Мирослав ВАНТУХ: «У нас найкращі танцюристи у світі»

У Національному палаці мистецтв “Україна” відбувся концерт Національного заслуженого академічного ансамблю танцю ім. П. Вірського, присвячений 80річчю створення цього уславленого колективу. Про минуле й сьогодення Ансамблю наша розмова з Генеральним директором — художнім керівником, головою Національної хореографічної спілки України Мирославом Вантухом.
— Мирославе Михайловичу, як доля звела Вас з Ансамблем Вірського?
— Свого часу я жив і працював у Львові. Тут 1964 року створив ансамбль “Юність”. А наступного року до Львова приїхав Павло Вірський. Він був у нас на репетиції. Я показав йому чотири наших нових номери. Він подякував.
Ще через два роки у Жовтневому палаці столиці відбувався потужний конкурс, присвячений 50літтю Радянської влади. І П. Вірський був головою журі цього конкурсу. Тоді я вперше привіз свій колектив до Києва. Після виступу нашого ансамблю мене покликали до Павла Павловича. Він мене упізнав. І сказав хореографам, які були поруч: “Ви всі плясуни, а він (на мене) танцює. Вчіться у нього культури танцю”.
Після цього Ансамбль Вірського їздив у Москву, де виступав у Кремлівському палаці в рамках днів України. На цей концерт запросили і нас. Виступили досить успішно, після цього у нас зав’язалися теплі стосунки, які тривали до смерті Павла Вірського 1975 року.
Через три місяці після смерті Павла Павловича мене покликав міністр культури України Олексій Романовський. “Ми тут думалигадали і зійшлися на твоїй кандидатурі, щоб ти прийняв Ансамбль Вірського”, — мовив міністр. Я кажу: “Олексію Корнійовичу, для чого мені їхати в Київ. Поперше, я цього не хочу, а подруге, — після Вірського боюся йти туди працювати. Я не хочу ходити по Києву з опущеною головою. У столиці є балетмейстери, а мені треба кидати Львів. У цьому місті я створив з нуля колектив, з яким уже встиг зробити три програми”. Так мені вдалося ще на 5 років залишитися у Львові. Але потім питання постало знову.
Я переїхав до Києва і працюю тут уже 38 років.
До цього я майже 20 років працював у Львові. Мав гарячий характер, робив помилки. Але за весь цей час ніхто не написав на мене жодної анонімки. А в Києві вже через три місяці з’явилася перша. Мене викликав заввідділу культури ЦК Борис Іваненко. Дав прочитати цю анонімку. Там писалося, що я бандерівець, націоналіст, бо розмовляю українською мовою. А в ансамблі працюють представники різних національностей. До того ж, що я нездара. “Борисе Васильовичу, я живу в Україні чи де?” — запитав я. “Ти ж розумієш, що російська мова державна?” — сказав Б. Іваненко. На що я відповів, що українець, думаю українською і мені бракує російських слів, аби проводити репетиції. І якщо не влаштовує такий керівник, то напишу заяву і поїду назад до Львова. Після того на мене ще писали багато анонімок, в яких не було жодного слова правди. Але я все те пережив.
Коли впала “залізна завіса”, а на той час нашим артистам платили мало, два склади Ансамблю виїхали до США, Канади, інших країн. Думав, що не переживу того, що при мені розвалюється славетний колектив, створений Павлом Вірським. На щастя, ми вистояли. Нас визнала не лише Україна, а й весь світ.
— Часто буваєте на гастролях?
— Ми побували у 80 країнах, у деяких із них по 20—30 разів. Думаю, що це достойний показник. На всіх континентах, на всіх концертах я не бачив жодного вільного місця. Наприкінці кожного концерту зал аплодував стоячи, а я в цей час перебуваю за лаштунками і в мене сльози на очах від гордості за свою культуру, за свій народ. Мені неодноразово пропонували залишитися за кордоном. Але я завжди відмовлявся і ніколи не шкодував.
Двічі на наших концертах була королева Англії, а потім приймала весь колектив у Букінгемському палаці. Королева Данії прийшла до нас за куліси лише з одним охоронцем, а наступного дня запросила Ансамбль до свого палацу. Наш концерт відвідав Жак Ширак, який тоді був президентом Франції.
