Людмила СУЛИМА,
історик-публіцист
Тоді, далекого 1918 року, захисники Крут відступили перед більшовицькою навалою. Вони захищали свою землю неподалік села з символічною назвою — Пам’ятне, між Ніжином, захопленим більшовиками, і Києвом, що був від них за 130 км, теж захопленим більшовиками. Стримуючи ворога, вони й не підозрювали, що таким чином забезпечили успіх делегації українського уряду на перемовинах у Брест-Литовську.
На початку січня 1918 року над Україною нависла реальна загроза вторгнення більшовицької навали. Московські червоноармійці під проводом Єгорова захопили Катеринослав, а петроградські, під проводом Муравйова, роззброїли два українські полки в Харкові. Через два тижні Муравйов захопив Полтаву і наказав нещадно вирізати всю місцеву буржуазію. Московський відділ особливого призначення, який очолив Знаменський, наступаючи з Брянська, захопив Глухів і Кролевець. Наступ на Київ більшовицькі війська вели залізницею у двох напрямках: перший — Харків—Полтава—Київ, другий — Курськ—Бахмач—Київ. З Гомеля на Бахмач і Конотоп насувалася колона Р. Берзіна та І. Вацетіса (3 полки і артилерійський дивізіон), які розраховували пройти через українську територію і вдарити в тил білих формувань козаків Дону, але наштовхнулися на рішучий збройний спротив.
У Чернігівській губернії перебували частини Подільського гвардійського Кірасирського полку (колишнього лейб-гвардії Кірасирського її величності полку), у складі якого було найбільше українців, під командуванням полковника Чебишева. Коли в Бахмачі розпочалося більшовицьке повстання, 5-й ескадрон Кірасирського полку викликали для приборкання безладу. В ході перемовин із представниками Центральної Ради офіцерів запевнили в тому, що при невтручанні в політику полк може залишатися на території України і не буде роззброєний. Більшість офіцерів полку погодилися на пропозицію ЦР, щоб разом воювати проти більшовиків, серед них: капітан Микола Сулима та штаб-ротмістр Аверкій Гончаренко. У районі станції “Бахмач” виник перший збройний конфлікт військових частин УНР із більшовицьким військом, викликаний відмовою українських військ пропустити їх через вузлову залізничну станцію. Більшовики спиралися на Червону гвардію, що йшла з Петрограда і Москви. Червона гвардія не була звичайним військом, це були добровольці, переважно робітники і матроси, переконані більшовики, які ненавиділи буржуазну Центральну Раду і українську “контру”.
Проти формувань Червоної гвардії військовий міністр Центральної Ради М. Порш виставив розгрупованих у різних місцях 15 тис. вояків, серед них: Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з Головним отаманом Симоном Петлюрою; сільське ополчення Вільного козацтва під проводом інженера М. Ковенка, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, що складався з колишніх військовополонених галичан, очолюваний Є. Коновальцем; кілька невеликих загонів із фронту. Великий загін чорних гайдамаків із Головним отаманом С. Петлюрою перебував на позиціях біля станції Бобрик у зв’язку з подіями в Бахмачі. Отримавши звістку про повстання робітників заводу “Арсенал”, Головний отаман із гайдамаками квапився швидше дістатися Києва. Він залишив позиції під Ніжином, як гадав, у надійних руках. Під Бахмачем зайняв оборону відділок київських юнкерів та кадетів, серед яких згадується кадет Полтавського кадетського корпусу — Микола Васильович Сулима, а керував ними капітан лейб-гвардії Кірасирського полку Микола Платонович Сулима, досвідчений фронтовик. Стримуючи шалений натиск червоногвардійців, яких підтримували майже 2 тис. революційно налаштованих бахмацьких робітників, українським загонам зі значними втратами довелося відступити до залізничної станції Крути і там зайняти оборону. В бою обидва Сулими отримали тяжкі поранення і контузію від розриву снаряда. Але їм поталанило більше, бо разом з іншими пораненими їх вчасно відвезли подалі від місця бою.
