали ставати шедеврами світової хорової класики, імперській політичній поліції не залишалось нічого іншого, як вбити його; коли пісні молодого буковинського композитора “Червона рута”, “Водограй” та ін. почали співати українською по цілому совєтському союзу, то КҐБ не залишалося нічого іншого, як убити Володимира Івасюка; у двадцятих роках минулого століття, після з’їзду кобзарів у Харкові, їх просто усіх розстріляли; хору Олександра Кошиця, що дивував своєю виконавчою майстерністю всю Європу, вдалося вижити тільки тому, що він у захоплену більшовицькою Москвою Україну не повернувся.
Я давно знав про існування в Києві (окрім хору “Гомін”) самодіяльного творчого колективу “Дарничанка”, знав, що ним зараз керує заслужений працівник культури України наш краянин Петро Андрійчук, але тільки 11 березня 2017 року вперше мав можливість дивитися і слухати цей колектив у повному складі. Це був їхній ювілейний концерт із нагоди 55ліття “Дарничанки”. Такого естетичного задоволення від концерту я давно не отримував. Я несподівано почув не самодіяльний колектив (як собі гадав), а колектив високопрофесійного хорового виконання. Ледве дочекався ранку, щоб зателефонувати Петру Андрійчуку і подякувати за велику душевну втіху.
Переконаний, що Петро Андрійчук 1992 року погодився очолити Київський хоровий колектив “Дарничанка” винятково з патріотичних почуттів, з глибокого усвідомлення важливості української пісні у житті нашого народу.
Після концерту зачитували десятки вітальних телеграм із цілого світу ( “Дарничанка” гастролювала в Австрії, Болгарії, Іспанії, Італії, Литві, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Угорщині,Фінляндії, Франції, Чехії). Вітали Андрійчука й відомі діячі української культури. Зацитую тут тільки одну фразу з вітального слова диригента Національної опери України, народного артиста України, професора, членакореспондента Національної академії мистецтв Івана Дмитровича Гамкала: “Я знаю цей колектив з дня його заснування, знаю усіх його попередніх керівників, але тільки за Андрійчука цей колектив досягнув такої високої мистецької майстерності”. Цілком погоджуюся з метром.
Завершу втішним: “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!”
Петро Андрійчук із Борщева
