Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Я прочитав у статті доньки Віля Гримича Марини, що Віль Григорович збирався перекладати роман Меші Селімовича “Дервіш і смерть”. І мені стало надзвичайно прикро, що цей (я сто разів солідаризуюся з доньчиним визначенням його) “чоловікоркестр” не встиг цього зробити.
Розумію, що це було б нелегке випробування для тлумача — відтворити Селімовичів шедевр українською мовою. Але, знаючи Гримичеву совісність і самовідданість у роботі, уявляю, яким був би цей переклад.
До речі, українською є роман Селімовича “Фортеця” (переклав Іван Ющук). Це, безперечно, також не рядовий твір. Але проти “Дервіша…” він програє, бо “Дервіш…” — це щось просто містично незбагненне. Не випадково ж саме цей твір було визнано найвидатнішим за кілька десятиліть усієї тодішньої югославської літератури. Як на мене (і я певен, що такої ж думки був і Гримич), “Дервіш” сто разів заслуговував на Нобелівську премію, але в Шведської академії теж є своя стратегія і тактика. 1961 року премію було присуджено югославському письменнику (що теж, як і Селімович, був боснійцем) Іво Андричу. (До речі, в Селімовича є про нього блискуча стаття — еталон того, як треба писати про літературу). Отож шведські академіки, очевидно, вирішили: це буде занадто — давати Югославії дві премії впродовж якихось двадцяти літ — там ретельно виважують, у котру країну, коли віддати найавторитетнішу літературну нагороду. Якби Селімович прожив ще десяток років, то міг би дочекатися премії, бо ж важко уявити, щоб цей твір шведські академіки замовчали б. Як пам’ятаємо, “Будденброки” Томас Манн видав 1901 року, а премію за нього одержав аж 1929го. А Гюнтер Грасс опублікував “Бляшаний барабан” 1959го, а премію за нього було присуджено аж 1999го. Селімович помер 1982го, у 72 роки, і відтоді його кандидатура вже не могла претендувати на премію, оскільки, як відомо, на її здобуття номінують лише живих.
“Роман М. Селімовича “Дервіш і смерть” — дивовижний суворий твір, що безжально розшарпує душу читача. Це роман про розбурхане море життя, глибоке, безмежне, жорстоке, у вирі якого несподівано опинився мусульманський чернець із середньовічного Сараєва…” — писав Віль Гримич 9 березня 1971 року в анотаціїзаявці на переклад. “Ми публікуємо цю коротеньку рецензіюанотацію як факт нездійснених планів перекладача і його творчі уподобання”, — пояснює Марина Гримич появу цього матеріалу в книжці. Він цінний не тільки влучністю характеристики визначного твору світового письменства, відзначеного десятком авторитетних премій, а і як свідчення літературних уподобань Віля Григоровича, який одразу ж зрозумів, що за твір написав Селімович.
До слова, коли я прочитав “Дервіш і смерть” у російському перекладі (з наповненою суперлативами передмовою Льва Аннінського) вже аж 1975 року, то став шукати серед українських письменників, хто читав роман Селімовича або чув про нього. З кількох десятків опитаних його захопленими читачами виявилися тільки Павло Загребельний, Юрій Мушкетик і Роман Федорів.
Ця коротка рецензія Гримича на роман Селімовича — один із сотень епізодів його творчої біографії. Я виокремив його лише тому, що він видається мені особливо промовистим для Гримича. Постійно тримаючи в полі зору літературу (яка вся тоді називалася югославською), він одразу ж вирізнив найяскравіший твір, що тількино з’явився в ній, і запропонував видавництву свою кандидатуру для його перекладу. Невідомо, як було зустрінуто Гримичеву ідею, бо ж, добре знаючи тодішню нашу політичну атмосферу, легко можна уявити й те, що видавці побоялися пускати у світ такий складний роман, в якому наші наглядачі за літературою легко могли знайти крамолу. Бо ж здається мені, що захоплений “Дервішем…” Гримич навряд чи відмовився б сам од цієї роботи на користь котроїсь іншої. В нього, як і в кожного серйозного перекладача, були творчі амбіції і він добре знав наперед, як може в Україні прозвучати той чи той переклад.
Взагалі, балканські літератури також могли б бути однією окремою (але не єдиною!) темою в творчій біографії цього невтомного і багатогранного чоловіка. У першому томі вибраних праць Гримича, що його видала донька в “Дулібах”, представлено його рецензії на твори боснійських, сербських, хорватських та словенських авторів.
