Ігор ЖУК
Фото автора
Групі волонтерів, змучених вічними проблемами недостатньої місткості власних автомобілів і жахливим бездоріжжям у тих місцях, де найбільше потрібна їхня допомога, спала на думку блискуча ідея. Її підтримала “Укрзалізниця”, і в квітні 2016 року надала спеціальний потяг із дев’яти вагонів для об’єднаної команди волонтерів різних організацій, представників освіти, митців, козаків, військових, а також для того вантажу, який може знадобитися і на фронті, і в прифронтових селах і містах. Рейс був успішним, і от за неповних два роки вже відбулося дев’ять таких мандрівок, а проект отримав найвищу державну підтримку. Назву потягу дав скаутський табір для дітей сходу України на Трухановому острові в Києві, при організації якого волонтери та козаки перед тим і познайомилися.
Пасажирами рейсу № 10 ще в Києві стали близько сотні дітей і підлітків, — школярів і студентів із різних куточків України, зокрема значна частина з Донецької та Луганської областей. На Заході волонтери поступово завантажували вагони різдвяними подарунками фронту і прифронтовим районам, а також активно спілкувалися з місцевими мешканцями. Удосвіта 15 грудня на Одеському вокзалі ми влилися у цей великий і дружний колектив.
Перше, що одразу вражає і захоплює, — це діти. Організовані у самоврядовані десятки, зі своїми десятниками і кількома дорослими отаманами, вони шикуються в колону, гордо носять прапори і чітко кричать “Героям слава!”, старанно дотримуючись суворих правил Січі і не гублячись на вулицях міст. Вони — веселі, розкуті, смішно вовтузяться у вагонах, невимушено йдуть в танок у залах під час концертів, спілкуються з місцевими дітьми і молоддю впродовж усього маршруту. Без жодних комплексів малюки звертаються до дорослих із найрізноманітнішими запитаннями. А під час подорожі збираються у вагоні-ресторані, що править за “кают-компанію”, на цікаві вишколи і лекції. Ми з Ірен теж мали з ними такі творчі зустрічі, від яких отримали велике задоволення.
Тепер про дорослих. Вони мають у дітвори заслужений авторитет. Головні засновники потягу — Олена Іванова і Микола Бондар; дотепний і цікавий оповідач “вечірніх казок” з історії пан Андрій; волонтери, творці батальйону “Сітка” з плетіння маскувальних сіток (нині волонтерська група “Мармелад”) і водночас невтомні “маніакальні терапевти”, що під час подорожі лікували застуджені дитячі носи і горла, — Аня і Олександр Квітницькі… А тепер про наші враження від подорожі.
15 грудня, Одеса. У просторому вестибюлі вокзалу нас зустріли представники місцевої влади, волонтери і великий хор, що чудово співав народні пісні. А наш зведений дитячий хор потяга виконав “Славень ОУН” 1932 року, котрий нині поступово стає новим гімном Збройних сил України:
“Зродились ми великої години,
З пожеж війни і з полум’я вогнів…”
Потім — марш вулицями Одеси з синьо-жовтими, червоно-чорними прапорами і знаменом “Труханівської Січі”, з незмінними гаслами: “Слава Україні! — Героям слава!..” Зустрічні перехожі приязно усміхалися. Біля сумнозвісного будинку профспілок зупинилися, Микола Бондар провів бліц-лекцію про трагічні події 2 травня 2014 року. Відвідали пам’ятний камінь, на місці якого буде споруджено меморіал загиблих за Україну. Духівник потяга, військовий капелан отець Дмитро відслужив короткий молебень. Заграв віртуозний військовий оркестр 101-ї бригади Збройних сил України — ще один активний учасник нашої подорожі. А потім ми стали гостями флагмана військово-морського флоту, фрегата “Гетьман Сагайдачний”, з цікавою екскурсією по всьому кораблю.
