Пісня Володимира Самійленка

Григір ТЮТЮННИК

Можливо, мені зараз трохи здається, а тільки не пригадую, щоб мати моя співала пісень отак: у сумну погоду веселих, а у веселу сумних. От, скажімо, сходить місяць. Великий такий, як покотьоло, і червоний. І мати, якщо вона вже впоралася і не дуже зморилась, починає вчити мене співати оцієї пісні:
Ой, зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млинове коло…
І здавалося мені тоді, що з місяця починають рамена виростати, і я чув, як скриплять полиці у млині, гуркочуть ступи, порипують гальма, і бачив, як борошно верне у короб, немов із рукава…
У сумну погоду, коли дощ надворі пере, а стіни у хаті насурмлені од хмар і пахне мокрою стелею, мати вчать мене отакої:
Чорна хмара наступає
Сестра з братом розмовляє:
— Ой, братіку, сокілоньку,
Візьми ж мене на зимоньку…
— Сестро моя, перепілко,
Як у тебе ж діток стільки
Раз — четверо, раз — п’ятеро,
А всіх разом — дев’ятеро…
Я бачив сестру — обшарпану, з синіми на холоді губами і вмоченими у сльози віями. А біля неї — дев’ятеро діток. Труться об спідницю, тремтять і грузнуть у грязюку по кісточки.
Брата я не бачив — так його ненавидів…
Але найчастіше співала мати отак у надвечір’я, як сонце вже навзаходи. Ото було сидить на призьбі, поскладавши руки під пахви, щоб долоні не так щеміли од жнив’яних курят, і дивиться услід сонцю. А воно осьось за байрак сяде, вже промінням крізь гілля ледве продирається… А мати до мене:
Тихесенький вечір
На землю спадає
І сонце сідає
В темнесенький гай…
А потім обернеться до сонця та:
Ой, сонечко ясне.
Невже ти втомилось
Чи ти розгнівилось —
Іще не лягай…
І ввижається мені, що соняшники в грядках низьконизько вклоняються своїми шапками сонцеві й листям своїм шарудять потихеньку: “Не лягай…”. А воно і справді соромиться тих прохань — зашарілось, затулилося віттям, зникло.
Міниться барвами небо: то жовтогарячими, то червоними, то зеленими і, нарешті, розливається бузиновою юшкою. І барви ті німою музикою вторять матері:
Не слухає сонце,
За гору сідає
І нам посилає
На всю ніч — прощай!
Ой, сонечко ясне,
Невже ти втомилось
Чи ти розгнівилось
І ще не лягай…
— Мамо, хто склав оцю пісню? — питаюся.
А вона:
— Бог його знає, сину. Мабуть, люди…
Потім, майже через п’ятнадцять років, я таки взнав, що пісню цю склав Володимир Іванович Самійленко, а оті дві — люди, народ, що шукав у пісні відпочинку натрудженим рукам, відради — серцю, наснаги — розумові. Поет знав свій народ, жив його почуттями і мріями, тому й кажуть про його пісню, що складена вона людьми.
Сьогодні я кланяюсь поетові за неї низенько, низенько — кланяюсь від себе і від матері…