* * *
Теракотова осінь взялася іржею, і ще
Ніби так недалеко пустився від сонця наш човен,
Та земля налилася свинцевим дощем,
і пече
Мені літо гірчичне теплом твого ніжного слова.
Хай кошлатиться небо на вовну глибоких снігів,
Хай розкосі вітри розголошують згущену тишу,
Та з твоїх берегів, недосяжних мені
берегів,
Барбарисове літо потайно зародиться
інше.
Воно пустить по колу безсмертник,
і кмин, і полин,
І піде хороводити пам’ять по плетиву кривди…
До твоїх берегів із моїх непроглядних
глибин
Припливатиме риба на спогади,
ніби на крихти.
Наше літо лишило гербарій осяяних днів
І прогірклий докір, і пронизливий холод мовчання,
І таке щось безмірне, на що не завбачено слів,
Як на кожну розлуку і зустріч, оту,
що остання…
* * *
До краю, до кінця
пройду, візьму, віддам я
Від шишок на сосні
до плеса на вершині.
Розгадані місця,
вростаючи у пам’ять,
Тепер живуть в мені
малиновоожинні.
На згині серпня дні
осріблені й наріжні,
Заломлюється час,
настояний на травах,
І на одній струні,
озвучуючи ніжність,
Дзюрчить гірська вода
холодна і ласкава.
Це таїнство ялин,
це медоносна милість,
Це розкіш досхочу
впиватися у тишу,
Допоки зі шпарин
просочаться дозрілі
Дощі, які стечуть
і все це перепишуть.
* * *
Якщо ти знаєш, як потрапити в запростір,
Де сни стікають у підземне повноводдя,
Де гусне звіддаля в вершинах рання осінь,
І мохом, і плющем затягнута безодня.
Якщо ти знаєш, як спинити і спинитись,
Допоки ще не дощ, допоки ще не злочин,
Допоки ти мені і друг, і брат, і витязь,
Скажи мені про це, якщо ти знаєш, в очі.
На все свій день і знак, і свій останній віддих,
Якщо ти знаєш, як пройти по линві часу,
Не збитись і не збити ні крок, ні ритм,
ні відлік,
Скажи мені, скажи, допоки ми тут разом.
Допоки не збулись тривоги і розлуки,
Допоки все, як є, і більше не воздасться,
Допоки ми іще не вигадали вдруге
Ні болю, ні спокус оманливого щастя.
* * *
Серпневий недільний ранок.
Сніданок в саду,
Що в променях, бджолах і росах,
У м’яті, мелісі…
Десь осінь свою павучки, причаївшись, прядуть,
І мед еспарцетовий скрапує в теплому лісі.
І — дзвони!
І — дзвони!
Над нами ушир і увись!
Здається, повітря народжене звуком од світла!
І ластівки наші так високо піднялись,
Де срібно і чисто відлунюється молитва.
Хай буде цей сад молодим,
Розростеться в літа,
Цей світ обживе,
Перейде від дітей до онуків,
Бо що б не казали, а сад —
Він усе пам’ята, —
І настрій води,
І крила,
І руки,
І звуки,
І те, що — неділя,
І серпень,
І сміх навздогін
Щасливому слову,
Коли всі разом за столом ми.
І доки є він,
І є ми,
І над нами цей дзвін —
Триває життя
І тримаємось ми у ньому.
* * *
Стій біля дерева, дивись і стеж,
Як зріє день над персиками цими.
Нікуди їх звідсіль не забереш,
Як літо — невагоме і незриме,
Як це повітря — пряжене й терпке,
В метеликах, джмелях і павутинках,
Як вечорів ожиновий лікер
Над спорожнілим привокзальним
ринком,
Як теплу зливу у суцільній млі
На жар доріг і на супліддя глоду,
Що натрусом розсипле по землі
Дозрілий солод раннього ренклоду;
Чи подих тиші в прянощах трави,
У пригорщах вечірнього самшиту,
Де зорі низько — вибери й зірви —
Най буде на обраниці зоріти.
Тож стій і пий густий медвяний плід,
Допоки серпень соками стікає,
Допоки так розкішно на землі,
Немов зими тут зовсім не буває.
* * *
Із часом приходить смирення годити
Не примхам, що теж мої пещені діти,
Не згусткам бажань, розбитним і підспудним,
А тому, що, може, на світі цім буде.
Бо так повелось у таємнім осерді, —
Рятує і біль, але більш — милосердя.
Бо скільки турбот — що полохані брижі…
Підмога ж від того надійде, хто вижив,
Кому відщипнув свого серця і хліба,
Хто чисте й живильне із рук твоїх випив,
Хто так, як і ти — розпізнав у пливкому
І звідки прийшов, і чому, і по Кому…
* * *
Візьми моє море собі на згадку,
На друге дно потайної скрині
Украдливо вистели. Воно гладко
І тихо ляже — солоносинє.
