Художні зерна землі полтавської

Олексій Неживий
Цей невеликий за обсягом літературний твір є ще одним свідченням любові Григора Тютюнника до рідної землі, полтавської та української пісні. Письменник у своїй творчій скарбниці залишив не так багато літературних портретів чи образків, що розповідають про знаних митців: “Ясен цвіт слова. Василеві Земляку — на його п’ятдесятиріччя”, “Світла душа. До 50річчя з дня народження В. М. Шукшина”, про Андрія М’ястківського “Оповідач дитячої провесни”, про Андрія Головка “Талант чесний і мужній”.
А ще він любив ходити Полтавою, вслухаючись у неспішну розповідь найкращого знавця духовних перлин рідного краю — літературознавця Петра Ротача. Думається, саме від нього Григір Тютюнник почув розповідь про Володимира Самійленка. Ще 1968 року Петро Ротач опублікував біобібліографічну розвідку про письменниказемляка в авторській рубриці “Літературна Полтавщина” журналу “Архіви України”. А ще в центрі Полтави зберігся будинок колишньої Полтавської гімназії, де в 1875—1884 роках навчався Володимир Самійленко. Отож Великі Сорочинці (там народився 1864 року) та благословенна Полтава дитячих і юнацьких літ залишились у його світовідчутті на все життя. Тому художнє коріння ліричної поезії “Вечірня пісня”, що написана 1896 року, теж полтавське.
Літературознавець Віталій Дончик переконливо стверджував, що саме Григір Тютюнник розкрив прекрасний і неповторний український національний характер у його найрізноманітніших — світлих і темних — людських виявах, і сам був яскравим утіленням цього національного характеру. При цьому вихідними стають засади, що первинні архетипи були освоєні ще дохристиянською культурною традицією і в усній (язичницькій) словесності набули національних ознак образівсимволів, щоб у писемній словесності (художній літературі) сконцентруватися в національний образ світу, визначаючи світобачення, естетичний і етичний ідеали українців.
Ще в студентські роки Григір Тютюнник (імовірно перебуваючи 1959 року на літніх канікулах у рідному селі Шилівці Зіньківського району Полтавської області) записав фрагмент весільного обряду й одну з колядок. Свої фольклорні записи майбутній письменник завершив прислів’ям: “Людина тричі на віку дивна: як родиться, як жениться і як умре”.
Українська народна пісня в оповіданні “Оддавали Катрю” виражає головну художню домінанту всього літературного твору: “Катря, осміліла після двох чарок шампанського, теж пристала до пісні, зразу тихенько, немов сама собі співала, коли ж чоловіки потужними басами заглушили підголоска, взяла раптом першим, дзвінким і чистим, як буранець на дні криниці, голосом:
Ой, братіку, сокілоньку,
Ой, братіку, сокілоньку,
Та візьми ж мене на зимоньку…
Від цієї давньої, ущерть налитої смутком пісні, з якою виросло не одне покоління хуторян і не одне покоління пішло на той світ, у жінок бриніли сльози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішали очима й прохмелялися, наче й не пили, а Грицько Байрачанський витав своїм тремтливим тенором високопревисоко, як одинокий птах попід хмар’ям. Здавалося, не десятки людей співало ту пісню, а одна многогласа душа”.
Авторське відчуття і навіть співпереживання цієї народної пісні й стало складником літературного етюду Григора Тютюнника, адже для автора зміст пісні асоціюється з конкретною історичною епохою: післявоєнними роками другої половини ХХ століття, коли мати сиділа на призьбі, “поскладавши руки під пахви, щоб долоні не так щеміли од жнив’яних курят (із раннього ранку жінки вручну в’язали ще вологі снопи — прим. О. Н.), і дивиться услід сонцю”. Як бачимо, тут наявний образархетип сонця, який ще в язичницькі часи сформувався у прадавній символ, а в художній літературі став своєрідною домінантою в зображенні національного світогляду. За концепцією Івана Огієнка, сонце було головним двигуном і джерелом усього живого на землі, а людина й природа залежать від сонця, адже без нього немає життя на землі. Тому сонце обожнювалося в українській народній поезії та у давній українській літературі. Якщо ж говорити про творчість Григора Тютюнника, то за частотою вживання й художньою напругою сонце зустрічається найчастіше. Також величезне художнє значення мають образисимволи: матері, батька, дороги, хатирідної домівки, води, землі, місяця, хмари, дерева. Із часом народна пісня “Чорна хмара наступає” стала виразником національного характеру в оповіданні “Оддавали Катрю”, що вперше опубліковано в журналі “Вітчизна” (1971, №4).
Ймовірно, що написаний цей твір ще в середині 60х років. Зберігся машинопис із авторською правкою, де Григір Тютюнник пропонує два варіанти заголовка “Пісняреві” або “Володимирові Самійленкові”. Віддаючи данину авторському задуму, визначаємо заголовок “Пісняреві Володимирові Самійленкові”.