Як того вимагала честь…

Олена ЛЕОНТОВИЧ,
письменниця, член НСПУ

Так сталося, що серед моїх рідних четверо мають безпосередній стосунок до тих, кому присвячені київські музеї Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Лесі Українки. Тож волію познайомити з ними, або додати нових знань про них.
Отже, про подругу Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської Любов Миколаївну Шульгину, мою двоюрідну бабусю. Вона народилася 1 (13) березня 1865 року в с. Бурбине Хорольського повіту на Полтавщині в сім’ї нащадка гетьманів Павла Полуботка і Данила Апостола Миколи Устимовича та Єфросинії Черкаської, представниці козацтва, закріпаченого Катериною ІІ. Єфросинія Іллівна була непересічною особистістю, і недарма в повіті її називали “жінка-міністер”. Люба зросла серед широких ланів, пісенної стихії народу, з юності придивлялася до його життя, переймалася його турботами. Навчалася в одній із найкращих гімназій Москви, тужила за Україною, яка уявлялася їй чарівною мрією. На початку 80-х
років після закінчення гімназії два роки відвідувала в Києві Вищі жіночі курси, які закрили через революційні настрої курсисток. У ці ж роки організувала в селі Сохвино під Хоролом заняття вранці для дітей селян, удень — для підлітків, увечері для дорослих, які проводила і на природі, і у приміщенні, яке батько виділив Любові. Вона знайомила селян з творами українських письменників, читала їм Шевченка, а читала вона чудово, дуже проникливо й виразно. Була вчителькою з ласки Божої. Недарма селяни любовно називали її Любочка. “Внаслідок рідко яке село, — писав Олександр Шульгин, — мало стільки інтелігентних та національно свідомих селян, як там”.1
У середині 80-х років у редакції “Київської старини”, куди Люба зайшла з батьком, постійним її передплатником, знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Яковом Миколайовичем Шульгиним (не плутайте з москвофілами Віталієм та Василем Шульгіними!), істориком, громадським діячем, що пройшов через заслання у Сибіру. Після народження дітей Надійки, Олександра, Володимира, Дмитра, Миколи Любов Миколаївна вже не могла так віддаватися школі, як раніше, але добирала здібних хлопців і дівчат із села, готувала їх до іспитів на здобуття професії вчителя. І всі вони ставали ідейними педагогами.
Коли в 90-х роках сім’я Шульгиних опинилася в Єлисаветграді, чиновничому місті, Любов Миколаївна дуже потерпала від браку громадської діяльності. І коли в родині виникла думка про публічне вітання українських акторів трупи Саксаганського, щоб усі побачили, що українці мають і вміють шанувати своїх видатних талантів, вона захопилася цією справою. Разом із молодшою сестрою Марією, моєю бабусею, вони зібрали гроші, купили подарунки і на бенефісі одного з акторів піднесли Іванові Карпенку-Карому, письменникові, каламар на мармуровій дошці з двома срібними ведмедиками, Панасові Саксаганському — великий срібний келих і Любові Ліницькій, талановитій ліричній актрисі, — кошик квітів.
Брати Тобілевичі були жаданими гостями в домі Шульгиних. Не раз Карпенко-Карий посвячував Любов Миколаївну у свої творчі задуми.
Маючи великий вплив на молодь міста, Любов Шульгина будила в ній національні почуття.
Повернувшись до Києва, Любов Миколаївна знову поринула в громадську роботу. Вона, безумовно, підхопила ідею створення літературно-мистецького клубу “Родина”, яким жила Людмила Михайлівна Старицька. Так само, мабуть, разом 1901 року організовували першу в Києві Жіночу громаду. Я не думаю, що вони лише тоді познайомилися, бо тісне було коло українців, учасників відродження України. Але, сливе, тоді вони дужче заприязнилися і працювали задля України рука об руку, бо їх єднали і любов до рідного краю, і відданість українській справі, і єдність думок, і, безумовно, захоплення Любові Миколаївни талантом Людмили Михайлівни.
Наспів 1914 рік із Першою світовою війною, Галичину зайняли російські війська, українську інтелігенцію депортували і до Сибіру зокрема. І коли привезли до Києва галицьких заручників, Любов Шульгина кинулася їх визволяти. Для цього, пише її дочка Надія Шульгина-Іщук, вона створила комітет, ходила у державні установи домовлятися, докладала неймовірних зусиль, щоб звільнити галичан під заставу, зібрала потрібні гроші, додавши чималу частину і своїх, носила ув’язненим їжу. Та я певна, що Людмила Михайлівна була поруч, інакше й бути не могло. Коли митрополит Андрей Шептицький повертався із заслання до Львова, він заїхав до Києва і подякував за “порятування наших людей”.
