Спогад про першу поїздку галичан на місце незабутнього боюПетро ШКРАБ’ЮК,
письменник, доктор історичних наук, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, м. Львів
Дорога на Крути… 27—28 січня 1990 року група галичан на двох “Ікарусах” прибула на місце героїчного бою, щоб встановити там пам’ятного хреста, провести віче — і таким чином нагадати іншим краянам про історичну подію, яку 72 роки замовчувала окупаційна комуністична влада.
Зараз до Крут їдуть щороку, на полі бою височіє монумент слави, а тоді, на початку 1990-го, все було по-іншому. Власне поїздка була незвичайною, адже ми їхали через усю Україну: Львів—Рівне—Житомир—Київ—Ніжин—Крути; їхали з національними прапорами, які розвівалися обіч кабін водіїв, і на знак солідарності зустрічні автомобілі нам сигналили, а перехожі махали руками. Одначе не всі. Були і насторожені, і недоброзичливі, і байдужі. Зокрема на станції Крути. Тут ми почекали, поки прибула електричка з Києва, і на перон висипала столична молодь із синьо-жовтими стягами. Разом вишикувались у колону і рушили на місце колишнього бою.
І ось високий березовий хрест, перевитий зеленим барвінком, піднісся на краю поля. “Звідкіль хрест? — обурювався хтось із місцевого начальства. — Коли і де ви зрубали березу?” Ми заспокоїли: хрест привезли зі Львова. На хресті — терновий вінок із малиновою стрічкою, над ним густо вишитий рушник, траурна перев’язь, обабіч синьо-жовті стрічки. Ще вище — кільце колючого дроту. На маківці — національний прапор із чорною смужкою.
Коли готували хрест, стояла тиша. Чути було тільки стукіт молотка, яким прибивали прапор. У ту мить зазвучали колядки. Злагоджені, урочисті голоси — хор зі Стрия — зачарували місцевих мешканців. Деякі долучилися…
А потім панахида. Її зворушливо відправляли два священики: один, греко-католицький, зі Львова. Це ієромонах Василіянського Чину Віталій Дудкевич. Другий — служитель Української Автокефальної Православної Церкви, старенький отець Мефодій Андрущенко з Києва. Наприкінці — в ознаку братолюбної християнської згоди — священики обнялися… У підніжжі хреста висипали землю, взяту з могил жертв сталінізму у Львові.
Обабіч хреста незрушно стали козак із шаблею — представник Києва, і січовий стрілець зі Львова. Панахида переросла в мітинг, на якому виступали і львів’яни, і кияни — всі говорили про виховне і націєствердне значення подвигу під Крутами 29 січня 1918 року і що тому передувало…
***
Ще 17 грудня 1917 року більшовицька Рада народних комісарів надіслала Центральній Раді телеграму за підписом Лєніна і Троцкого, в якій, з одного боку, визнавала Українську Народну Республіку, “її право цілком відокремитись від Росії…”, а з іншого — звинувачувала українців у націоналістично-буржуазній політиці й висувала низку неприйнятних вимог. Це був ультиматум. Генеральний секретаріат Центральної Ради відкинув його. Тоді більшовики вдалися до хитрої і підступної тактики: ніби не вони виступають проти України, а самі українські робітники, селяни та солдати, які, мовляв, ненавидять Центральну Раду. Тому 26 грудня 1917 року вони захопили Харків, наступного дня створили там так званий “український радянський уряд” і від його імені почали завоювання України.
Щоб провадити незалежну від більшовицького уряду не тільки внутрішню, а й зовнішню політику, зосібна на переговорах із Німеччиною та іншими центральними державами щодо укладання миру, Центральна Рада змушена була 22 січня 1918 року проголосити IV Універсал про те, що “віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”.
Поки в Центральній Раді тривали дебати, поки вона вагалась: проголошувати Незалежність чи ні, — більшовики наступали. 9 січня вони захопили Катеринослав (теперішнє місто Дніпро), через десять днів — Полтаву, потім Чернігів, Одесу та низку інших українських міст. Наступали зі сходу, півночі і півдня.