Обидва Миколи Сулими були з Полтави, обидва навчалися в Полтавському кадетському корпусі. В історичних джерелах простежується подальший їхній спільний шлях учасників “полтавського бою” в листопаді 1918 року, коли офіцерство розділилося за політичними симпатіями, одні були на боці ЦР, а інші за гетьманську державу, стріляючи один в одного. Разом з іншими офіцерами обидва Сулими пізніше перебазуються на південь, зокрема капітан Сулима згадується у складі 3-го ескадрону Зведеного полку Кірасирської дивізії Білої армії. Обидва Сулими “полюватимуть” на отамана Махна, який перейде на бік більшовиків, воюватимуть із бандами отамана Шуби під Полтавою восени 1919 року, з більшовицькими загонами та з різними напасниками, що заполонили українську землю.
Зрештою, втративши віру в майбутнє України, Микола Васильович Сулима, штабс-капітан, Георгіївський кавалер емігрує до Франції. Пізніше він напише до щоденника А. Луста (Галліполі, 1921 р.) сповнені гіркоти спогади. Подальша доля капітана Кірасирського полку Миколи Платоновича Сулими невідома.
На підмогу частинам, що утримували позиції в Бахмачі, прибули лише кілька невеликих загонів із фронту та кілька сотень київських юнкерів і гімназистів. Напередодні в газеті “Нова Рада” від 11 січня 1918 року опублікували звернення ЦР до українського студентства з закликом записуватися до Галицько-Буковинського куреня січових стрільців, який формувався зі студентів університету св. Володимира та Українського народного університету. На допомогу київським юнкерам, що мужньо стримували ворога, з Києва відрядили відділок добровольців — юнкерів 1-ї юнкерської школи ім. Б. Хмельницького (1-ша Українська військова школа), студентів вищих шкіл (Студентська сотня), гімназистів і 22 старшини-фронтовики, всього близько 300 (?) багнетів. 27 січня Бахмач захопили червоні, а за день до того — 26 січня, більшовицькі війська, очолювані Муравйовим, топили в крові Київ. З-під Бахмача бойові дії перемістилися ближче до станції Крути. Загони добровольців із Києва приєдналися до частин армії УНР. Захисники Крут мали невеликий досвід ведення бою (близько двох місяців) на стрільниці, де вчилися стріляти і кидати гранати, але їх командирами були досвідчені фронтовики. На озброєнні захисники мали саморобний “бронепотяг” з гарматою і кулеметами, керований сотником Лощенком, вагон з боєприпасами, а також лазарет із санітарами. Бійці зайняли позиції 28 січня за кілька сотень метрів від станції Крути. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничного полотна, а на лівому — вирили окопи і звели земляні укріплення. Надвечір розвідка донесла, що більшовицькі загони підійшли до станції Плиски. Морозна ніч минула в підготовці українських позицій до бою і незначній стрілянині з гвинтівок із ворожого боку. Імпровізований “бронепотяг” старшина Лощенко спорудив із товарної платформи і паротяга, озброївши його гарматою і двома кулеметами, що дозволяло під’їжджати під ворожі позиції і, попри сильний вогонь більшовиків, вдало їх обстрілювати.
Настав похмурий ранок 29 січня 1918 року і обидві сторони причаїлися в очікуванні вирішального поєдинку. Вночі більшовицькі загони непомітно наблизилися до лінії українських окопів. Праворуч від залізничної колії залягли юнкери, ліворуч — Студентська сотня, поділена на чотири взводи, три з яких зайняли позиції в окопах, четвертий залишався в резерві. О 9-й годині ранку ворог розпочав обстріл українських позицій із гвинтівок, а потім із гармат. Обстріл був шквальний, але невлучний, снаряди лягали позаду окопів в полі. Єдина гармата, з якої обстрілювали ворога, стояла надто високо на залізничній колії, її було видно і своїм, і ворогам. На неї й спрямували більшовики вогонь своєї артилерії і кулеметів. Бій тривав понад 5 годин з невеликими перервами. На допомогу Червоній гвардії надійшли свіжі сили, зокрема 1-й Петроградський загін, а з боку Чернігова залізницею підійшов справжній бронепотяг і розпочав обстріл захисників із тилу. Праве крило юнкерів під прикриттям насипу утримувало свої позиції до кінця, хоча бій був запеклим, але гарматний вогонь змусив їх відступити. Більшовики тим часом розгорнули наступ на ліве крило, там у студентів попереду і позаду була відкрита місцевість. Студентська сотня, якою під час бою керував сотник Омельченко, відбиваючи ворога багнетною атакою, залишала окопи. Зазнавши втрат, був смертельно поранений і їхній командир. Забравши поранених, вони відходили до потяга для подальшого відступу. Станція Крути була вже за кілометр, перебуваючи під гарматним обстрілом червоногвардійців, які, крім всього, обходили далеко лівий фланг. Ситуація ставала дедалі критичнішою, і надійшов наказ відступати. Під вечір, коли бій почав вщухати, сотник Гончаренко, який очолював добровольців, наказав поступово відходити, починаючи з лівого крила до потяга, що стояв по другий бік станції Крути.
Пізніше сотник Гончаренко доживатиме віку в США і в своїх спогадах напише: “Мусив вивести своїх з бою без подальших втрат і подбати, щоб за всяку ціну з’єднатися з чорними гайдамаками Петлюри: вони вже були на станції “Бровари” і там готували позиції”. Він із захопленням описував вміння молодих вояків опанувати себе, вони майже не відрізнялися від добре вишколених війною старшин і офіцерів, що так вправно і віддано керували боєм до цілковитої темряви. Після цього залишки резерву відступили з поля бою до будинку школи. Бій тривав, але потім виявилося, що зникла частина Студентської сотні, близько 30 осіб. Відступаючи, вони, певно, пішли коротким шляхом на станцію Крути, де їх схопили більшовики. Там і розігралася трагедія. Сповнені люті і ненависті до українських “братів”, більшовики не розстріляли юнаків, а закололи багнетами прямісінько в серце.
Мемуари і документи свідчать, що в бою брали участь 420 осіб: 250 офіцерів і юнкерів 1-ї Української військової школи, 118 студентів та гімназистів з 1-ї сотні Студентського куреня, близько 50 місцевих вільних козаків — офіцерів і добровольців. Проте у своїх спогадах Д. Дорошенко наводив цифру лише 200 захисників і в усьому звинувачував військового міністра М. Порша, описуючи події під Крутами так: “Побачивши небезпеку, ті, що знаходилися в потягу, поквапилися дати сигнал до відходу, не зупиняючись ні на хвилину, щоб захопити з собою когось з тих, що бігли за потягом”. Історичні факти також свідчать, що Головний отаман Петлюра того дня і тієї години був далеко від подій, що відбувалися на станції Крути, тому з’єднатися з чорними гайдамаками, як спочатку планувалося, не вдалося. Досі історики ретельно вивчають джерела, оскільки встановити реальний перебіг подій неможливо. Уряд Центральної Ради влаштував пишний похорон і урочисте поховання 27 замордованих героїв Крут в історичному місці — на Аскольдовій могилі у Києві. В радянський час молодий поет П. Тичина написав вірш “Пам’яті тридцяти”, але, певна річ, з політичних міркувань він не увійшов до збірки його творів. Лише в 1990-ті рр. вперше про героїв згадали представники Народного Руху України і встановили на місці їх загибелі дерев’яний хрест. У роки незалежності України для увічнення пам’яті захисників на місці їх загибелі було встановлено пам’ятник. І лише через 88 років, 25 серпня 2006 року нарешті відкрито Меморіал пам’яті на залізничній станції Крути.
Сторінками книги “Сулими:
спадщина предків”, 2-й том
Людмила СУЛИМА
