Анатолій РИЖЕНКО
Йдеться про Миколу Миколайовича Аркаса — історика, композитора, культурнопросвітницького діяча. Він як композитор першим звернувся до творчої спадщини Тараса Шевченка, створивши за сюжетом його геніальної поеми оперу “Катерина”.
За висловом П. М. Гвоздецького у передньому слові до “Історії УкраїниРусі”, написаної М. Аркасом, останній “був чесною, працелюбною людиною, доскіпливим дослідником історії і культури свого народу, якому правдою служив і для якого з надією творив, по краплині віддаючи йому свій талант і своє життя”.
Микола Аркас (молодший) народився 7 січня 1853 року в Миколаєві. Закінчив Одеську приватну гімназію Стародубцева та природознавче відділення фізикоматематичного факультету Новоросійського університету в Одесі (1875 p.). У студентські роки був акторомаматором в “Одеському новому театрі” М. Кропивницького. Служив у морському відомстві в Миколаєві (1875—1808 pp.), був почесним мировим суддею Херсонської округи (1886—1895 pp.); 1899 року вийшов у відставку в чині статського радника. Одержав у спадок маєток у с. Богданівка та Христофорівка на Миколаївщині. На власні кошти відкрив народну школу з українською мовою викладання.
Важливо відзначити різноманітність добродіяння усієї родини Аркасів, добропорядність, працелюбність і широту таланту її представників, які стали для мешканців Миколаєва символом людських чеснот. Авторитет родини був настільки високим, що навіть тоді, коли автора опери “Катерина” та “Історії УкраїниРусі”, засновника миколаївської “Просвіти” Миколу Миколайовича Аркаса царські чиновники в один голос почали звинувачувати у “хворобливому українофільстві”, це аж ніяк не позначилося на його офіційній службі.
“Щоб глибше і краще зрозуміти мотиви, якими керувався так розмаїто і так щедро обдарований Микола Аркас при написанні (згадуваних вище) опери “Катерина” та “Історії УкраїниРусі”, — зазначає П. Гвоздецький, — щоб хоч якоюсь мірою осягнути причини самопожертви загалом не обділеної ні службою, ні матеріальним достатком людини, слід, очевидно, звернутися до статуту миколаївської “Просвіти”, організатором, керівником і, як нині кажуть, головним спонсором якої Микола Миколайович був до кінця свого життя”. І наводить текст статуту:
§ 1. Товариство має на меті допомогти розвоєві української культури і першим чином — українського народу його рідною мовою, працюючи в м. Миколаєві.
§ 2. Для цього товариство має:
а) видавати книжки, журнали, часописи і т. і. українською мовою;
б) запровадити свої книгозбірні, музеї, читальні, книгарні і т. і.;
в) впоряджати публічні лекції й відчити, загально просвітні курси, спектаклі, літературномузичні вечори, концерти і т. і.;
г) заводити стипендії, школи, бюро праці, просвітні і добродійні заклади;
д) сповіщати конкурси і премії за найкращі твори письменства, умілості та ін.
А на довершення цього документа звернімо увагу на уривок з промови Миколи Аркаса, виголошеної на урочистому відкритті “Просвіти” наприкінці лютого 1907 року:
“Усі народи більшменш мали спроможність здобувати собі освіту на своїй рідній мові, клопотались за розвиток своєї національної культури. Над нами ж, українцями, важким гнітом на протязі більш століття лежала заборона рідного слова. За те, що ми зявляємо з себе самостійний народ, що ми маємо свою історію, що ми переживали свої окремі важкі історичні часи, ми не мали права не те що прилюдно балакати, а навіть мислити, а як траплялись такі люди, яким не сила була ховати в собі національні почуття, і вони виривались в них на поверх правдивим словом, то їх, як наприклад Шевченка і ін., скоро приборкували і усе знову замовкало на довгий час”.
Як же треба було любити греку за походженням (по лінії батька) Миколі Миколайовичу Аркасу Україну, її славне минуле, бути відданим задуманій справі, і глибокій пошані до Великого Кобзаря, щоб відкрито і на повний голос проголосити величну мету — служити справі просвітництва української людності.
“Слова воістину високої громадянської мужності. Вони, — стверджує П. Гвоздецький, — актуально звучать і нині, коли після довгих десятиліть більшовицькокомуністичного опікунства Україна нарешті повертає із забуття свою мову, культуру, історію. Мимоволі спадає на думку, а чи не могли б ці, підняті з архівів документи, що вражають глибиною думки і безкорисливістю подвижництва її творців, послужити програмним начерком і для теперішнього покоління українських культурнопросвітніх діячів… Приклад для наслідування незаперечний”.