16 грудня, Миколаїв—Херсон. У Миколаєві — великий оригінальний пам’ятник Небесній Сотні у сквері Ради Європи і меморіал АТО “Струни пам’яті”. Зустріч із молоддю і волонтерами у великому повному залі. У Херсоні — несподівано багато знайомих облич видавців і книгопродавців — адже там книжковий ярмарок. Бліц-концерт духового оркестру. Традиційно — зустріч і нагородження волонтерів. Оскільки наш оркестр належить до Генерального штабу ЗСУ, то вручення військових грамот і нагород кращим волонтерам відбувалося з рук представника Генштабу — керівника оркестру. Цікава екскурсія в унікальний музей природи, що святкує своє 110-річчя, і на виставку, присвячену АТО, в краєзнавчому музеї. Богослужіння біля меморіалу загиблим героям.
17 грудня, Кривий Ріг—Запоріжжя. Кривий Ріг зустрів о сьомій ранку урочисто і пишно, хоча й із дощем. Частина нас їхала по місту в цікавому гібридному тролейбусі-автобусі, частина — в трамваї, спеціально виділеному для нашої екскурсії. Відвідали меморіал героїв усіх часів, пам’ятник козакові Рогу, найбільший квітковий годинник. У палаці культури вручили нагороди місцевим волонтерам. Подарунком був яскравий концерт військового духового оркестру, з яким хор дітей потяга спільно з місцевими учасниками попередніх рейсів чудово виконав свій традиційний “Славень”. У Запоріжжя приїхали вже в сутінках і теж під дощем, але це не зашкодило зустрічі. Тут, як і в усіх містах, нас зустрічали представники міської влади. Ми спілкувалися водночас і з ними, і з найактивнішими місцевими волонтерами, котрі добре знають усі болючі точки у своєму місті. Концерт — у великому і повному концертному залі, де до оркестру вже долучилися і ми з Ірен. А біля потяга всіх чекала смачна каша у великому казані, зварена вправними кашоварами “Січі”…
18 грудня, Маріуполь—Волноваха. В Маріуполі о сьомій ранку мали приємний сюрприз: у купе постукав давній товариш по київському бардівському життю, Олександр Шульман, нині відомий “літописець” фронтових буднів, чиї замітки на Фейсбуці ми давно і регулярно читаємо. Ще у приміщенні вокзалу почалася друга частина місії потяга — роздача подарунків від Святого Миколая. Представники частин, Цивільно-військового співробітництва (CIMIC) отримували пакунки — листи і малюнки від дітей всієї України, солодощі, книги, іграшки для дітей прифронтової зони і специфічні для фронту дарунки: маскувальні сітки, ліки і медикаменти, електрогенератори та інше обладнання. Ще один концерт, і нагороди, і роздача дарунків. І наступна станція — Волноваха. Ще свіжі в пам’яті спогади, як ми виходили в Києві на Майдан із табличками “Je suis Volnovakha” в день трагедії, коли місто обстріляли бойовики. Традиційно тепла зустріч на вокзалі. Чудова дитяча школа мистецтв із ентузіастом-директором і його талановитою командою. Місто — цілком європейське, чисте, сучасне, величезний концертний зал, заповнений прекрасною публікою. Концерт, роздача подарунків, спілкування.
19 грудня, Покровськ. Тепла зустріч, вивантаження подарунків. Сідаємо в автобуси і їдемо в бік Донецька. Карлівка, 13 км від Донецького аеропорту. Тут розташована унікальна фронтова стоматологічна клініка “Тризуб” — втілені в життя герої книги Ірен Роздобудько “Тут і тепер”. Вона два роки тому вигадала персонажа — волонтерку, лікарку-стоматолога, котра організувала пересувний стоматологічний кабінет для фронту АТО. І, як виявилося, саме в цей час на фронті організували справжню пересувну стоматологічну допомогу воякам, котра зараз уже має кілька мобільних клінік і одну стаціонарну.
Тут же працює “підпільне” самодіяльне радіо “Тризуб”, котре покриває значну частину окупованої території — лікар-стоматолог є водночас радіоведучим, і ми теж на цілу годину вийшли в ефір через саморобну антену “Тризуба”. Варто було подивитися, як у крихітній кімнатці-студії і прилеглій кімнатці розмістився духовий оркестр із 15 музикантів і “бомбардував” ворожу територію українським джазом! Думаю, що і для Ірен, і для мене це був найбільш хвилюючий виступ на радіо.