Принц Альберт із Монако тричі присилав за нами літак. Ми давали концерт під час відкриття чемпіонату світу з настільного тенісу в цій країні. Після цього до мене підійшов міністр культури Монако і сказав, що кличе принц Альберт. Принц обійняв мене і мовив: “Ось бачиш, у цьому залі вдруге стоять ці ситі мільйонери і мільярдери. Вперше вони стояли, коли співав Лучано Паваротті. Я знаю, що в Україні економічні негаразди, але у Вашого народу така висока культура, тому він обов’язково здолає всі труднощі”.
У США побували одинадцять разів. Разом це складає 3 роки і 2 місяці, виступали у найбільших і малих містах країни.
Особливо запам’яталися гастролі до Китаю. На наш виступ до оперного театру прийшов Ден Сяопін з усім Політбюро. Після концерту ми з ним майже годину пили чай. Весь цей час він висловлював захоплення Ансамблем. Взагалі ж тоді ми гастролювали цією країною півроку і таких поїздок було кілька.
Про нас часто пише закордонна преса. Зокрема такі авторитетні видання, як “The New York Times”, “The Washington Post”, “Ле Фігаро”. Журналіст Ліза Трамер писала, що якщо Ансамбль Вірського назвати професіоналами, то це їх образить. Вони танцюють так, що навіть глухий, який не чує, і сліпий, який не бачить, аплодують до болю в долонях. І хто не знає, що таке Україна, підіть і подивіться Ансамбль Вірського. Ви ніколи не пошкодуєте.
Всі знають, що Франція — мекка балетного мистецтва. Французи пишаються тим, що балет пішов саме з цієї країни. Сім років поспіль ми по 10—12 разів виступали у Конгресзалі Парижа. І завжди нас дуже довго не хотіли відпускати зі сцени. А журналіст Рене Сервін, який до цього майже завжди всіх критикував, опублікував про нас статтю “Осяйна мрія”, в якій написав: “Таку ідеальну в усьому програму, яку показує Ансамбль Вірського, парижани можуть побачити раз в 10 або 20 років”.
Зазначу, що на закордонні поїздки Україна не виділяє жодної копійки, навпаки — ми заробляємо для держави.
— Чим запам’ятався 2017 рік?
— Перевиконали фінансовий план. При завданні 1 млн 800 тис. грн заробили 4,5 млн. Треба було дати 75 концертів, а дали 86. Побували на гастролях у Франції і Польщі. Підготували 5 нових постановок. Три з них показили у 2017 році, а дві вперше представимо публіці в цьому.
Уже в березні їдемо в Угорщину, Чехію, Словаччину, а у квітні — до Кувейту, де відбудуться заходи, присвячені 25річчю встановлення дипломатичних відносин України з цією державою.
— Напевне, вистачає і проблем?
— За 26 років незалежності Ансамбль не отримав від держави жодної копійки ні на голку, ні на нитку. А сьогодні, щоб пошити один костюм потрібно більше 4000 грн. А таких костюмів для танцю треба 25—30. Чоботи коштують 1,5—2 тис. грн, а якщо гастролі інтенсивні, то через 3 місяці треба міняти взуття.
Завжди згадую свого батька, який, як і тисячі українців, мріяв про той час, коли Україна стане незалежною. Я ніколи не сприймав того, що чиновникам із московських кабінетів було видніше, що нам робити тут, в Україні. Але було й багато такого, чого нам бракує зараз. Особливо це стосується гастрольноконцертної діяльності. Раніше був “Укрконцерт”, який планував гастролі. Тепер цими гастролями займаємося самі. Це непросто, але не сидимо склавши рук. Готові день і ніч працювати заради України й української культури.
На жаль, не радує телебачення. Чи часто там можна побачити українську культуру, скажімо, Хор Верьовки чи Ансамбль Вірського? Може, хіба що раз на рік. Згадайте останні новорічні телепрограми, майже все було російське, українські артисти співали російською мовою. Сьогодні народ відривають від своєї культури, а артистів від свого народу.
Ми говоримо про духовну культуру. А що таке духовна культура? Її не покладеш на ваги, не скажеш, скільки коштує духовність людини, бо вона безцінна. Культура й освіта роблять людину духовною. Якщо ми відмовимося від усього свого, від рідної мови, то хто ми тоді будемо? Ми повинні входити в Європу зі своїм обличчям, своїми досягненнями. У нас є українська пісня, український танець, український театр. Слова Шевченка “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь” були й будуть актуальними. Бо хто нас поважатиме, якщо ми не знатимемо, хто ми, де наше коріння, батьківський поріг.
— Кілька слів про виступ Ансамблю, який нещодавно відбувся у Національному палаці мистецтв “Україна”?