Українські військові частини чинили спротив. Але їх було мало. Це переважно самоорганізовані загони Вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України, яким командував Симон Петлюра, та Галицько-Буковинський курінь Євгена Коновальця. Вони й вступили в боротьбу з більшовиками. Кіш Петлюри діяв на лівому березі Дніпра в районі Бахмача. У тому напрямку на підмогу 27 січня вирушила Перша сотня Студентського куреня Українських Січових Стрільців, яка складалася зі студентів університету, вихованців Другої української гімназії ім. Кирила і Мефодія, старшокласників інших гімназій та шкіл. Усього понад сто осіб. Серед наддніпрянців були галичани. Потяг дзвенів піснями: хлопці співали, грали на сопілці, жартували. Як у тій пісні:
Три дні б’ються — не здаються,
Йдуть до бою, ще й сміються…
28 січня потяг зупинився на глухій станції Крути, що за 18 км од Ніжина. А трохи далі за Крутами — ворог: три тисячі червоногвардійців, зокрема матроси, під командою підполковника колишньої царської жандармерії Муравйова. Сили нерівні. Та хлопці зраділи, коли довідались, що пліч-о-пліч із ними битимуться юнаки, себто курсанти Першої київської юнацької військової школи ім. гетьмана Богдана Хмельницького, які перед тим обороняли в Бахмачі залізничний вузол. Юнаків-юнкерів було майже втричі більше, ніж студентів, — близько трьохсот осіб.
Оборонці зайняли позиції в полі за 2 км від станції обабіч колії: ліворуч високого насипу розсипались в одну лінію студенти (і курсанти теж), праворуч — тільки курсанти, так що один одного не бачили. Цілу ніч копали шанці, а вранці, коли вже зійшло сонце, на пагорках з’явилися чорні бушлати… Бій тривав упродовж десяти годин — до вечора. Наїзники Муравйова били по захисниках із гармат і кулеметів, кілька разів підіймалися в атаку, та їх відбивали. Бо крутянці мали свої скоростріли і свій панцерний потяг із гарматою, яка теж стримувала червоних. Однак муравйовцям вдалося обійти наших хлопців із флангів і захопити станцію. Панцерник змушений був відкотитися далеко в тил. Гармата замовкла: забракло набоїв. На полі темніли тіла полеглих.
***
Різні версії існують про зудар під Крутами. Навіть спогади учасників різні. Але документально встановлено (див.: Зарицький В. Крутянська подія. Чикаґо, 1972), що у цьому бою загинуло, зникло безвісти та було поранено 250 юнаків і 10 старшин, тобто офіцерів. Студентський курінь, а фактично сотня, втратив 50 осіб. З них 33, відступаючи, в сутінках прибилася на станцію, не знаючи, що вона в руках більшовиків. Сімом полоненим пощастило: їх відправили в штаб Антонова-Овсієнка, але з розподільного пункту в Харкові помилково спрямували до шпиталю, і медичний персонал допоміг їм утекти. Решту 28 після нелюдських катувань розстріляли. Серед них галичан: Мисана (ім’я невідоме) та гімназиста з Перемишля Григорія Піпського. Як свідчили потім селяни-очевидці, Піпський перед розстрілом заспівав “Ще не вмерла Україна” — і спів підхопили всі його товариші.
19 березня, в день, коли до рідних гнізд повертаються бусли, на Аскольдовій могилі урочисто поховали цих героїв Крут, прирівнюючи їх до трьохсот спартанців, які під проводом царя Спарти Леоніда два дні стримували перську армію Ксеркса у вузькому гірському проході під назвою Термопіли. Але наші крутянці перевершили спартанців. Бо спартанці — це вишколені, професійні воїни, для яких війна була звичною, щоденною справою, тоді як під Крутами билися юні студенти та юнкери, ідеалісти-патріоти, які не мали ще великого бойового досвіду. І Крути — це не тільки трагедія. Це також тріумф нашої національної ідеї, яка надихнула — і надихає — гарячі серця на подвиг, на жертву во ім’я рідної землі та держави.
