Від автора. Оце моя нова добірка – зі збірки “Мої усміхнені слова”, яка виходить друком у видавництві “Сполом”.
Усі вірші цієї збірки написані автором, якому виповнилося 92.
Мені здається, такого ще не було у нашій поетичній практиці.
У збірці є трохи віршів і про любов.
На недавній зустрічі в обласній бібліотеці юна читачка запитала подивовано: “Воно вам ще треба?..”
Та наче й не треба.
Але душі треба — бодай щоб оглянутися на щось світле і трепетне, що огранювало життя…
Микола Петренко,
м. Львів
Ще не скоро
Ще не скоро щем озветься тінню,
Ще не скоро мудрість приповзе…
День вростає сонячним промінням
В радості і щастя чорнозем.
День відмірить золотим лекалом
Замірів кипучі віражі —
Все оте, що потім позникало,
Та ще досі вруниться в душі.
День квітує — що, подоба раю?
Пнуться в небо мрії, мов дуби.
Те пагіння… потім обрубаю,
А чи й сам піду на поруби…
Переплетення
В’язь переплетених огудин,
Під небом збратана трава —
Закон сполучених посудин,
Що біль нарівно розлива.
Тобі щемить — мені аж кряче,
Ми посміхнулися — удвох:
У двох серцях тривога — наче
Край стежки зірваний горох.
Нехай скубуть — чи ж ми не щедрі,
Чи ж ми не квітли навесні,
Чи ж ми не биті, вчені, терті,
Мов недоспівані пісні.
Проллється понад вінця зайве,
А вродять роси і сльота:
Нам доливає в душі сяйва
Небесна вічна щедрота.
Річка, хата і жінка
Ця річка плине мимо нас,
В оздобі рути та барвінку:
Ти входиш в річку сотню раз,
Ти входиш в хату, наче в жінку.
Та хата, жінка і Сула,
І ти, що маєш забаганку:
Та річка з помахом весла,
Та річка, що не та щоранку.
Ну так, Сула щораз не та —
А жінка, Господи, а хата?..
Мов плине в далеч суєта,
Святою тайною багата…
На чужому березі
Прибивсь до берега, причалив:
Життя оманами жене…
А те дівча — воно чекало,
Хоч ще й не відало мене?
Не чуло — хоч якесь там слово
Про нас, про долю молоду?
Воно спинилося раптово,
Немов спіткнулось на ходу.
Життя по-своєму пророчить,
І я вгадати не берусь:
Ще — подивом сяйнули очі!
Ще — зашарілося чомусь!..
Гніздечко
Сполохана птаха гніздечко лиша,
Летить — а куди? — у розгубленій пущі.
І вже із гніздечка хтось краде пташа,
Оте, ще мале, в золотій шкаралущі.
І все крижаніє, все стигне накруг,
А птаха в розпуці — маленька, аж сива…
Отак — для забави — найвища з наруг:
Наруг для світів нерожденного дива…
Сива троянда
Цвіте — зболіла і несміла,
Прижухлих чарів не хова —
Моя троянда посивіла,
Збіліла, майже снігова.
Цвіте — і не боїться сраму,
І я від радості мовчу:
Злітають бджоли, мов до храму —
Бо ж треба воску на свічу.
Цвіте — сіянням і привітом,
Цвіте і в ці осінні дні:
Цвіте — бо що зоветься квітом,
Як не оте, що в глибині?
Цвіте — чуття навік пригожі,
Цвіте — не дбаючи про те,
Що вже довкіл усе в пороші,
Що й нас тим снігом замете…
Вечір і темно
Вечір і темно. Краще засну,
Хай мене в світі не буде до світку:
Хто там, ну хто там торкає струну
Наче про птаха, запертого в клітку?
Вечір і темно. І лячно. Чи ні?
То підповзають із ночі примари:
Щось же веселе насниться мені —
Променем, що позасвічує хмари.
Вечір і темно. Так довго: зима.
Згадок завія — мов серце без шкіри:
Сплю я — і темінь нехай подріма,
Хай набереться пресвітлої віри.
Та є труди
Вже якось так — як сонях край межі,
Як вітер той, що збурить і відлине…
Безсмертне не торкається душі,
А лиш того, що квітне і загине.
Безсмертя нависає, наче креш,
Де жодних меж — бо що там, за межею?
І ти кудись у безмір промайнеш,
Лишившися для спогадів зорею.
Та є труди, є поле, є зерно,
Є жменька слів, є книги, є нестями,
Є куплене у неба знамено,
І дівчина — як доля: з рушниками!
Строфи
Читайте, так, читайте — в кожнім слові
Шукайте суті, пробуйте на смак:
Моя ненависть — у моїй любові,
Моя любов – в ненависті, ось так!
* * *
На святі радощів завізно,
Шаліють юні кольори:
Я не страждаю — вже запізно,
Я просто виключусь із гри…
* * *
У лампади долив оливи —
Доручаю цей вірш перу:
Ви як хочте — а я щасливий:
Я вже знаю, що я помру!..
* * *
Хто ми справді: відлуння печалі
Понад прірвою часу без дна?
Бо ще й досі, ще й досі, ще й далі
Не стихає від болю луна…
Вже пізно
Вже пізно. Вітер трусить груші
У спорожнілому саду:
Десь там позаду — дні минувші,
І сни про вроду молоду.
Однак — на світі повно чару,
Як рос на стеблах полину:
Вже пізно. Поцілую хмару,
І ляжу спати, і засну…
Наче й не спішу
Такі усміхнені палати —
Для тих, хто звіку не грішив…
А мати! Там чекає мати,
І тільки просить: “Не спіши!..”
Однак же — он, стоїть на ганку,
Супроти всіх небесних брам,
Однак — тримає вишиванку,
Що вишила для мене там.
Вбере мою затерплу душу,
Бо ж їй вдяганочки нема;
Однак же — маківку і грушу
В руках натруджених трима.
Бо й там! Бо й там сама зростила,
В садах, подібних міражу, —
І вже душа ладнає крила,
Хоч я неначе й не спішу…
