Непрозаїчна проза Поета

Перші враження
Д. Павличко. Живиця. Новели. Оповідання. Кіносценарії. — Київ: «Основи», 2017. — 336 с.
Лариса МОРОЗ,
доктор філологічних наук
Є така рослина самшит. Її деревина тоне у воді, тому що є надто щільною (здається, фізики звуть таку якість речовини питомою вагою).
Майстрів такої сконденсованої, насиченої — і змістово, й емоційно — прози в нас небагато: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Григорій Косинка, Олександр Довженко, Григір Тютюнник. Нині у цю шеренгу впевнено стає Дмитро Павличко.
Про те, що видатний поет пише прозу, досі знали лише читачі деяких періодичних видань (і передовсім “Слова Просвіти”), де публікувалися його новели.
У Національному музеї літератури України відбулася презентація одразу трьох (!) нових книжок Д. Павличка: “Омела” (найсердитіша з його поетичних збірок, адже спрямована не тільки проти “омели московизни”, зовнішньої агресії, а й проти внутрішньої гнилизни — егоїзму, байдужості, непослідовності, що доходить і до продажності, — того, що нищить ізсередини нашу націю й нашу державу), “Іван Франко” (літературознавчо-політологічне дослідження) і “Живиця”. Про останню, одначе, майже не було мови — можливо, тому, що для прочитання й головне — осмислення — потрібно більше часу, а може, тому, що стиль її виявився надто несподіваним, специфічним. Лише академік Микола Жулинський досвідченим оком помітив і відзначив оту саму стислість, за якою глибина і найвища напруга, сказав про художній текст, який зовні часто має вигляд спокійного спостерігання, а насправді таїть величезну вибухову силу…
І справді, тут немає нудного приземленого переповідання певних подій, сірих буденних ситуацій, хоча значна частина (а може, й усі з них) вміщених у книзі “Живиця” творів заснована на реальних життєвих випадках. Деякі з тих сюжетів перегукуються зі сторінками “Спогадів” Д. Павличка — тих, що у трьох томах, і здебільшого оповідь у них ведеться від першої особи. І звучать у них часом не просто автобіографічні, а сповідальні нотки. Найдорожчі для письменника — образи його Батька і воїнів УПА, які вели нерівну боротьбу проти окупантів: і “коричневих”, і “червоних” (насправді прапори в цих останніх були однакові — червоні, лише “знак” відрізнявся).
То була щаслива ідея — вмістити до книжки два кіносценарії — “Сон” і “Захар Беркут”, адже ті фільми, що їх поставили режисери Володимир Денисенко та Леонід Осика, нині, по суті, невідомі. Втім, “Сон” — про молодого Тараса Шевченка, про викуп його з кріпацького стану (у головній ролі — Іван Миколайчук) хоч іноді, хоч у Шевченкові дні показує телебачення. А “Захар Беркут” за повістю І. Франка й не з’являється ніде — і з тим справді треба щось робити — ніби нагадує факт публікації. Можливо, й помиляється Д. Павличко, твердячи у супровідній до останнього публікації: “Всевидюще око орди радянських ідеологів і спецслужб не запримітило в моїм сценарії натяку на схожість гасел світової комуністичної революції, в якій повинні бути знищені всі мови, нації, релігії, із гаслами великого Кагана Монголії і всього світу”. Мабуть-таки, запримітили, якщо фільм і тоді вже майже не дійшов до прокату.
Можливо, робота для кіно справила певний вплив на формування стилю Павличка-прозаїка — отієї самої стислості оповіді, зовнішньої її стриманості. Погляньмо хоч на деякі з його оповідань.
В оповіданні “На двох мостах” ідеться про дерев’яний місток із дитинства письменника над потічком Баґадункою й про диво модерної техніки — міст Квінсборо у Нью-Йорку, в кілометр завдовжки, в якого немає опор, а є консолі, що “начебто звисають із неба”. І про сивоголового чорношкірого “ангела-хоронителя”, який виходить на той міст рятувати потенційних самогубців, — під його опікою йшов мостом митець, “шукаючи захисту від болісних роздумів про своє життя”. Поняття ж “своє життя” то для нього і “прощання з воїнами Української Повстанської Армії, які йшли на весілля, знаючи, що там їх чекає смерть”, і тридцять двоє студентів, які загинули під Крутами, а серед них і сотенний УПА Спартан, який його в далекі роки Другої світової врятував (новела “Згаданий вірш”).