Людмила Михайлівна і Любов Миколаївна разом працювали в Комітеті Південно-Західного фронту всеросійської спілки міст, яка займалася допомогою біженцям.
1915 року подруги разом знову творять дива. Вони організовують відкриття двох дитячих сиротинців (для дівчат і хлопців). Разом із однодумцями зорганізували нелегальну, першу в Україні школу, де навчали рідною мовою і читали українські книжки. Проіснувала та школа, за свідченням Надії Шульгиної-Іщук (до речі, чоловік її був саме з тих заручників, що їх визволяли подруги), не менше чотирьох років.
Подруги домоглися створення при клубі “Родина” шпиталю для вояків-українців, в якому під час лікування поранених навчали української грамоти, читали українські книжки, найбільше Тараса Шевченка, Івана Франка, Бориса Грінченка. Приходила читати актриса Наталя Дорошенко, дружина Дмитра Дорошенка, студенти Олександр Попович і Володимир Шульгин, майбутні герої Крут. І це в час, коли українська мова знову була заборонена. Треба було мати мужність переступити через вердикт.
1917 року Любов Миколаївна працювала з підготовчою групою у щойно відкритій Першій українській гімназії імені Тараса Шевченка, а пізніше очолила сиротинець, що розташувався в чудовому будинку стилю модерн на Великій Житомирській, 34 (який наразі приречений на тихе руйнування, як і будинок Чалого поряд, в якому бував Шевченко), а Людмила Михайлівна — в Центральній Раді. І влітку, згадувала моя мама, що була в тому сиротинці, на дачу, де колись літував Олександр Олесь, до своєї любої подруги Любові Миколаївни Шульгиної приїздила Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська.
Любов Миколаївна була маті­р’ю українських братів Гракхів і пережила горе втрати трьох синів: Дмитрика (помер дуже маленьким), Володимира, Миколи. У Крутах загинув Володимир. Людмила Михайлівна розділила горе подруги, сказала своє полум’яне, скорботне слово на похованні крутянців 19 березня 1918 р., а 24-го газета “Нова Рада” надрукувала її “Пам’яті юнаків-героїв, замордованих під Крутами”. Це виболене слово свідчить про близькість Людмили Михайлівни до сім’ї Любові Миколаївни, про те, що вона добре знала і любила Володю. Тому й написала так проникливо: “Чи є хто з українців в Києві, хто б не знав Володю Шульгина? Його ніхто не звав Володимиром Яковичем, не вважаючи на те, що він вже кінчив університет, так хотілося кожному сказати щось тепле, ласкаве цій всім дорогій, всім любій, всім рідній людині.
Одколи скінчив гімназію, він став душею молоді і теплим зв’язком між нею і старшим поколінням, бо він був увесь — любов до України. Палкий організатор, палкий промовець, теплий заступник всіх тих, що постраждали за Україну, любий, дорогий, незабутній Володя Шульгин. Він згромаджував, єднав молодь і разом з тим всією своєю істотою збуджував в людей старшого віку віру в долю України”2.
Ще кілька років вони зустрічалися, спілкувалися, а потім їхні життєві шляхи розійшлися, та приязнь залишилася в пам’яті, у душах назавжди…
Трагічна доля Людмили Старицької-Черняхівської відома і ятрить наші душі непозбувним болем…
А яка доля судилася Любові Шульгиній? 1923 року вона виїжджає на Галичину з сім’єю дочки Надії завдяки польському громадянству її чоловіка Романа Іщука, згодом живе в Рівному. Про листування годі було й мріяти в терорі 30-х років. І лише взимку 1942 року Надія Яківна з дочкою Марусею раптом побачили на вулиці Рівного Ізидору Петрівну з дочкою Ольгою. Дивовижний випадок звів їх. І лише тоді Любов Миколаївна дізналася про жахливу долю Людмили Михайлівни та Вероніки. (Лише цього року я дізналася від генерального директора заповідника “Биківнянські могили” Богдана Біляшівського, що і Вероніка Черняхівська, і Лідія Шульгина, дружина Володі, розстріляні в Києві, і їхній прах покоїться в Биківні).
А 1944 року Любов Миколаївна у 79 років разом із рідними виходить з хати на сім вітрів, рятуючись від Смершу та НКВД “визволителів”, бо на Батьківщині їх чекає загибель, про що ще перед війною відверто сказав Надії Яківні енкаведист, директор школи на місці колишньої української гімназії, де вона працювала. Любов Миколаївна іноді їде, а то йде дорогами війни під обстрілами, в снігах, у постійній смертельній загрозі. Був випадок, коли вони наштовхнулися на колону Червоної армії. Роман Августинович не розгубився і наказав усім вдавати з себе глухонімих. Потім Любов Миколаївна нарешті перебуває в таборах ді-пі, живе в одній кімнаті зі смертельно хворою Ольгою Косач-Кривинюк, яка вмирає на її очах, зустрічається з Тодосем Осьмачкою та іншими знаними українцями і помирає на чужій землі 9 травня 1945 року далеко від України…
Вона “все життя жила Україною і для України”, як коротко і вичерпно сказав про матір Олександр Шульгин. Ці слова так само треба присвятити і її дивовижній подрузі-страдниці — Людмилі Михайлівні Старицькій-Черняхівській.