Нагадаю, що все це писалося, сказати б, для внутрішнього вжитку, а не для друку. Тоді була така система, що видавництва давали для відгуку авторитетним людям зі знанням іноземних мов твори авторів різних країн світу й орієнтувалися на їхні оцінки, вирішуючи, замовляти чи не замовляти український переклад того чи того твору. І хоч усе це матеріали суто прикладного характеру, однак вони вирізняються не тільки логікою аргументації, а й стилістичною виразністю. Гримич, очевидно, просто не вмів щось робити абияк і тому навіть у тих рецензіях у нього немає “напівфабрикатів”.
Я знав, що Віль Григорович у час війни навчався в Ташкентському університеті й тоді вивчив узбецьку мову, щоб не розлучитися з нею вже ніколи, — він переклав чимало творів узбецьких письменників і став у нас чи не найвідомішим спеціалістом із тюркських (узбецька, татарська, турецька) мов і літератур. А ще перекладав він із італійської, французької та німецької мов, ставши яскравим представником генерації талановитих тлумачів Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Юрія Лісняка, Ростислава Доценка, Дмитра Паламарчука, Анатоля Перепаді, Євгена Поповича, Дмитра Павличка, Андрія Содомори, чиєму внеску в українську культуру просто немає ціни. До речі, якщо говорити про те, хто найосвіченіший у нашій літературі, то без будьяких суперечок саме такими треба назвати їх, перекладачів.
Перекладав Гримич і слов’янські літератури (болгарська, польська, словацька, словенська, чеська…). Як пише його донька, Словенія, словенська література посідає важливе місце в його творчій біографії. Він лишив кількадесят художніх перекладів зі словенської і низку літературознавчих публікацій, за що удостоївся звання Почесного членакореспондента Словенської Академії наук та мистецтва. Поміж усіх його публікацій словенського темарію вирізняються дослідження про перекладачів та популяризаторів Тараса Шевченка в Словенії. Це, по суті, окрема наукова праця (щоправда, написана не в академічному стилі, а з есеїстичною розкутістю); тут є чимало яскравих біографічних епізодів із життя Шевченкових перекладачів та популяризаторів цього краю (Йосип Абрам і Йожко Крагель). До речі, Шевченковому відлунню присвячено не тільки яскраві словенські сторінки, а й такі серйозні дослідження, як “Албанська література і Шевченко” та “Хорватська література і Шевченко”. А у відомому “Шевченківському словнику” та в “Шевченківській енциклопедії” кількадесят його статей. Як і в “Енциклопедії сучасної України”. Тут Гримич показав себе, як академічний учений, для якого ця робота — його професійний “хліб”, хоч він за своїм статусом академічним ученим не був. Був то видавничим працівником, редактором відділу в журналі, то, як тепер модно говорити, фрілансером.
Ми з ним раптово сприязнилися на естонській землі. Там проводили семінар перекладачів і популяризаторів естонської літератури. З України запросили чотирьох — Олеся Завгороднього, Алевтину Спрогіс, Віля Гримича й мене. Вони — всі троє — знали естонську, а я нею знав десятокпівтора фраз. На більше моїх лінгвістичних здібностей не вистачило. Що було дано Гримичу — не дано мені. Для мене було майже сенсацією, що Гримич, виявляється, встигає перекладати ще й з естонської, бо ж, здавалося, в нього і без неї захоплень, зобов’язань і знань мов — на добрий десяток людей і на кілька повноцінних перекладацьких біографій.
Моє захоплення естонською літературою почалося з юнацького роману Маті Унта “Прощавай, рудий кіт” та з “Імператорського божевільця” Яана Кросса. Я часто їздив в Естонію, інтерв’ював Ліллі Промет, Еме й Володимира Беекманів, Енна Ветемаа, Ральфа Парве, заприятелював із братами Юло і Юрі Тууліками. Збирав матеріал для книжки про Естонію (і згодом видав її під назвою “Гілка ялівцю з Сааремаа”).
Марина Гримич розповіла, як почався в батька творчий альянс з естонською літературою. На з’їзді українських письменників естонський гість Володимир Беекман виступив українською і вразив усіх присутніх. І Гримич запалився ідеєю у відповідь на це вивчити естонську. І це — вже десь у п’ятдесятирічному віці! Справді, було у Віля Григоровича щось донкіхотськоромантичне. І — вивчив. Він подружився з естонським поетомшістдесятником Арві Сійгом і переклав цілий том його творів, написавши ще й літпортрет Сійга. Далі був поетичний том Беекмана з його літпортретом.