Для переконливості слід додати, що лише протягом 1908 року Аркасова “Просвіта” організувала майже півсотні літературномузичних вечорів. Крім звичайних за нинішніми поняттями концертів, з успіхом проходили опери “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Катерина”, п’єси І. КарпенкаКарого, М. Старицького, Г. КвіткиОснов’яненка, Б. Грінченка, водевілі І. Котляревського та ін. Зі звіту про дворічну роботу “Просвіти” відомо, що на тих вечорах побувало велике число української і других націй людності. Отже, головна мета розвивати “національну самовідданість між своїм народом — досягалася сповна завдяки загальним зусиллям Миколи Аркаса і його самовідданих сподвижниківоднодумців”.
П. Гвоздецький звертає увагу на ті чинники, які з дитячих літ сприяли формуванню українськопросвітницьких поглядів Миколи Аркаса. Перші паростки патріотичних почуттів у синовому серці виплекала мати, Софія Петрівна — жінка з роду Богдановичів, започаткованого представником української козацької старшини. Саме їй, першому своєму другові і наставнику, завдячував Микола Аркас раннім проникненням у таїну української природи, народних пісень і звичаїв, казок і історичних персоналій. А ще — вчителеві музики Одеської гімназії П. І. Ніщинському. Автор славнозвісного хорового співу “Закувала та сива зозуля” прищепив своєму талановитому учневі смак до українського музичного фольклору, навчив теорії та композиції музики, виконавського мистецтва. Багато доброго й корисного взяв допитливий юнак і у викладачів Новоросійського (Одеського) університету видатних учених І. І. Мечникова, І. М. Сеченова, О. О. Ковалевського, з якими постійно спілкувався, навчаючись на природознавчому відділенні фізикоматематичного факультету.
1891 року Микола Аркас за власним лібрето на сюжет однойменної поеми Шевченка написав оперу “Катерина”. Проте клавір її було видано лише 1897 року в Москві, а оркестровку її зробив диригент Ф. Воячек 1898 року. Наступного, 1899, року її вперше поставила трупа М. Кропивницького.
У написаному Аркасом лібрето збережено основні ідейноемоційні мотиви поеми Т. Шевченка, з урахуванням законів сцени введено додаткові сюжетні лінії та епізоди народної пісні (“Гей, по синьому морі”, “Ой у неділю”, колискова).
Фрагменти музики виконав 1807 року симфонічний оркестр Миколаївського відділення Російського музичного товариства. Прем’єра ж опери відбулася 12 лютого 1899 року в постановці Товариства руськомалоруських артистів під керівництвом М. Кропивницького (Москва, театр “Акваріум”, оркестровка Воячека); згодом її ставили в Одесі (1899 p.), Львові (1906, 1908 pp.); під час гастролей у Києві (1899 р.)
Пощастило Миколі Аркасу й у сімейному житті. Дочка військовоморського офіцера Ольга Шишкіна була йому не тільки улюбленою дружиною, матір’ю трьох його дітей — Оксани, Петра і Миколи, а й вірним другом, помічником. Вона поділяла патріотичні погляди чоловіка щодо української музики, історії народу. Недарма ж перше видання клавіру опери “Катерина” (1897 р.) вийшло з написом на обкладинці “Присвята любій, незабутній жінці моїй Олесі”.
П. Гвоздецький підкреслює: “І взагалі, порівняно коротке (прожив неповних 57 років), але динамічне, вщерть наповнене подіями життя Миколи Аркаса пройшло в оточенні переважно добрих, посправжньому талановитих, духовно окрилених людей (душа душу чує) — таких, зрештою, яким був і він. І хтозна, як склалася б доля “Катерини”, якби один із примірників клавіру не потрапив до рук друга зі студентських літ Марка Кропивницького — актора, режисера, драматурга, композитора і співака, в “Одеському новому театрі” якого юний Микола Аркас набирався професійнотеатрального досвіду як актор. І хоч першу виставу опери батькові українського театру, як називають Марка Кропивницького, не вдалося здійснити вдома через місцеве цензурне свавілля, зате московська театральна публіка сприйняла її з надзвичайним захопленням. Прем’єра, що відбулася 12 лютого 1899 року, мала нечуваний успіх. Московські газети навперебій хвалили виставу. Кропивницький телеграмою поздоровив автора, подякував за довіру”.
Після п’яти вистав у Москві Аркасову “Катерину” дивилися у багатьох містах Російської імперії, а згодом, коли її, з дозволу автора, взяли до репертуару й інші театральні трупи, “Катерина” зустрілася з українцями Східної Галичини, яка була тоді під владою АвстроУгорщини.
Театральний Київ уперше вітав постановників нової опери влітку 1899 року. Усі десять вистав трупи пройшли при переповненому залі.
А 14 березня 1900 року хрещений батько “Катерини” Марко Кропивницький влаштував нарешті їй зустріч з рідним батьком Миколою Аркасом у його рідному місті. Зустріч була незабутньою і закінчилася увінчанням композитора лавровим вінком.