Вічна їм пам’ять!
У своїх спогадах Олександр Шульгин пише: “Останній син (Миколи Лисенка — О. Л.) Тарасик був хрещеником моєї мами, яка сердечно дбала за нього й допомагала Лисенкові влаштувати життя дитини. Дружина Лисенка, Ольга Антонівна, народивши сина, одразу померла від паралічу серця — О. Л.). Коли Тарасик підріс, мати постійно брала його до себе. На жаль, ще молодим він помер. Микола Віталійович часто заходив до своєї куми, і мама, як і батько, дуже його любили”.3 Про літування Тараса в селі біля Хорола в сім’ї Шульгиних згадує моя тітонька Ольга Леонтович-Первова. Вона бачила крізь вікно, що три вершники приїхали вітати Єфросинію Іллівну з іменинами. Одним із них був Тарас Лисенко. Його фото на коні ще в середині 90-х років я передала музею Миколи Лисенка, на жаль, не зробивши копії. Тому в композиції фото можу помилитися, але кінь на фото присутній.
А тепер про свояка Михайла Старицького. Ним був мій двоюрідний дід Володимир Леонтович (1866—1933) — український письменник, культурно-громадський та державний діяч, меценат-патріот, ренесансна постать, один із когорти творців українського відродження кінця ХІХ—першої чверті ХХ ст. У період більшовицького тоталітаризму був затаврований як український буржуазний націоналіст, його ім’я вилучили з української літератури, а книжки відправили у спецсховища, ім’я ж піддали забуттю.
Народився Володимир Леонтович на Лубенщині, на хуторі Оріхівщина Полтавської губернії 5 серпня 1866 року в сім’ї, що належала до старовинного козацько-старшинського роду. Навчався в Лубенській і Прилуцькій гімназіях. 1888 року закінчив юридичний факультет Московського університету та водночас відвідував лекції в академії, бо його тягнуло до землі і він хотів знати про неї і про те, як поводитися з нею, значно більше, ніж пересічна людина. Його залишали в університеті, але старі батьки покликали додому. І він став знаним господарем. Понад 20 років його обирали депутатом Лубенського повітового і Полтавського губернського земств, впливаючи на рішення господарчих, культурних і освітніх питань Полтавщини. Належав до київської “Старої Громади”, згодом до Товариства українських поступовців (ТУП). Був головою “Товариства підмоги українській літературі, науці і штуці” (1911—1919).
1905 р. разом з Є. Чикаленком і Ф. Симиренком став засновником першої всеукраїнської щоденної газети “Громадська Думка”, першим її редактором. До закриття 1914 року допомагав матеріально та співпрацював із газетою “Рада”, наступницею “Громадської Думки”, журналу “Нова громада”, “Літературно-наукового вісника”. В. Леонтович був обраний від ТУПу до Центральної Ради, 1917 р. відроджував газету “Рада” вже під назвою “Нова Рада”. Під час гетьманату 1918 р. у складі кабінету Лизогуба працював міністром земельних справ. З його іменем пов’язаний проект Земельного закону, одного з найдемократичніших у світі, який забезпечував безземельних селян землею, обмежував великі володіння і який не встиг бути втіленим у життя, бо якби він запрацював, інший шлях мала би Україна.
З 1919-го жив у Болгарії, Німеччині, Чехії. Помер 10 грудня 1933 року, оминувши 1945 р. смерть у київському СІЗО на кшталт смерті Максима Славінського, якого було заарештовано у Чехії, бо ж обидва обиралися до Центральної Ради, обидва працювали за гетьманату. Похований Володимир Леонтович на Ольшанському кладовищі у Празі.
Перу Леонтовича належать повісті “Пани і люде” (1893), “Per pedes apostolorum” (“Стопами апостолів”) (1896), “Старе і нове” (1898), східна легенда “Абдул-Газіс” (1902), “Хроніка Гречок” (1922), “Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича”, “Ворохобня” (1930), “Лихо подоланим” (1931), оповідання, новели і казки, літературно-критичні та публіцистичні статті й історико-культурні мемуари, а також “Спомин утікача”, який стоїть на межі спогадів і повісті.