Саме тоді, в Естонії, Гримич трохи розкрився для мене. Доти я сто разів стикався з ним за різних обставин — і він неодмінно поставав однаково стриманим і важко вгадуваним. Із вдачею, мовби закрита система. Я навіть дивувався: мої друзі Анатолій Шевченко, Віталій Дончик і Валерій Гужва неоднораз захоплено говорили про нього як про благородного й принципового чоловіка, коли він був головним редактором видавництва “Молодь”. (“За що й з’їли!” — не забував додавати Шевченко). А тут, од усіх дистанційований і, здається, зовсім беземоційний Гримич геть не подібний до того, про якого розповідають. Якби не такі захоплені його атестації, можна було б подумати, що Гримич — “людина в футлярі”, безнадійний сухар. Це вже потім мені збагнулося, що Гримич чи навчився, чи мав од народження дар так тримати себе в руках, не вистрілюючи емоціями, мовби він пройшов виховання на англійського джентльмена з майже легендарним культом стриманості. І в цьому він був серед української літературної публіки “білою вороною”. Бо в нашого брата незрідка емоції хлюпають аж через край і навіть на рівному місці провокують конфлікти, котрі, звичайно ж, ускладнюють наше існування.
Невисокий, тендітної постави, з елегантною чорною борідкою і поспортивному коротко пострижений, він, хоч і, як правило, мовчазний та стриманий, створював враження людини, всередині якої накручено тугу пружину, що й дає йому енергію та витривалість у роботі. А як і скільки він працював, мені пощастило зоддалеки спостерігати в Ірпінському будинку творчості.
Гримич жив тоді в шостому корпусі. Його вікно виходило на адмінкорпус, біля якого вдень і вночі товклися люди. І, якщо це було ввечері або вранці, всім завжди світило його вікно. Не пам’ятаю жодного разу, щоб я побачив Гримича при гуртовому чаркуванні (а це відбувалося там щоденно) або в картярському турнірі (також одна з ірпінських традицій, що, здається, пішла від запеклого ігромана Андрія Малишка). Якось мені довго не спалося. Я вирішив походити по території будинку творчості, маючи надію, що фізична втома нарешті кине мене в обійми Морфея. Я бродив алеями поміж темних вікон. Усі мої колеги спочивали од трудів праведних. Світилося лише Гримичеве вікно. Я глянув на годинник. Була четверта ночі. Наступного дня я запитав його, чому він так довго не спав. І він відповів: вночі йому так добре працюється. А я згадав, що ніколи не бачив його в їдальні вранці. Він — типова “сова” і, просидівши до четвертої чи п’ятої, прокидається лише під одинадцяту — й одразу ж до робочого столу. А ввечері, коли розслаблені колеги поволеньки збираються для остограмлення, Гримич із великим термосом чаю бадьоро виходить із їдальні — у нього починаються найпродуктивніші для роботи години. Гримичева присутність в Ірпені була, сказати б, глибоко зачаєна. Цей невиправний роботоголік їхав у будинок творчості не відпочивати й розважатися, як це було в багатьох колег, а справді працювати аж на межі його можливостей.
Отакий був для мене Віль Григорович до нашої спільної поїздки в Естонію. А в Естонії він відкрився новою гранню. Те, що в нього були блискучі виступи в дискусіях і на круглих столах, мене не здивувало — інакше в цього ерудита бути не могло. Він там раптом постав не тим тихим анахоретом, якого я знав в Ірпені — на банкетах і прийняттях це був абсолютно світський чоловік, автор глибоких іскрометних тостів і з гострим почуттям гумору. Справді — несподіванка. Я дивився на нього розгублено: невже це Гримич?!
У знаменитому університетському Тарту був унікальний літературний вечір, що його без будьякого перебільшення можна назвати фестивалем. Там зібрався весь істеблішмент естонської літератури: Яан Кросс, Елен Нійт, Енн Ветемаа, Ральф Парве, Яан Каплінський, Матс Траат, Війві Луйк, Володимир Беекман, Арві Сійг, Юхан Лійв… — це тільки ті, кого я зміг пригадати. Були перекладачі й критики чи не з усіх республік Союзу. Естонці читали вірші своєю мовою, і в них перехоплювали естафету перекладачі, які виголошували ті самі тексти у своїх перекладах. Прекрасне різномов’я лунало під високим склепінням величного старовинного будинку (в естонців, на противагу нам, культ пам’яток архітектури й історії).
Гримич читав у своїй інтерпретації Беекмана й Сійга. Олесь Завгородній, який в Естонії майже свій (жив там, вивчаючи мову й культуру), надзвичайно високо оцінив ці переклади, зазначивши, що в них збережено не тільки дух, а й еквілінеарність оригіналу. До речі, сам Завгородній читав переклади Дебори Вааранді й Матса Траата. Якщо Гримич був для естонців сенсацією, бо це стало його першою тут появою, то Завгородній був уже загальнолюбленим давнім знайомцем (на тоді він був лауреатом авторитетної літературної премії імені Юхана Смуула).
Вони обидва мали почесну роль першої скрипки в українській делегації на цю прекрасну подію. Я більше не пам’ятаю жодного сюжету з літературного життя, де звучало б кількадесят мов.