— Кожен концерт для нас надзвичайно важливий. Найбільша цінність для кожного творчого колективу — оплески, довіра народу до своєї духовної культури. Торік у Палаці “Україна” ми дали чотири концерти. Завжди були аншлаги. У людей немає грошей, але все одно маємо повні зали.
Під час концерту представили новий номер “У мирі і злагоді” в моїй постановці, де Україна об’єднує всіх і підіймає гілку миру й добра. Дуже цікавий номер “Вербунк” підготували наші артисти. Даниною пам’яті видатному хореографу Павлу Вірському стало поновлення його постановок “Ляльки” і “Київські парубки”. Велика творчість Павла Павловича завжди актуальна. Приміром, існують тисячі гопаків, я сам їх зробив не менше десяти. Але гопак, який поставив П. Вірський, став хрестоматійним. Цей танець танцюють у Грузії, Молдові, Росії, багатьох інших країнах, знаний він навіть в Африці. Гопак заслуговує того, щоб його шанував увесь світ. Як голова Національної хореографічної спілки, я подав пропозицію, аби ЮНЕСКО визнало цей танець як досягнення світової культури.
— Крім активної концертної діяльності Ваш ансамбль виховує нове покоління артистів.
— Наше завдання шукати і виховувати таланти. Ансамбль Вірського єдиний має триступеневу освіту — школа, студія і ансамбль. Школу разом із дружиною ми створили 26 років тому, а студія існує вже 60. Набираємо діточок із 6 років. Усього в нас навчається до 200 учнів. Вони перебувають у цих стінах 10 років і виростають справжніми патріотами своєї країни. Ми вчимо дітей не тільки танцювати, а й жити. І жити чесно.
Уже 15 років проводимо конкурс ім. П. Вірського. А будьякий конкурс — це збереження і розвиток української хореографічної культури.
— Маєте чимало відзнак і нагород. Наскільки вони важливі для артиста?
— Я ніколи і ні в кого не попросив для себе жодної грамоти. Але, напевне, Богу було потрібно, аби люди й керівники бачили та відзначали мою працю. Безперечно, я надзвичайно вдячний за високі відзнаки — Герой України, лауреат Шевченківської премії, професор, академік, почесний громадянин м. Києва та інші. Не вихваляюся ніякими регаліями, живу чесно і хочу, щоб так жили всі.
Буваю суворий, але шаную свій колектив і роблю все для того, аби артисти були задоволені роботою. І щоб вони відчували подяку народу за свою пекельну працю. Ціную людей, які приходять на наші концерти і вчу цього своїх артистів. Не втомлююсь їм повторювати: “Поважайте свого глядача і завжди дивуйте його своєю творчістю, своїм талантом, любов’ю до своєї матері — Батьківщини”.
За час роботи в Ансамблі пережив 25 міністрів культури. Керівники змінюються, а мистецтво — вічне. Ми служимо українському народові й українській культурі. Я в Україну вірив, вірю і задля неї працюватиму до останнього свого подиху.
— Діти продовжують Вашу справу?
— Ще в Радянському Союзі було багато династій артистів, майстрів циркового мистецтва і т. ін. І це прекрасно. Поруч зі мною моя дружина, син, дочка, зять, онучка. Звичайно, не можу цим не пишатися. Але виявляється, що раз я Генеральний директор, то не можна, щоб зі мною в одному колективі працювали близькі родичі. З цього приводу мене викликали в антикорупційний комітет. Але ж мої близькі не мають стосунку до фінансів, то яка ж тут корупція?
— Над чим ще будете працювати 2018 року?
— Ставитиму “Буковинську сюїту”. Вона складатиметься з 3 номерів: чоловічий, жіночий і загальний святковий танець. Щоб поставити таку програму, треба досконало знати звичаї, традиції, обряди українського народу, народнопоетичну творчість, лексику різних регіонів. Це дуже велика наука — український танець. Ми маємо багатий фольклор, і був би великий гріх перед людьми, якби ми його не зберегли. Багато вже зроблено, багато ще можна зробити, якщо ти любиш свою справу і живеш нею.
Також поставимо чоловічі танці “Колушарі” і “Аркан”, закарпатський жіночий танець. Далі – зимові ігри “Метелиця”. А взагалі у нашому репертуарі більше 50 постановок. У нас є що показувати. Домовилися з французьким імпресаріо, що повеземо в Париж три програми, а це 45 номерів. У нас найкращі танцюристи. Ми готуємо виконавців для всієї України і світу.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО

Related posts

Leave a Comment