Корифей українського оперного мистецтва М. В. Лисенко, з яким М. Аркас згодом (у 1903 р.) познайомився, в одному з листів писав: “Чув про Вас багато разів зі взгляду Вашого патріотизму українського, так кожному з нас цінного і дорогого… З Вашою “Катериною” за кілька років до її постанови познайомивсь з клавіра, який до мене приніс був М. Кропивницький. І тоді ще я зацікавився Вами, що помежи земляків — на превелике диво — узявся писати на український текст (лист до М. М. Аркаса 9.03.0901).
А видатний оперний співак, народний артист І. С. Козловський (уже в радянський час) у листі до миколаївських аматорів сцени писав: “Перед автором опери треба зняти шапку і вклонитись. Думка (в опері) висловлена високо патетично і дуже доступно. У цьому велич і Шевченка, і Аркаса” (Бойченко В. Вшануймо Аркаса! Культура і життя. 1989, 22 травня).
І. С. Козловський в опері Аркаса “Катерина” (за однойменною поемою Т. Шевченка) не раз виконував партію Андрія і навіть був постановником цієї вистави 1939 року в Москві.
“Можна лише пошкодувати, — висловлює думку П. Гвоздецький, — що опера “Катерина” була першим і останнім великим музичним твором самобутнього митця. Новим задумам не судилося здійснитися: крововилив у мозок, а по тому невиліковний параліч правої руки назавжди відібрали у нього можливість працювати за улюбленим інструментом”.
1956 року поет Бобир зробив нову літературну редакцію оперного тексту, композитор Г. Таранов — музичну редакцію і нову оркестровку. В такому вигляді опера Аркаса ввійшла до репертуару українських радянських оперних та музичнодраматичних театрів.
М. Аркас є також автором і двох збірників обробок українських народних пісень (80 текстів), двох романсів (“Не співай нам тепер, бандуристе!”, “Я не можу розказати тобі про любов”, 1901 р.), патріотичних віршів (“Можливо, скоро я загину” —1875 р. “На вбивство лейтенанта Шмідта” — 1905 р., поеми “Пилип Орлик” — 1907 р.).
Позбавлений можливості створювати музичні твори, невгамовний Микола Аркас береться за написання книги нарисів з історії України, щоб залюбки читав її навіть підліток. Він орієнтувався, власне, на потреби свого улюбленого онука Миколи. Та коли почав добирати матеріали — текстові, ілюстровані, подумалось: а чому ж тільки для онука? Чому лише рукопис у двохтрьох примірниках? Він, звичайно, не претендував на якесь нове слово в історії України, на власні дослідницькі відкриття. Цим, на його думку, повинні займатися історикипрофесіонали. Такі, як професор М. М. Грушевський, наприклад. Йому ж захотілося написати про давно вже відоме, але написати так, щоб читав цю книгу і селянин, і міщанин, і грамотний, і не дуже…
Можна і лише уявити, як важко було здійснити цей задум мешканцеві провінційного Миколаєва вдалині від столичних бібліотек і книгарень, архівних сховищ і наукових установ!
Не минуло й року, як Микола Миколайович уже встиг налагодити найтісніші зв’язки з бібліотеками і книгарнями найбільших культурних центрів країни — Києва, Петербурга, Львова, Одеси. Зав’язалося знайомство з багатьма компетентними людьми, ентузіастами відродження української історії, які радо підтримали творчий інтерес Миколи Аркаса, допомагали йому. Безкорисливими послугами київських знавців старовини В. Степаненка і Є. Чикаленка, наприклад, Микола Миколайович користувався протягом усього періоду написання книги. Через них налагоджував зв’язки з відомими фахівцями, консультувався з ними, посилав рукопис окремими частинами на апробацію.
Коли роботу було завершено, постало питання: кому довірити її видання? Варіантів було кілька. Вибір припав на Василя Миколайовича Доманицького (1877—1910), українського філолога, історика і фольклориста, автора праць про Шевченка та інших письменників, дослідник українського фольклору, відомого бібліографа. Сумлінно опрацювавши рукопис Миколи Аркаса, він здійснив безпосередній нагляд за друкуванням книги. Саме Василю Доманицькому належить заслуга науковоредакторської підготовки першого повного видання 1907 року Шевченкового “Кобзаря”.
Книга “Історія УкраїниРусі” вийшла у світ 1908 року на власні кошти автора, семитисячний наклад якої розійшовся за кілька місяців. У книзі висвітлюються події минулого до 1907 року. В ній характеризуються також основні етапи й постаті в історії української літератури. Книга мала широку популярність — була першим щедро ілюстрованим історичним нарисом, написаним українською мовою.
Тривалий час книга виконувала функції “загальнонародного підручника” й принесла Аркасу значно більшу славу, ніж його музичні твори (перевидавалася 1990, 1991, 1994, 2003 pp.).
З іменем Тараса Шевченка і «Просвітою» пов’язаний