У середині 80-х років ХІХ ст., під час навчання Леонтовича, до Москви приїхав український театр Михайла Старицького. Відвідини вистав стали для нього, що почувався там, як на чужині, ковтком живої води, подарували спілкування із земляками. Актори трупи і познайомили Володимира з Михайлом Старицьким. (В Україні вони не познайомилися, бо Володимир був ще замалий.) “Михайло Петрович, — пише Леонтович, — прийняв мене дуже привітно, відразу почавши іменувати небожем”4. Володимир мав можливість ближче взнати Михайла Петровича, вести з ним довгі розмови на українські теми.
Уже на вигнанні, бо його еміграцію інакше назвати не можна, він написав спогади про Михайла Петровича, вперше опубліковані в Україні у третьому томі “Зібрання творів” Леонтовича, упорядником якого стала авторка цього нарису (2004—2006 роки). (ІІІ том. С. 325—329)
Про зустріч зі Старицьким у Москві розповідав Леонтович і Олександру Шаповалу (не плутайте з Микитою Шаповалом!) на початку 1930-х років, про що останній написав у своїй статті “Володимир Леонтович” у газеті “Січ”, Чикаго, 1934.
Володимир Леонтович був великим шанувальником світоча української музики Миколи Лисенка, разом із ним засновував Український клуб, співпрацював упродовж років на громадській ниві, бував у його оселі й теж у вигнанні написав спогади. Вони також у третьому томі “Зібрання творів” В. Леонтовича, невеликі, але написані з душею і перейняті великим почуттям шани.
Ось лише кілька рядків з них.
“…музична творчість, музичне натхнення були, справді, головною і основною властивістю його (М. В. Лисенка — О. Л.) духовного “я”, цілої його натури, і варто було простежити непомітно за Миколою Віталійовичем в таких хвилинах, коли обставини дозволяли йому відірвати від цілоденної праці трохи часу та решту сил для творчости. Якось мені пощастило, бувши в його господі, спостерігати його з сусідньої кімнати непомітно для нього у хвилину натхнення та творчої роботи. Досить було бачити Миколу Віталійовича такої хвилини, щоб відчути усю силу його натхнення. Він був наче над землею, десь у якихось надземних просторах, загіпнотизований тим своїм настроєм. …не можна було того не відчути”.5
“Виключна була і його моральна лицарськість. До кожної події, до кожного питання він не міг ставитися інакше, як з погляду порядности, правди — усе інше його не цікавило. Обережності, страху він ніколи, мабуть, не знав і в кожній справі не міг поводитися інакше, як тільки так, як того вимагала честь”6.
“До тих гарних мистецьких і моральних особливостей Миколи Віталійовича додаймо ще дуже гарний зовнішній його вигляд: юнацькі очі, свіжий колір обличчя під рясним білим та блискучим, мов срібло, волоссям, вихованість, гарні манери, привітливість та майже завжди добрий гумор”.7
Володимир Леонтович пише про створення музично-артистичної школи і підкреслює, “що ця школа після смерти Миколи Віталійовича залишилася як його пам’ятник”.8
Приязні упродовж всього життя між Ізидорою Петрівною Косач-Борисовою і Надією Яківною Шульгиною-Іщук не торкнуся, бо про неї можна прочитати у “Слові Просвіти” (2016, ч. 49, с. 12—13.). А у “Збірнику на пошану Олександра Шульгина”, старшого сина Любові Шульгиної, історика, дипломата, політика, державного діяча, першого міністра закордонних справ України, теж є спогади про Миколу Лисенка (с. 301—303).
“Якось, десь 1910 р., організовано було величезну екскурсію на могилу Шевченка. Цілий пароплав був зафрахтований, і було там багато українських діячів та націоналістичної молоді. …Я вийшов на палубу… Ніч… Проміння місяця купається у широких хвилях Дніпра. Тиша, тільки чути, як плюскотить вода під нашим пароплавом. Навколо ні душі… Тільки одна постать: Микола Лисенко. Він вдивляється в темряву ночі, був глибоко, глибоко задуманий… які мрії, які звукові образи носились тоді в його голові?”9.
——————————
1 Збірник на пошану Олександра Шульгина (1889—1960) — Париж-Мюнхен, 1969. — С. 219.
2 Людмила Старицька-Черняхівська. Вибрані твори — Київ, 2000. — С. 604.
3 Збірник на пошану Олександра Шульгина (1889—1960). Праці історико-філософічної секції// Париж—Мюнхен, 1969. — С. 302.
4 Володимир Леонтович. Зібрання творів. Київ, 2004. — Том 3. — С. 327.
5 Там само. — С. 329—330.
6 Там само. — С.330.
7 Там само. — С. 330—331.
8 Там само. — С. 331.
9 Збірник на пошану Олександра Шульгина (1889—1960.) — Париж-Мюнхен, 1969. — С. 302.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment