Маргарита ДОВГАНЬ
Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО
Воїн із Шевченківського краю
На славній Черкащині недалечко від Шевченкової Керелівки колись давно обмилував собі біля озерця місцину для життя козак Іскра. Пізніше коло нього виросла ще хата — козака Сташенка. Село врешті назвали в пам’ять першого поселенця — Іскрене. Стало тут згодом жити понад 800 людей. А нащадок того, першого, Сташенка, Микола був у наші часи головним енергетиком села. Дружину Надію собі знайшов родом з Канева. 1974 року народився у них син Іван.
Ріс і жив, як усі. Закінчив Ватутінське профтехучилище. Роботи в селі нема. До Польщі їздив на заробітки. Зустрів дівчину Зою родом із старовинного Кременця на Тернопіллі. Побралися. На радість батькам підростає донечка Таміла. Добре вчиться. Тягнеться до мистецтва. Співає у хорі. Все чудово! І раптом… довелося козакові Івану Сташенку стати на захист рідної дитини, сім’ї, Вітчизни…
Іван Сташенко щойно вийшов зі своєї сьомої палати. Усміхнений. Чемно привітався і легко зав’язалася бесіда.
— Пішов захищати рідний край влітку 2015 року. Навчання у Рівному, і він — солдат окремої гірсько-піхотної бригади. Оскільки водій-професіонал, то і на фронті знадобився. Весело сповістив: “Банщиком був, купав хлопців!” Купання таке: ведеш автомобіль з пересувною банею (поляки подарували), коло тебе стрілець сидить, бо передова лінія, і ворог відстежує все, що рухається. Був із побратимами трагічний епізод. Возили на блокпости бензин для машин. Потрапили під ворожий снайперський обстріл і полягли обидва хлопці — і водій, і стрілець. Івана Бог милував. Неймовірна зосередженість і швидка їзда — гаранти безпеки. Скупали хлопців на посту “Микола”, женуть до поста “Володя”, тоді — до блокпостів “Джига”, “Аннушка”…
— Дістала мене ворожа куля на другій війні, 2016 року, тобто після другої ротації. Скільки ротацій, стільки воєн пройшов, — кажуть між собою вояки.
Ця друга була найстрашнішою — Авдіївка, Піски, Водяне — скрізь пекло, скрізь діставало. Підлатали Івана на місці і знову до лав. Раніше банщиком був, а тепер став водовозом. Після третьої ротації — хлібовозом. І раптом у вересні 2017 року “посигналила” прострелена рука: напруга, а ще важке носити доводиться. Біль. Перестала працювати. Три шпиталі пройшов. У Часовому Ярі, в Харкові, і ось тепер солдат Іван Сташенко у столичному шпиталі. “Тут уважні лікарі, — каже воїн. — Серйозно взявся за мене хірург Сергій Сапа. Він майже безнадійних до життя повертає. Вірю — допоможе мені, рука оживе і впевнено ляже на кермо”.
Сильний духом
У Житомирському шпиталі не впоралися, то щойно привезли до Київського, просто до гнійної хірургії, бо діагнози складні: остеомієліт, інфекція гомілкової кістки. Спостерігаю, як везуть Олексія Марчука, старшого прапорщика 30-ї механізованої бригади, командира відділення, з чергової операції до сьомої палати. Чоловік героїчно жартує (а воно й не жарт!) крізь наркоз: не перша це операція, їх було й було, і ще будуть! Олексій Марчук родом зі славного історичного Коростеня. Згадався мені тоді Олексіїв земляк Сергій Бабський — ворог думав, що спалив його, а хлопець буквально повстав із попелу! Підніметься на ноги і старший прапорщик Марчук, який ще з 2016 року гартував свою воїнську відвагу — в Гранітному під Волновахою.
Не знаєш історії —
не маєш майбутнього
Заходячи до корпусу травматології, мала приємність притримати вхідні двері на прохання двох чоловіків, перевантажених величезними пакунками і торбами. Справа звична — благодійники радують поранених на різдвяно-новорічні свята. За підказкою медсестрички йду до однієї з палат познайомитися з новеньким. І перше, що впало в очі — хто сидячи, а хто й лежачи, крутять у руках, роздивляються супермодні різнобарвні кеди! Отакі гостинці солдатикам несли ті, кому двері внизу тримала! Подарунок доречний, на радість. Скільки тої зими. Скоро весна! А мій герой в цей час їсть плов, яким пригостила поранених просто киянка (так назвалася). Жінка щаслива похвалою-подякою 21-річного солдата-зв’язківця Едуарда Валентиновича Прядка з Миколаєва.