Деякі твори засновані на унікальних, інтригуючих випадках (ніби й не вигадані сюжети таких творів, як “Біля двадцятої смереки”, “Сорочка”, “Бритва”, “Закаменований”), і вони є символічними, а в чомусь повчальними. Бачимо й сюжети фантастичні (“Ангел-хоронитель”, “Вовк”), у яких закладено глибоку філософську думку. Так, у коренево пов’язаному з легендами про опришків оповіданні “Дідова скрипка” у плетиві неймовірних подій пояснюється, чому скрипкою персонажі твору називають …сокиру: “Сокира і скрипка можуть порівнюватися, бо то є людські знаряддя. Сокира обороняє людину, але ж здатна і вбити її, а скрипка поводиться точнісінько так із людською душею”.
Є тут і такі оповідання, що ніби на межі реальності й фантастики: “Саламандра”, “Хліб”, “Сон” (в останньому сон — про “незламного українця” — характеристика ніби й достатня для Павличкового читача — Кирила Осьмака, а реальність — про “дівчину з тризубом на кофті”, в очах якої порожнеча…). У деяких — фантастичні психологічні повороти (“Сповідь”).
За тими художніми прийомами (які й не сприймаються як прийоми, а щось ніби природне в авторських почуттях і схильностях) — складні людські долі. Чимало з них пов’язані з воєнним минулим — з незабутніми трагічними ситуаціями (часто люди змушені приховувати свій зв’язок із підпільниками, з воїнами УПА, а інші — з Совітською армією, з лихої пам’яті НКВД). Форму історичної оповідки має новела “Руки”: сюжет, мабуть, не вигаданий, одначе виростає до рівня гротескної фантасмагорії, що таки й розігрувалася реально, у зв’язку зі смертю й похороном вождя, на якого “працювали мільйони невільників” на всіх рівнях: від компартійної верхівки до “недодушеного нашого народу”.
Зворушлива лірична новела “Воронятко” — про сучасного нашого пораненого воїна і його кохання. (Загалом про наших сучасників-героїв Д. Павличко поки що пише переважно поезії).
В усіх прозових творах збірки “Живиця” головними, поряд із проблемою життя і смерті, є моральні та психологічні проблеми: вірність і зрада, муки совісті за лихі вчинки і муки чистої душі за те, що не змогла когось порятувати, застерегти…
Не сказати б усе ж, попри зазначене, що стиль Павличка-прозаїка поетичний, метафоричний, барвистий. Радше — стримано-оповідний, як зазначено вище, так виглядає зовні. Найбільше вражають учинки персонажів, неймовірні ситуації. Хоча трапляються й інші варіанти. Як в оповіданні “Сон” — майже бароковий образ: “Береза поклав голову на сповідальницю, сльози з його очей скапували, як віск зі свічки, на церковну підлогу. Байрак (самодіяльний капелан — Л. М.) чекав обіч, погляд його чорних очей підпалив дощечки у віконці сповідальниці. Осмоловський (справжній священик —
Л. М.) скрикнув: “Відхиліться, сповідальниця горить!” Береза відхилився. Вогонь зник”. А ось рядки з новели “Сон”, де героєві сниться, що він у тюрмі: “Стіни, муровані з великоформатної коричневої цегли, підсуваються до мене, як живі. Якщо незмигаючи на них дивитись, починають усміхатись, і тут же обертаються на трикутні обличчя юрби дияволів”. А чого варте порівняння з упирем кагебіста — реального ніби чоловіка, в якого, коли він розкриває рота, починають швидко рости зуби! (Оповідання “Батько”).
Кожний твір у цій книжці викликає багато думок, неоднозначних почуттів…
Назву книзі дав цикл мікроновел “Живиця” — то, по суті, поезії у прозі. Своєрідні замальовки, в основі кожної певний символ.
“…Був я необережним. Грався із хлопцями у лози, опустив писанку (а в ній, зауважу, жила “душа чорнобривої дівчинки” — Л. М.),
й вона розбилася. Із поламаної тонесенької шкаралущі вилетіла золота птаха і зникла у блакиті. Тепер, проходячи біля стенду з дерев’яними писанками, я здригаюся від неприязні до фальшивок. Та ж форма, ті ж орнаменти, але нема страху (! — Л. М.), що ти за одну необачну мить можеш втратити радощі, даровані тобі на все життя”.
Та ще сильніший (змістово насичений!) заспів книжки — новелета № 1 — тут глибока філософська думка висловлена через розгорнуту метафору й водночас у ній змальована жива реальність, життєва правда. З неї фрагмент: “Живиця світила на чорній корі, мов надчавлене гроно винограду. <…> З подивом я дивився, як вона червонястими краплинами мляво котиться вниз, а пізніше всупереч законові тяжіння повертається до порубаного місця, з якого вийшла, до рани, щоб затягнути її, зцілити деревину.
— А в людини є живиця?
— Є. Але то не кров, а те, що світить в душі й дає тобі дар мови. Твоя мати, рідна Земля, небеса, пісня — все, що ти любиш — твоя живиця.
— А вона може витекти?
— Може. Але вся з доброї людини не витече ніколи”.