Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото автора
Виставка “97” присвячена 125літтю від дня народження Миколи Куліша, який увірвався в українську літературу вже першою своєю п’єсою. Трагедія “97” написана під враженням поїздки взимку 1921го та навесні 1922го років по Херсонщині. Мандруючи від села до села, Куліш намагався врятувати народні школи та інтернати від занепаду, а дітей — від голодної смерті. Часто — безуспішно…
Події страшної зими 1921—1922 року оберталися проти найбідніших — вони гинули родинами, унаочнюючи класову статистику.
“Ніколи не мав на думці, що виступлю на літературну царину з п’єсою. Коротеньке оповідання, новела мусили бути за первака. А сталося так, що п’єса вилупилась… У п’єсі немає визначної, монументальної дії. Це порядок малюнків в сіреньких рямцях сільського життя, злиденного, вбогого та ще поруйнованого голодом… Немає тут пафосу, немає блискучих бойових лозунгів. Революційні будні, дрібненька, але гостра і невпинна боротьба. Незаможники крешуть уночі, щоб засвітити Червоний огонь. Ворожа сила — куркулі і голод — давить їх і валяє на смерть”, — писав Микола Куліш у листах да Івана Дніпровського.
Театр “Березіль” двічі звертався до цього драматургічного матеріалу. Вперше — у Києві, влітку 1925 року. Молодий режисер Януарій Бортник пропонує оригінальну інтерпретацію п’єси. Вистава не відбулася. Лесь Курбас заперечував переробку “97” на “загострену агітку”. У певному сенсі “це совершенна, надзвичайна п’єса. Було б добре, коли б ми умовились, що тим більше досягнення режисера, чим менше дописано…”
Вдруге — у Харкові, протягом 1930 року. Вистава “97”, прем’єра якої відбулася 24 листопада 1930 року, була поставлена Лесем Дубовиком і художником Вадимом Меллером умовними засобами при збереженні реалізму авторської гри. П’єса також зазнала значної авторської переробки у бік укрупнення образів і “розчистки” сюжету.
“Новий фінал “97” визначається зростанням драматурга. Куліш вже спроможний був досягнути належного драматичного ефекту, не балансуючи на межі реалізму і натуралізму. Йому вже не потрібна була торба з людськими кістками, як наочний доказ людожерства, кинута посеред сцени, — суворе дихання правди зберігалося і без цього”, — писала Наталя Кузякіна у книжці “П’єси Миколи Куліша”.
За кілька років після прем’єри вистави “97” Україну накриє страшний Голодомор, що призведе до багатомільйонних людських жертв, переважно у сільській місцевості. Пророцтво Миколи Куліша не почули…
Серед представлених експонатів: світлини з вистави “97” — постановка Державного драматичного театру “Березіль” (м. Харків, 1930 р.), ескізи костюмів до цієї постановки Вадима Меллера, а також документи М. Куліша — завідувача Дніпровського Повітнаросвіти (1921—22 рр.): автобіографія, особистий листок, посвідчення про відрядження до периферії Дніпровського повіту, мандат про відрядження в Дніпровський повіт із метою організації допомоги голодувальникам, фрагмент протоколу профспілкової конференції м. Олешки з доповіддю М. Куліша “Голод і боротьба з ним” (квітень 1922 р.), бюлетень 2го Повітового з’їзду Всемисос (Всеросійське мистецтво та освіта) з текстами доповідей М. Куліша (1922 р.).