Воно буде дихати переспівами,
Досвітнім вітром, нічним безмежжям,
І між відливами і приливами
Піщане випряде узбережжя.
Воно наростить свої корали,
Зарибить райдужником і спругом,
І до найперших своїх проталин
Затягне спогади, рани, тугу.
Воно тобі гратиме перламутром
І зберігатиме зорі палі,
Спокійно, виважено і мудро
Розділить з небом горизонталі.
Візьми моє море собі, з собою
Туди, де будеш — не знаю, де це…
На другому дні, в глибині, під водою
Завмерло моє, причаївшись, серце.
* * *
Се ніч. Вітри дерева бгають,
Січуть і крешуть,
А жінка тихо розгортає
Себе, прийдешню.
Вогонь, як подих нетривожний, —
Червоний лебідь,
Тобі сьогодні допоможе
Її розгледіть.
Ти все напевно довгадаєш
У світлотіні…
Дивись, як тепло осяває
Багатство ліній.
Згорнувся час в клубок і простір,
Що поза вами.
Безмовно жінка стелить постіль
Під образами.
І пригаса вогню смиренно
Танок мінливий,
Коли вдихаєш сокровенне
В оправі дива.
* * *
Намарне серед марного…
Звідкіль
Береться слабкість визріти в нічого?
Слова минають, і минає біль,
Неспокій, спокій, радість і тривога.
В минущім — неминуще.
Як святе
У грішнім.
Я галактики у Слові.
Усе пройде,
Остигне, відцвіте,
Схова життя в своїй першооснові.
Так диха снами, тугою, грудним
Молочним літом осінь в чорноземах.
Слова минають, як прогірклий дим,
Як сонце на останніх хризантемах,
Як післясмак торішньої весни
Й передчуття, що — паморозь, що скоро…
Слова минають, як невіщі сни,
І ні про що насправді не говорять.
* * *
Ну що ж ти робиш? Я ж не кам’яна!
Це скіфська баба — та не озоветься!
А я ходжу, як по струні, хмільна…
Звучить струна, аж закипає серце.
Я стільки слів в собі не утаю.
Вони ж такі — до опіків гарячі.
Іду і бачу посмішку твою,
Щасливі очі — і не хочу — бачу!
Не клич, не клич! Не певна, чи прийду!
Мої шляхи — на інших паралелях.
Це просто вітер сонячний подув,
Повіяв морем, ладаном і хмелем…
Це просто осінь кинула навскидь
Терпкої туги, як сухого листя.
Вогонь торкнувся, і уже горить
Між нами слово, думка, час і відстань.
Ну ж що ти робиш? Зводиш на дощі?
На прикрий вітер, не прикритий ніччю
Крилом гарячим рідної душі,
Цілунком ніжним, дорогим до відчаю?!
У підземці
Він не умів нічого. Тільки звук
Видобувати пружний зпід струни.
І цілий світ ішов йому до рук —
Весь світ на кінчику смичка бринів!
Він заплітав і зорі, і вітри,
І промінь сонця, і дощів розпуку.
Із ним самотній вечір говорив,
Також причетний до живого звуку.
Він брав на дотик всі мої думки,
Він Брамса грав, а проявляв незриме,
І огортались тихі і стрімкі
Літа — у вічність, і слова — у рими.
Він був за лезо гострених костур,
Він був за річку у розливі щедрім,
І в полум’ї грайливих увертюр
День догорав, не відаючи смерті.
І той, хто чув — знаходив, бо шукав
Високе небо в холоді бездоннім…
Він напував із кінчика смичка
Екстрактами відточених гармоній.
Він грав, як Бог на сьомий день. Хмільну
Спиняв юрбу, без племені і роду,
У цю добу — трубу перехідну
На темнім дні глухого переходу.
Мобілізованому
Ця ніч як ніч, а ранок вже не твій,
І скільки їх — відчужених, напружених,
Коли злетяться всі вітри за душами
І круками над луками завіють?
Усі думки стеклися в нічканьйон,
Усі надії стиснулись удосвіта,
І ти стоїш між нами і між Господом
І під тобою вся земля холоне.
Ця ніч пульсує болем і густим
Правічним сумом, тихою молитвою,
Сочиться час струмками непомітними,
Підтоплюючи відчаєм своїм.
Ця ніч як ніж, як перший рубікон,
Як чорний плащ безмовного факіра,
І ти цій ночі віриш, і не віриш, —
Вона здасть ранку в вогняний полон.
Ця ніч, як сон — наснилося життя,
І ми, і ти — і юний, і усміхнений,
Та поки те, що в темноті за вікнами,
Здається потойбічним небуттям.
Хай ранок мир несе, хай перемог
Звучать литаври на широких вулицях…
Молюся я, аби ця ніч минулася,
На дні якої все ще живемо.