Сюди ж, до “Тризуба”, прибули представники військових частин за привезеними нами подарунками. Ми зустрілися з легендарним Сантою; Ірен у автофургоні-стоматкабінеті зображувала лікаря, а за пацієнта в крутому сучасному кріслі правив сам доктор-радіоведучий Ященко. Поки ми з музикантами “хуліганили” в ефірі, невтомні Квітницькі з Миколою Бондарем, паном Андрієм, отцем Дмитром і кількома старшими дітьми змоталися у “Республіку “Міст”, звідки вже видніються руїни ДАПу. Тут підібрали звірят, котрі поїхали з нами у Київ до своїх майбутніх господарів: кошеня Промка (назване на честь промзони аеропорту, де воно народилося) і цуценя, котре ще має отримати своє ім’я.
Поївши з польової кухні смачнючої каші, рушили в гості до Донецького національного технічного університету, де молодь спілкувалася, а оркестр тішив студентів музикою. Вечірній Покровськ зачарував святковою ілюмінацією і затишними кав’ярнями.
20 грудня, Бахмут—Часів Яр. Холодно, запорошений снігом перон. О восьмій годині, коли вибралися з вагона, поряд із ним наші кашовари поралися біля “діжкобагаття” з уже готовим запашним казаном супу на ньому. Тим часом на пероні зібралася традиційно тепла зустріч. Навіть сам Святий Миколай вийшов до нас із дверей вокзалу, чомусь у супроводі Снігуроньки, — котра, втім, була у квітчастому українському вінку. У Бахмуті проживає чимало учасників попередніх потягів, що прийшли зустріти друзів. Автобуси в супроводі поліцейських автівок з “маячками” розвезли нас групами по кількох локаціях; нам дісталася загальноосвітня школа № 12, де нас зустріли власним концертом і з ентузіазмом сприймали наші виступи. Серед вчителів було чимало активних читачів Ірен Роздобудько, її приїзд став для них радісною несподіванкою.
Вдень приїхали у Часів Яр; тут у великому палаці культури відбувся черговий концерт.
21 грудня, Лисичанськ—Кремінна—Сіверськодонецьк. Традиційні хліб-сіль від місцевої влади і волонтерів. Вивантажили чергову купу дарунків. Солодощі, печиво, цигарки, маскувальні сітки, листи і малюнки від дітей, котрі служать оберегами на фронті. Лисичанській бібліотеці дістався пакунок книжок від видавництва “Нора-Друк”, котрий ми привезли з собою. Автобусами дісталися у Кремінну, де базується нині кадетський корпус Луганського обласного військового ліцею. Ліцей у повному складі покинув окуповану територію і зараз розташований у новій просторій будівлі. Кадети вишикувалися на плацу, зустрівши нас стрункими лавами, блискучим маршируванням і дзвінкими строєвими піснями. Співали вони нам і в переповненому актовому залі, де відбувся концерт нашого духового оркестру. Дитячо-юнацький склад потягу звично повів запальний танок, до якого одразу ж долучилися й кадети — власне, їхні ровесники, так само веселі і розкуті попри досконалий вишкіл. Через пару годин наступний концерт відбувався у Сіверськодонецьку. Але перед тим — екскурсія по місту, зокрема з традиційною лекцією біля величезного спорткомплексу, де відбувався сумнозвісний сепаратистський з’їзд регіоналів. У центрі, навпроти гарної ялинки з різдвяним вертепом, біля міськради ми з Ірен дали експрес-інтерв’ю для радіо “Галичина”, яке саме починало свою роботу в місті. І — новий концерт перед ще однією чудовою аудиторією.
