Сторінки історії «Просвіти» в селі Денисові, що на Тернопільщині

Богдан САВАК,
директор Денисівського краєзнавчого музею та Меморіального музею письменниці Іванни Блажкевич, голова Денисівського осередку “Просвіти”, Тернопільська область

Славився Денисів “Просвітою” культури / У минулім столітті зорею блистів! / Перший, після Львова, клав основи, мури / У серця народні, вливав волі спів. / Там гриміли хори, диригентів школа, / Духових оркестрів гриміли марші, / “Не пора” Франкове лунало довкола, / Горіло завзяття у селянській душі.
Так писав про культурносподвижницю працю у своєму селі денисівський емігрантписьменник, колишній десятник летунської армії УНР Михайло Шарик у книжці “Розсипані перли”, яку видали в Канаді 1965 року.
У творчому доробку багатьох письменників, публікаціях кореспондентів ми зустрічаємо розповіді про денисівських просвітян, які наприкінці ХІХ—початку ХХ століттях віддано працювали на ниві розвою рідної культури.
З архівних джерел, записів письменниківземляків Іванни Блажкевич (1886—1977), Григорія Глинки (1875—1966) та Михайла Шарика (1901—1979) довідуємося, що першу читальню “Просвіти” в селі заклали 1870 року. Її засновником був Йосип Вітошинський (1838—1901) — парафіяльний священик. Містилася вона тоді в дяківці. Першу пожертву на неї зробив також о. Йосип Вітошинський. При читальні “Просвіти” створили бібліотеку, до якої надходили часописи “Ластівка”, “Батьківщина”, “Зоря”, журнал гумору й сатири “Зеркало”. Люди почали тягнутися до грамоти, знань, культури. Олександр Федорук у своїй повісті “Корнило Устинович” (139 стор.) пише: “Шанований (о. Вітошинський. — Б. С.) не лише у Денисові — у цілому краю знаний, з Бородієвичем заснували двадцять літ тому, ще десь 1870 року, читальню. Першу читальню в цьому краї, де вчили селян читати й писати рідною мовою — не понімецькому”. Аналізуючи та співставляючи факти та тогочасні події, ми можемо допускати, що спочатку це була народна читальня, бо через надмірно велику сплату членських внесків не всім було під силу стати її членом, та й австрійська власть неохоче реєструвала її статут. У результаті, від часу заснування у Львові “Просвіти” до кінця 1973 року, тобто за 6 років, офіційна кількість просвітян збільшилася на 155 осіб і становила 227 членів. Із наведеного видно, що молоде дерево “Просвіти” розвивалося дуже повільно. Тим часом вороги не спали, почали розробляти стратегію руйнації. Першими помітили це й виявили неабияку мужність і патріотизм наші прапрадідиденисівці. Об’єднавшись навколо читальні (тоді всі говорили: “Куди йдеш!” — “До читальні”), побачивши плоди своєї праці, бо на наших теренах уже діяв чоловічий хор, запізнавши від неї духовних результатів, спрямованих на утвердження тверезого способу життя, денисівці першими після Львова зареєстрували статут і офіційно вступили до читальні “Просвіти” —1874 року.
Із повідомлення у “Календарі національного відродження на 1993 рік”, виданого в Тернополі окремою брошурою, відомо, що 24 січня 1974 року “в селі Денисові Козівського району відкрито першу на Україні читальню громади” (стор. 9). Трохи поіншому трактує цей факт Михайло Павлик у своїй праці “Про руськоукраїнські народні читальні”. На основі “Справоздания” — Списку членів “Просвіти” він пише про низький рівень духовного життя в Україні, зокрема й у Галичині, про слабкий інтерес до “Просвіти”, а рівночасно згадує, що першими відгукнулися на цей заклик члени читальні в Денисові, влившись до лав “Просвіти” 1874 року. В Державному архіві Тернопільської області зберігається книжка “Популярна історія Товариства “Просвіта” у Львові…”, на 158й сторінці котрої читаємо: “Перша вступила в члени “Просвіти” читальня в Денисові, що на Тернопільщині, в 1874 році”.
Однак документальних підтверджень про вступ денисівців до “Просвіти” автору цих рядків донині не вдалося знайти. Очевидно, тому, що вона закладена на Тернопільщині першою і вимушена була спочатку підпорядковуватися тільки організації у Львові, була лиш її асоційованим членом чи філією. Чомусь у списку, який було надруковано в книзі “Просвіта”: історія та сучасність” (Київ, 1998. — С. 41—42), згадки про нашу “Просвіту” також немає. Зате у тому ж виданні знаходимо інформацію іншого змісту: “За своє 60літнє існування Тво “Просвіта” наділило своїми найвищими почестями 69 заслужених мужів нашого народу”, а серед них знаходимо й ім’я о. Йосипа Вітошинського (С. 108). Фактом, що свідчить про участь наших односельців у “Просвіті”, є й тогочасна посвідка такого змісту: “Ч. 187. Виділ Товариства “Просвіта” посвідчує сею грамотою, що Ви пан Емільян Бородієвич учитель школ народних в Денисові в книгу членов Товариства яко член звичайний вписаним зостав.
У Львові дня 24 цвітня (6 мая) 1871.
За виділ Товариства “Просвіта” / (Підписи голови та секретаря й мокра печатка Товариства “Просвіта”. Цей документ зберігається у Меморіальному музеї письменниці Іванни Блажкевич).
На противагу “Просвіті” у другій половині 1974 року в Коломиї на велелюдному вічі зусиллями активного діячамосквофіла Івана Наумовича було створене конкурентне товариство москвофільського спрямування “Общество імени Михайла Качковского”. Діяння конкурентного Товариства були спрямовані на ствердження того, що австрійський уряд силоміць накинув малоросам так звану руську, тобто українську, мову, школи — з метою поглибити рабство народу. Відтоді обидва отці — Іван Наумович і Йосип Вітошинський — стали ідеологічними противниками на все життя.
Наперекір москвофільському “Обществу…” в Денисові почалася велика культурногромадська праця, спрямована на чисельний вступ людей до “Просвіти”. Пожвавилась у Товаристві й культурногромадська робота. Крім того керівництво центрального правління висилало зі Львова своїм членам річно по 12 книжок. Ці книжки стали початком для заснування в селі домашніх бібліотек.
Просвітянські вечори переважно відбувалися так: грамотні люди почергово читали вголос книжки, а інші слухали; твори запам’ятовували, а згодом декламували на вечорах, присвячених пам’яті Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича, ювілейним датам “Просвіти” тощо. В ті роки головою довго був Іван Самиця.
У книжці “Нарис історії “Просвіти”, котра вийшла з друку 1993 року, зазначено: “Не дивлячись на відсутність відповідного положення в статуті, “Просвіта” в 1875 році відкриває першу філію в селі Бортниках біля Ходорова і бере під свою опіку першу читальню в селі Денисові на Тернопільщині” (стор. 26).
Тодішня читальня “Просвіти” у Денисові працювала переважно по неділях та в дні релігійних свят. Завжди бажаними гостями в ній були місцеві отець Вітошинський і вчитель Бородієвич. Вони читали лекції, реферати. Їм найчастіше надавали право очолювати та вести збори, складати програми вечорів та інших заходів. У результаті зусиль просвітян значна частина людей присягнула 1876 року на тверезий спосіб життя. Це був великий здвиг у діяльності “Просвіти”. Адже до цього в селі процвітало чотири корчми, в яких переважна більшість чоловіків “рятувалася” при радощах і журбі. За даними “Словника географічного королівства польського” (Варшава, 1880), в Денисові тоді мешкало 189 римокатоликів, 1302 грекокатолики, 33 євреї, а з того числа 1524 людей належало до римокатолицької церкви, котра була у віддаленому селі Росоховатці. Й усетаки світло “Просвіти” прорізало пітьму, внаслідок чого корчми збанкрутували, євреї повтікали, а римокатолики поперехрещувалися та повернулися у храм Божий, грекокатолицький.
У ті роки при “Просвіті” в Денисові діяв унікальний чоловічий, а потім мішаний хор, який мав 100, 125 та 150 співаків. Про діяльність цього хору писала ледь не вся західноукраїнська преса. Денисівські хористи, здебільшого роз’їжджаючи на драбинястих возах, багато разів виступали з концертами в Тернополі, Бережанах, Станиславі, Бучачі, Теребовлі, Струсові, Коломиї, Золочеві та навіть у Львові.
Складаючи звіт про репрезентацію чеської господарськопромислової виставки, яку було влаштовано для русинів у Празі, часопис “Правда” за вересень 1891 року пише: “На ту виставу їздив також славний патріот Тернопільщини, о. Осип Вітошинський, котрий в Денисові і в сусідніх селах ширить просвіту між селянами, і, яко творець славного Денисівського хору з’єднав собі честь і поважаннє в широких кругах своїх земляків. Він то відправив в Королевім Градци в Чехах поминальне богослужіння за покій руських вояків, що лягли на боєвищи в війні з Прусаками, зза чого братяЧехи могли придивитись нашому красному обрядови церковному” (С. 180—181).
Тут доречно згадати, що гімн “Ще не вмерла Україна” вперше хоровим співом на наших теренах виконали в Денисові. Й це зробив хор, диригентом якого був отець Йосип Вітошинський. Вони навіть вітали “Народним гімном” престолонаслідника австрійського трону Рудольфа в Тернополі 5 липня 1887 року (Барвінський Олександр. “Спомини з мого життя”. НьюЙорк—Київ, 2004). Відтак гімн, як і Франків “Не пора”, увійшов у репертуар цього колективу. Другим таким великим сплеском просвітянської роботи в нашому селі було те, що денисівці першими на Тернопільщині, закупивши музичні інструменти в Чехії, заложили в себе духовий оркестр (1878 р.). З того часу оркестр не перериває своєї роботи до сьогоднішніх днів. Але нині він носить звання “народний”.
Діяльність Товариства не обмежувалася тільки культурнопросвітницькими заходами. У Денисів до читальні приїжджали і читали лекції спеціалісти із садівництва, бджільництва, рільництва тощо. Наші прадіди розуміли, що садівництво, бджільництво й рільництво — це також культура. Згодом на одних зборах “Просвіти” вирішили закласти громадський шпихляр на допомогу тим, кому не вистачало навесні насіння або хліба в передновок. Його організували того ж 1878 року. Також у читальні вирішили заснувати свою крамницю, з твердими цінами, бо євреї повсякому обманювали людей. У результаті 1880 року Микита Весна відкрив першу хлопську крамницю в Денисові, й провалилась єврейська твердиня “Ваш ґрунт, а наш фрукт”. З часом ця крамниця перемінилася на читальняну, а 1906 року на тій базі було створено крамницю кооперативну, під назвою “Сільська торгівля”, котра також виявилася першою в Східній Галичині. У ній були справедливі вивірені ціни, вага або міра.
Завдяки “Просвіті” 1881 року громада ініціювала будову першої в селі 2класної школи, а 1887го розпочала будову навколо стін старої дерев’яної церкви великого мурованого храму (архітектор Роттер), котрий у 1889—1890 роках розмальовував видатний художник, поет і публіцист Корнило Устинович. Це була найкраща церква на всьому Поділлі.
1876 року при “Просвіті” створили фінансову “Касу громадську”, діяльність котрої була спрямована на боротьбу з лихварством. Вона існувала на зібраних грошових вкладах і давала позички під 12 %, у той час євреї брали по 50—100.
Читальня в дяківці квартирувала до 1898 року. В ній були переважно старші за віком члени. Однак із часом у “Просвіту” влилася молодь. Із її припливом у невеликому, невикінченому приміщенні всім стало затісно. У той час як старших вабила духовна література, то молодь бажала новизни, простору. Почали вирувати пристрасті. Внаслідок цього на зборах, що відбулися в новому громадському домі, коло церкви, Іван Варениця, Іван Кузів — син Микитів та Іван Кузів (Сосніїв) винесли питання про припинення діяльності “Просвіти”.
Старі члени на противагу молодим відмовилися від статуту читальні “Просвіти”, а ухвалили статут москвофільської читальні ім. Качковського, котра пропагувала релігійну літературу.
Після такого розколу читальня ім. Качковського зайняла приміщення в новому громадському домі, а читальня “Просвіти” розмістилась у хаті Антона Савака на Вигоні (нині там хата Безвушків).
Цей читальний розкол не деградував, а навпаки — розширив, збагатив просвітню роботу. Почалося змагання — хто кого. Навесні 1899 року члени молодіжної організації “Просвіти” організували драматичний гурток, котрий дав у селі першу аматорську виставу в стодолі на приходстві священика Вітошинського. Відіграно тоді було драму Муцика “За сиротою Бог з калитою”. Це було нове, небачене в житті села, бо інколи вже бачили виступи блазнів, фокусників, видовища з ведмедем, а тут свої люди творять дивокомедію. Тоді головну роль Миколи зіграв Антін Савак, Податковського — Іван Варениця, Марту — Марія Варениця.
Стодола була переповнена не тільки місцевими людьми, а й парафіянами з інших сіл. Від оказії гроші збирали в шапки, й завдяки цьому молодий просвітницький рух скріпився не тільки морально, а й матеріально.
Коли 1902 року зал у громадському домі був уже викінчений, члени читальні “Просвіти” вирішили переселитися туди. Петро Самиця та Іван Варениця взяли куферки з просвітянською бібліотекою і, не питаючи старших, перевезли їх до громадського дому, котрий відтоді став місцем збору й усіх інших товариств.
Першою була поставлена в новому домі вистава “Бідна на світі пещена дитина”. Головну роль виконувала Олександра Самиця, яка ходила на репетиції із маленькою дитиною на руках, бо не було з ким залишити її вдома.
Великою втратою для культурнопросвітницького життя стала смерть отця Йосипа Вітошинського 24 січня 1901 року. Залишив він цей світ на 64му році життя. З його відходом завмерло і життя в читальні. Оживало воно тільки в часі шкільних літніх канікул, як тоді їх називали — ферії. На ферії приїжджали з Тернопільської гімназії та Львівського університету студенти, які читали лекції, найчастіше з історії України.
Першим активістом села після смерті Й. Вітошинського став студент філософії Львівського університету Григорій Головка, який згодом дав поштовх для відновлення хору та духової музики.
1903 року москвофільська читальня імені Качковського об’єдналася з читальнею “Просвіти” під спільним дахом товариства “Просвіта”. На жаль, того вже не бачив отець Вітошинський. Головою читальні обрали пароха Антона Копертинського, який був зятем Вітошинського. Але він не мав організаторських здібностей свого тестя, мало цікавився культурним життям і з часом самоусунувся з посади.
Тоді головою став Іван Макогін, а до ради, яку називали — виділом, було обрано Григорія Возьного, Федора Дідича, Івана Вареницю, Григорія Головку, Гната Репіховського і Петра Самицю.
Робота в читальні відновилася. Гнат Репіховський взявся за формування бібліотеки, бо стара виявилася вже не цікавою.
Завдяки співпраці зі студентами у Львові, а це були Григорій Головка, Ілько Кузів, Остап Бородієвич та Остап Скибінський, денисівські просвітяни закупили нові книжки. Фонд поповнився і літературою з драматичними творами, котрі просвітянські аматори розучували та демонстрували на сцені.
Незабаром наспіла проблема, бо зал у громадському домі віддали під школу. Крім того для постановки кожної вистави потрібний був спеціальний дозвіл.
Із великими труднощами 1924 року місцевому ентузіастові Івану Рибаку (1888—1967) вдалося відновити в селі мішаний хор. Для кожного його виступу також потрібно було мати спеціальний дозвіл від цензора, який нахабно креслив та скорочував програми. І всетаки концерти відбувалися, хоч за порушення регламенту програми організаторів іноді навіть притягали до відповідальності, й зокрема до кількаденного тюремного ув’язнення. Великих успіхів досягли тоді й денисівський драматичний гурток (режисер Василь Шарик), і духовий оркестр (керівник Степан Павлишин).
У 1925—26 роках у Денисові громада збудувала новий Народний дім, у якому мали міститися й інші товариства. Згодом він збанкрутував, і його відкупила читальня “Просвіти”. У Великодній четвер 1934 року в селі трапилося велике нещастя: пожежа знищила 179 господарств. Згорів і Народний дім. Невдовзі на річних зборах “Просвіти” Петро Рибак вніс пропозицію поставити новий Народний дім. Почали збір пожертв. Першим жертводавцем був Микола Коваль, який офірував на нього 16 кубічних метрів каменю. 1936 року будову завершили, дім служить селу й донині. Зводила його громада села, бо вся належала до “Просвіти”. У великому запалі ожило та творилося в новому Народному домі “Просвіти” і життя просвітнє. Великими активістами і знавцями на ниві громадської праці в ті роки проявилися Іванна Блажкевич, Іван Блажкевич, Микола Мазепа, Василь Самиця, Петро Рибак, Василь Шарик, Андрій Шегедин, Микола Коваль, Дмитро Рапатий, Марія Микитів, Стефанія Дусановська, Дмитро Варениця, Микола Стислович, Володимир Якубовський, Семен Чичул, Дмитро Дусановський.
Свого часу в селі Денисові та на його хуторах функціонувало чотири читальні “Просвіти”: дві у селі та дві на хуторах. Відповідно було й кілька драматичних і хорових колективів. Згодом, пройшовши на сільській сцені добрий вишкіл, самодіяльні митці Василь Самиця, Василь Шарик і Петро Рибак стали режисерами. А на зміну старшим прийшли молоді — Мирослав Шегедин, Володимир Стадник, Микола Стадник, Слава Іваськів, Євгенія Качалуба, Марія Рибак, Марія Войцехівська, Стефанія Щебивлок, Стефанія Возьмірска, Ольга Бендюга, Зеновій Бурин, Василь Буковський, Іван Куліч, Анна Макогін, Іванна Кушельвська, Катерина Возьмірска, Ольга Пуга, Марія Соломко, Роман Корпак, Ольга Дусановська, Іван Перожак, Богдан Миколишин, Богдан Микитів, Іванна Перожак, Ольга Кузів, Марія Білас, Ольга Гурецька, Богдан Шарик, Марія Макогін.
На хуторі Веснівці діяли Григорій Микитів (режисер), Катерина Вівчар, Галина Коваль, Марія Чамбул, Маркіян Савак, Іванна Генсюр, Іван Рибак, Анастасія Микитів, Тетяна Микитів та багато ін. Вони поставили вистави: “Криваві перли”, “Поки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Маруся Богуславка”, “Украдене щастя”, “Невольник”, “Павук і Глитай”, “Назар Стодоля”, “За сиротою Бог з калитою”, “Отаман Хмара”, “У кігтях ГПУ”, “Титарівна” та ін. Диригентами тоді були: хорового колективу — Гілярій Чорний, духового оркестру — Федір Мороз.
Настав 1939 рік. Почалися перші репресії. Діяльність “Просвіти” опинилася поза законом. Репресовано активістів Денисівської “Просвіти” — Дмитра Рапатого, Івана Шегедина та Івана Коваля.
1941 року в Україну вступили нові інтервенти — німецькі фашисти. У Німеччину вивезли на різні примусові роботи півсотні юнаків і дівчат.
Совєтські “визволителі”, які прийшли 1944 року, заборонили діяльність “Просвіти”, знищили її майно, а всіх членів кваліфікували як ворогів народу. “Просвіту” трактували “націоналістічєскім общєством”. Про нього заборонено було й згадувати. Почалися нові репресії. У зв’язку з цим просвітяни сім’ями залишали рідні села і, мов з пекла, втікали світ за очі. Рятуючись від “визволення”, подалися в чужі держави триста денисівців із 87 родин. Близько 30 просвітян пішло в УПА, вдвічі більше — в УГД. Окремі з них кров’ю своєю зросили та кістками встелили рідну землю. 16 денисівських родин вивезли в Сибір, а їх майно знищили. Решта просвітян були в тюрмах, на каторжних роботах, переслідувані до кінця життя. У перші ж дні вивезення замерзла в Сибіру й дружина великого патріота “Просвіти” Антона Савака.
Совєтські “визволителі” в Україні почали творити нову “культуру”, котра висміювала все рідне, а вихваляла “інтернаціоналістів”більшовиків. У ті роки в село Денисів, як ненадійне, старанно підбирали і посилали провідних спеціалістівкерівників, як правило, чужих, із сходу — “вірних ленінців”, душпастирів червоної Москви.
Та Денисівська “Просвіта” в роки совєтської заметілі продовжила жити, розвиватися, але вже не на Батьківщині, а в екзилі. З настанням відлиги народ наш знову першим обов’язком взявся відродити “Просвіту”, а через неї свою націю. Правда, щоб “приспати” тодішніх високих ставлеників, воно тоді називалося Товариством шанувальників рідної мови. Перше таке Товариство, як і колись, утворилося у Львові, а 5 лютого 1989 року його осередок було створено й у нашому селі. Носив він тоді назву “Денисівський осередок імені Іванни Блажкевич Тернопільського товариства української мови імені Тараса Шевченка”, який став першим сільським осередком на Тернопільщині. Тому на початку свого існування він мав таку “щиру опіку” від райкому компартії та КДБ.
Сьогодні роботу денисівського осередку “Просвіти” видно навіть при огляді села. Його стараннями нашим видатним просвітянам встановлено пам’ятники — видатному музичному та культурногромадському діячу, отцюдекану Йосипу Вітошинському, дитячій письменниці та культурногромадській діячці Іванні Блажкевич, українській письменниці, культурногромадській діячці в Канаді, на обійсті якої (на денисівському хуторі Веснівка) відбувся ІІІ Великий Надзвичайний Збір ОУН — Тетяні Федорів, воїну української летунської армії УНР Михайлові Шарику та пам’ятник Волі — на честь Незалежності України, який проголошено 24 серпня 1991 року, насипано могили — козацьку, стрілецьку. А скільки проведено масових заходів, тематичних вечорів. На будинку, який колись збудував та в ньому жив засновник “Просвіти” у Денисові о. Вітошинський, встановлено меморіальну таблицю. Сьогодні він є пам’яткою культури кінця ХІХ століття. Тепер там краєзнавчий музей. Окремо у селі є й Меморіальний музей Іванни Блажкевич.
Приїжджали колись у село Денисів, щоб поживитися активною працею нашої “Просвіти”, Іван Франко, Василь Стефаник, Михайло Павлик, Тимотей Бордуляк, Осип Маковей, Володимир Гнатюк, Богдан Лепкий, Андрій Чайковський, Ольга Дучимінська, Ірина Вільде, чеський фольклорист Франтішек Ржегорж…
І всі вони, перебуваючи у селі Денисові, залишали слід на скрижалях історії нашої “Просвіти” та своєї творчості.