У Києві при наших зустрічах неодмінно звучала естонська тема. Віль Григорович розповідав, що він іще поклав собі перекласти (головно це була поезія). Я ж тоді писав літпортрети прозаїків (Ліллі Промет, Енн Ветемаа, Яан Кросс, Арво Валтон, Теет Каллас). Коли брати Тууліки попрохали мене перекласти (з російського підрядника) їхні твори, я мав за консультанта — а потім і видавничого рецензента — Віля Григоровича, який допоміг уникнути всяких мовних дивоглядів, спричинених тим, що це був переклад “насліпо” (тобто не з оригіналу).
Потім, коли я написав книжку “Гілка ялівцю з Сааремаа” (вона вийшла у “Веселці”), Гримич також писав видавничу рецензію, в якій підказав мені кілька важливих тем з історії та культури естонського народу. Одне слово, рецензент підійшов до справи не формально, як це часто бувало, коли автор рецензії, кинувши кілька дріб’язкових зауваг, ураз виголошував вердикт: рекомендую рукопис до друку. Така практика була не в стилі Гримича. І це ще раз потверджують усі його видавничі рецензії, які Марина Вілівна оприлюднила в батьковому зібранні творів.
Якось глянувши в спілчанський довідник, прочитав там долітературну Гримичеву біографію. З подивом довідався, що він був учасником війни, має бойові нагороди. По війні студіював слов’янську філологію в Київському університеті ім. Т. Шевченка. Закінчив аспірантуру, але йому не дали змоги захистити дисертацію. Він поринув у журналістику. “Літературна Україна” й “Молодь України” (де був заступником головного редактора), журнал “Дніпро” (також заступник редактора), а потім — головний редактор видавництва “Молодь”. Період його біографії, про який чимало добрих слів говорили мої друзі Віктор Близнець, Анатолій Шевченко, Вільям Лігостов, Віталій Дончик, Валерій Гужва. За їхніми словами, Гримич на своєму посту анітрохи не нагадував видавцівстрахопудів, які сахалися навіть власної тіні. Головред виявився справді принциповим, демократичним і літературоцентричним. Тому й довелося не зі своєї волі попрощатися з посадою.
До останніх літ свого довгого життя Віль Григорович був у добрій творчій формі. У театрі йшли п’єси в його перекладі (Р. Тома “Вісім люблячих жінок”, Дж. Скарначчі та Р. Тарабузі “Моя професія — синьйор з вищого світу”, Ф. Дюрренматта “Візит старої дами”, Б. Нушича “ТЮЕЖ” (Товариство югославських емансипованих жінок) та ін.). Як завжди, перекладав прозу, поезію авторів із різних куточків світу. Писав свої відомі дослідження на взір блискучого есею про живопис югославських художниківпримітивістів чи студію про генезу казки різних народів світу. І щоразу демонстрував свою виняткову освіченість.
Марина Вілівна пише: “Віль Гримич не заробив собі в науці славнозвісне ім’я, проте може похвалитися тим, що став піонеромдослідником у кількох розроблюваних ним темах. Це стосується не тільки шевченкознавства, а й теорії та практики перекладу, славістики, тюркологічних та угрофінських студій…”
Я переконаний: якби Гримич працював в іншій культурі, то він сто разів був би там і доктором honoris ransa, й академіком. Це справді хрестоматійний приклад інтелектуала, що завдяки своїй винятковій працездатності творив за десяток людей, охоплюючи, здавалося б, абсолютно неохопне для одного чоловіка. Він — таки справді людинаоркестр. У нас, на жаль, немає традиції помічати й улаврювати високими званнями й нагородами таких архіскромних людей. Вони завжди лишаються в тіні. В нас незмінно на передньому плані нахабні премієпросці й орденопросці. Не випадково ж мовиться, що нахабство — це друге щастя. Гримич бридився такими людьми й боявся хоч у чомусь уподобитися їм. От про когось іншого, справді вартого відзнаки, він міг наполегливо поклопотатися. Інакше він не був би Гримичем.
…Пригадую, як бачив його востаннє. Це було осіннього похмурого дня. Він ішов по вулиці Ярославів Вал, на яку повернув із Олеся Гончара, де жив. Кілька місяців тому Гримичу виповнилося дев’яносто. Раніше в нього була майже реактивна хода, що також засвідчувала в його особі того, хто дуже цінує час. Тоді ж він ішов значно повільніше ніж звичайно. Мовби вчився ходити повільно. А його постава так і лишилася тією ж, яку я знав ще від початку нашого знайомства. В правій руці в нього була якась товста книжка. Я мимоволі побачив у цьому ненав’язливу символічність. Бо Гримич і книга — для мене синоніми.
Коли я його згадую, то він з’являється мені з пам’яті саме таким. Поюнацьки поставним і з книгою в руці…