З травня 2016 року Едуард був на фронті. Переважно — під Авдіївкою. Охоче розповів про себе: “Після школи вчився у Миколаївському професійному ліцеї. Думав, стану механіком. Автомобілі люблю. Маю мрію ще зі школи: вивчати всесвітню історію, і свою, українську”. Узагальнив своїми словами Едуард думки великих філософів: “Людина, не знаючи своєї історії, не має майбутнього”.
Як не я, то хто?
Погода видалась того дня незвично тепла, близько 10 градусів вище нуля. І всі пацієнти шпиталю, хто може рухатись, — рухаються. Зустрічаю у візочку мого давнього героя Віталія Цимбалюка. А коло Віталія дбайливий, уважний супровід — Костянтин Тепал, який теж втрапив до хірургії. Але ж на ногах, тому допомагає старшому побратиму, який поки що у візку. І вже 11 місяців на лікуванні. І каже мені: треба допомагати. Як не я, то хто?
Син землі князів Острозьких
Познайомилася з Олександром Чорним у відділенні хірургії. Він із Старокостянтинівки Хмельницької області. З гордістю додає, що заснував його рідне місто один із князів Острозьких. 800 років йому недавно відзначали. І дружина Катерина вчилася в Острозькій академії. Вона — викладач української мови і літератури й знавець іноземних мов, навіть китайською займалася. А Олександр — капітан ЗСУ, офіцер Управління військами тактичного рівня. Навчався у Житомирському інституті радіоелектроніки ім. Сергія Корольова. “Зараз наше національне космічне агентство почало працювати активніше. В армії займаюся охороною нашої таємної інформації, вдосконаленням рівня її захищеності. Як інспектор. Отже, на фронті скрізь доводиться бути. Починалося все з Краматорська, де на початку війни був штаб АТО. А тоді Луганщина, Маріуполь, сумнозвісна Авдіївка…”
А наостанок розповідає, що тепер у центрі міста встановлено пам’ятник Сергію Бондарчуку. Він був класним керівником Олександра у школі. Розумний і добрий педагог, а ще — великий патріот. Свободівець. Загинув у Києві на Майдані одним із перших. Від снайперської кулі… Відчиняються двері палати. Олександра кличуть. Через кілька хвилин повертається до палати. Швидко зібрав речі. Прощається.
— Я вже їду у відпустку!..
За сином землі князів Острозьких приїхав бойовий товариш.
Врятував комбата
Тільки-но Олександр радісно пішов з палати, як завезли до неї щойно прооперованого сержанта Олександра Крученка. Він ще під наркозом. Сиджу тихенько, чекаючи на одного заблукалого… Кілька хвилин минуло і раптом… Олександр розплющив очі і чую тихий голос: хоч і військовий, але мені не довелося бути на передових позиціях, а ось про племінника мого Романа Авдієнка напишіть обов’язково! В такій критичній ситуації думає про рідну кровинку. Витягла зошита. Ручка в руках. А він зусиллям волі остаточно розкрив очі і губами, які попервах ворушаться трудно, промовляє:
— Наш Роман був рядовим у МВС за Януковича. Коли почався Майдан, перейшов на бік народу. З Майдану — на фронт! Під Іловайськом дістав багато поранень, тяжку контузію. Його вибуховою хвилею скинуло з БеТееРа. В цей же час поранило комбата. Роман, сам ледь живий, зумів перетягти його в безпечне місце. Живе наш комбат! Після шпиталю Роман знов пішов на фронт. Воював аж до ротації. А нині служить у Нацгвардії. Йому тепер 22 роки. За подвиг під Іловайськом Роман має державні нагороди.
Джерело Сковороди
Капітан Збройних Сил України харків’янин Сергій Безрук пив колись водицю з криниці Григорія Савича Сковороди. Є така при виїзді з Харкова у напрямку на Мерефу. Оте джерело й дає, мабуть, силу поколінням долати лихо й зберігати дух українства.
І вчився Сергій Безрук в університеті ім. Сковороди. Став викладачем фізкультури. На фронт пішов добровольцем. І хоча тепер на шпитальному ліжку, сподівається знов стати до лав захисників Вітчизни. Не зможе працювати, де потрібна важка фізична сила. Але армія — то держава у державі. Тут різні професії потрібні. “Зможу технарями керувати, підказувати, бо — спеціаліст. І в штабі паперову роботу треба вміти робити чесно і чітко — скорочувати бюрократично-паперові процеси. Не хочу, аби нашу армію злоязикі називали паперовою. Хоч іще у шпиталі, але вже відчуваю, що зможу і спортом потроху займатися. Для здоров’я. Старший син в усьому мене підтримує. Гордий я за нього. Відчуваю, що і йому на користь вода із джерела нашого мудреця Григорія Савича…”