Тоді, в тій незабутній поїздці до Крут наприкінці січня 1990 року, я й написав оцього вірша — “Бій під Крутами”:
Супроти хижої навали,
Супроти смерті — в стужу й сніг —
Ось тут вони, ось тут стояли,
І всього жменька — триста їх.
Стихали Києва хорали.
Його заслін — ці юнаки.
Ось тут — редут. Ось тут вмирали,
Приймали кулі і штики.
І пам’яттю не обминути
Останній бій, останній крик,
Ці Термопіли наші — Крути,
А Берестечко — їх двійник.
Ген визирала мати сина,
Дівчата в’яли на порі.
Лиш червонилася калина
Ще дужче в кожному дворі.
І не уславлені спартанці,
А хлопці з роду відчайдух —
Ці гімназисти, ці повстанці…
Ось тут їх непоборний дух.
І слава їх встає не вмерши,
Ятрить крізь відстані і час.
Було їх триста… Триста перший —
І ти,
і я,
і кожен з нас.
P. S. Тоді я ще не знав, що назагал ми втратили під Крутами не 300, як вважають, а 150 воїнів. А ще близько150 поранених вивіз санітарний потяг до київських шпиталів. (Див.: “Велика українська революція. Календар історичних подій за лютий 1917 року — березень 1918 року. Нью-Йорк, 1967). Книгу видала спеціальна “Комісія для досліження фактів і дат української визвольної боротьби 1917—1920 років” при Українській Вільній академії наук в США.
І ще промовистий епізод.
28 березня 1918 року, коли до Києва привезли хлопців, що загинули під Крутами, то серед тих, хто їх зустрічав, була учениця середньої школи Харитя Кононенко. Їй з товаришками доручили закупити квіти і прибрати домовини. Коли дівчата розповідали продавцям, для кого вони беруть ці квіти, то продавці додавали “дві-три квітки від себе, прохаючи покласти їх до трун тих, хто не мав у Києві ні родичів, ні знайомих”. І ось потяг із загиблими прибув. Перші очевидці розповідали: трупи такі понівечені, що годі кого-небудь упізнати…
“З тяжкими почуттями приїхали ми на двірець, — згадувала Харитя. — Дізнавшись, чого нам треба, нас провели до вагона, що стояв на запасних реях. По приставленій драбині увійшли ми в товарний вагон. Тут, просто на підлозі, одна коло одної стояло 28 чорних трун. І в сих простих дерев’яних трунах лежав найдорожчий скарб України — лежали її сини, що без жалю віддали своє молоде життя для її добра і слави…”
Дівчата не могли стриматись. “Сльози набігли на очі, здавили горло, і тяжке ридання вирвалось з грудей”. Вони впізнали Мисана, якого вивезли до Києва російські “визволителі” Галичини — і він подався під Крути; вони побачили Соколовського, біля якого побивалася його мати; Володю Шульгина, Кольченка, на якого не було сил дивитися: “Один страшний синій труп, а на місці блакитних живих очей дві страшні дірки…”
Харитя Кононенко була ровесницею і товаришкою цих хлопців, вона народилася 8 жовтня 1900 року на Полтавщині, в селі Миколаївка, рано осиротіла, і нею опікувався дядько Левінський. Навчаючись у Києві, належала до “Осередку середньошкільників”. 1920 року виїхала з дядьком до вільної Чехії, навчалась у Подєбрадах в Українській господарській академії, здобула фах агронома, деякий час мешкала в Канаді, де заснувала “Союз українок”. І де в газеті “Український голос” (Вінніпеґ, 1923, ч. 8, 21 лютого) й опублікувала спогад “Крути”, не відаючи, що і її чекає загибель, але від кулі не червоного, а коричневого ката.