Багато відвідувачів виставки звертають увагу на заяву Е. Штейнберга щодо М. Куліша, 1935 рік. Подаємо мовою оригіналу уривки з цього історичного документа:
“Москву Кулиш сравнивает со старым Римом. Точно так же, утверждает он, как старый Рим жил за счет своих провинций, высасывал из них все соки, концентрировал у себя все богатства, ценности и произведения искусства, точно так же Москва живет за счет национальных республик. При чем он не считает нужным даже доказывать, что экономическое положение Украины является колониальным по отношению к Советской России — он это считает само собой разумеющимся. Кулиш ставит вопрос еще шире — он говорит, что помимо хлеба, угля, железа, произведений промышленности и т.д., Москва забирает также все ценное из людей, все талантливое из области литературы, искусства, живописи и науки — одним словом — во всех областях Москва живет паразитом…
…Великодержавный шовинизм, — говорил Кулиш, — процветает в Москве во всех областях и никто с ним не ведет никакой борьбы — наоборот он еще поощряется. Проявлением этого в области театра Кулиш считает пьесу “Дни Турбиных”, в литературе произведения Хлебникова и т.д. Но это не все. Кулиш выдвигает теорию существования советского фашизма. Проявлением этого в литературе он считает роман Ал. Толстого “Петр І”. О политике он от своего имени не говорит, но сообщает, что Курбас считал представителем фашизма в советской политике П. П. Постышева. Толстой, мол, рисует Петра сильным, волевым человеком, беспощадно расправлявшимся со всеми, кто мешал созданию великой России. Что это такое, как не призыв, спрашивает Кулиш, что надо кончить раз и навсегда с российской мягкотелостью, расхлябанностью, интеллигентским мягкосердечием, что надо быть сильным в подавлении других народов и укрепления великой России? Попробовал бы, говорит Кулиш, ктонибудь из украинских писателей написать такой роман о гетмане Мазепе, его бы сразу посадили в ГПУ.
Положение украинской литературы он считает самым печальным. Талантливый писатель должен или отказаться от украинской литературы, перекочевать в русскую, или, если он послушается голоса своего сердца и напишет подлинное художественное произведение, его посадят в тюрьму. В виду этого в литературе на Украине остались одни посредственности, лжецы и бездарности. В советской Украине литература обречена на прозябание, на провинциализм, она никогда не достигнет уровня большой мировой литературы.
Всесоюзный съезд писателей был, по определению Кулиша, по существу фальшью и обманом. Писатели одно говорили на трибунах, другое утверждали в кулуарах. Писатели не могут создавать больших вещей потому, что они обходят важнейшие проблемы, а обходят они потому, что боятся писать правду…”
Другу виставку присвятили 80річчю від дня народження заслуженого діяча мистецтв України Михайла Френкеля. Свій творчий шлях митець розпочав 1957 року в Київському театрі музичної комедії. Від 1964 до 1976 року працював головним художником Київського академічного театру юного глядача на Липках. 1972 року він закінчив Школустудію МХАТ. З 1987 до 1995 року — головний художник Київського театру російської драми ім. Лесі Українки. З 1973 до 1995 року викладав курс сценографії в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. КарпенкаКарого.
Михайло Френкель створив сценографію понад 200 вистав у різних містах та країнах. Лауреат премії Кабінету Міністрів України ім. Лесі Українки за сценографію до вистави “Лісова пісня” за драмоюфеєрією Лесі Українки на сцені Київського академічного театру юного глядача на Липках (2008 р.). Саме на сцені цього театру він зробив свою останню сценографію до вистави “Без вини винні” О. Островського (2016 р.).
На виставці представлені ескізи декорацій до вистав “Пеппі Довга Панчоха” (Київський театр юного глядача, 1970), “Даровано сонцем і морем” (Малий драматичний театр, м. Ленінград, 1982 р.), “Дума про британку” (Театр ім. В. Маяковського, Москва, 1972 р.); макети до вистав: “Обернись у гніві” (Київський академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, 1968 р.), “Ревізор” (театр “Schauspillhaus”, Лейпциг, Німеччина, 1992 р.), “Біг” (Російський драматичний театр, Таллінн, 1977 р.), “Сон літньої ночі” (Київський академічний театр юного глядача на Липках, 2012 р.), “Лис Микита” (Київський драматичний театр ім. І. Франка, 1967 р.), “Зайказазнайка” (Київський театр юного глядача, 1974 р.), “Майстер і Маргарита” (Російський драматичний театр імені О. Пушкіна, м. Харків, 1988 р.), “Тихий Дон” (Драматичний театр, м. Саратов, 1977 р.), а також ескізи до костюмів.