22 грудня, останній день подорожі. Сватове. Сьома ранку. На пустому засніженому пероні перед потягом дефілює бородатий похмурий вірянин із виглядом юродивого, палаючими очима і плакатами на спині й грудях, де стверджується, що “христиан нет в окопах, в блокаде, во вражде…”. Біля меморіалу загиблим за Україну, де ми зібралися, щоб віддати їм шану, він теж виник, закликаючи покаятися і прийти до Христа. Його досить делікатно і без образ спровадили.
Сватове вразило розкішною бібліотекою з прекрасним інтер’єром, комп’ютерним залом, комфортабельною кімнатою для релаксу, де можна не тільки попити кави, а й зважитися на електронних вагах. Книги Ірен Роздобудько містяться на полиці з підписом: “Краща книга сучасності” — і ось бібліотекарі несподівано зустрілися з авторкою, отримавши свіжі книги з автографом. Ірен довелося підписати для сватівських читачів і всю решту її книг із бібліотечного фонду.
На майдані перед Народним домом “Сватова-Лучка” зібрався натовп зустрічаючих — волонтери, активісти, офіційні особи міста. Місцевий настоятель УПЦ МП почув кілька схвальних слів від пана Андрія з “Правого сектору” за те, що разом з усіма співав Гімн України. Щоправда, це не завадило йому почути і кілька гострих докорів на адресу МП із проханням передати їх колегам аж до самого верху. Дісталося на горіхи й чиновникам міської влади, що виступали з вітальними промовами, — за недоробки і невиконані обіцянки, претензії до них заявили місцеві активісти і учасник нашої мандрівки, корінний сватівець, боєць “Айдару” Микола Матвієвський. Ну, але було й за що їм дякувати, так що свято зустрічі не надто затьмарилось.
До вечірнього концерту залишалося ще трохи часу, вдалося погуляти вулицями Сватового, посидіти у затишній арт-кав’ярні, якої не посоромився б і Париж, а потім ще й гуртом усі здійснили сходження на старий терикон, на вершині якого учасники попередніх потягів встановили пам’ятний знак. І закінченням програми подорожі став чудовий концерт, що почався феєрично барвистою казкою місцевого театру про Снігову Королеву, був продовжений нашою традиційною програмою (духовий оркестр+Роздобудько+Жук) і завершився роздачею гостинців сватівській дітворі. Ввечері потяг покинув гостинне Сватове, і надранок ми вже були в Києві.
У підсумку зазначу, що Донбас — це точно Україна, в жодному разі не “відрізана скибка”. Ті, хто мандрував ще у перших потягах, відзначають, як повільно, але невпинно змінюються настрої переважної маси місцевих мешканців. А ті, хто з самого початку був тут хранителем і носієм української ідеї (а таких тут чимало), — це справжні подвижники, яких покинути у їх справі було б просто зрадою. Проукраїнські графіті на стінах і парканах, державні прапори — не тільки на держустановах, а й на автомобілях, балконах, приватних будинках. Попри лінію фронту, що розділяє дві частини Донбасу, мешканці обох частин усе одно спілкуються і бачать різницю у житті. Всі міста і містечка, у яких ми побували, є цілком європейськими. Супермаркети і крамниці нічим не відрізняються від київських, палаци і будинки культури живуть активним життям, школи тішать рівнем оснащення і висококласними педагогами. Так, є тут і приховані, і не дуже, прихильники “русского міра”, але й вони вже, схоже, воліли б його радше спостерігати збоку. Найголовніша зміна, яку відзначають ті, хто може порівнювати, — зростання доброзичливості у населення. Микола Бондар розповідав, що у Покровську — тоді ще Красноармійську — тільки за саму його козацьку зовнішність позаминулого року в нього стріляли. А зараз вулицями Покровська марширувала юна “Труханівська Січ” під червоно-чорним прапором, скандуючи “Слава нації — Смерть ворогам!” — і таке сприймали цілком нормально, без жодних ексцесів, як і в усіх інших місцях, де ми побували. Віримо, що настане час — і оте “смерть ворогам!” уже не буде мати жодного іншого значення, ніж просто спогад про важкі сторінки історії. Хочеться вірити, що не тільки цим дітям, а й нам пощастить дожити до цього часу.
