Шевченковому Щоденнику — 160 років

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

У новому році продовжуємо проект, присвячений 160й річниці з часу ведення Шевченкового Щоденника. Розпочавши його у 1857 р., Тарас Григорович вів записи у січнітравні 1858 р., а в липні подарував Щоденник М. М. Лазаревському.
Торік, починаючи з червня, ми публікували щомісяця одиндва Шевченкових записи в Щоденнику з авторськими коментарями історикашевченкознавця Володимира Мельниченка. Так само зробимо й цього року. Сьогодні наш автор коментує поетові нотатки від 11 січня 1858 р., у яких, зокрема, відображено його стосунки з Катериною Піуновою.

11 січня

Сегодня суббота. По субботам я и милейшая К. Б. Пиунова обедаем у М. А. Дороховой. Но сегодня я должен о[т]казаться от этой радости, и моя милая компаньонка отправилась самдруг с портретом М. С. Щепкина, присланный им в подарок Марье Александровне, а я поехал провожать до первой станции, по Казанской дороге, моего привлекательноблагородного капитана В. В. Кишкина.
Грустно расставаться с такими добрыми людьми, как этот симпатический Кишкин. Я, возвратившись домой, чувствовал себя совершенным сиротой. Но тягостное мое одиночество недолго длилось. Я вскоре вспомнил, что я один из счастливцев мира сего. М. С. Щепкин, уезжая из Нижнего, просил меня полюбить его милую Тетясю, т. е. Пиунову, и я буквально исполнил его дружескую просьбу. А сегодня, прощая[сь] со мною, Кишкин со слезами на глазах просил меня полюбить его кроткую любимицу Вареньку Остафьеву. И после таких милых обязанностей я скучаю. Дурень, дурень, а в школи вчився. Остафьева выехала кудато из города, и я в 6ть часов вечера отправился к Пиуновой. Застал ее дома. Продиктовал ей стихи Курочкина “Как в наши лучшие года”, а она прочитала мне некоторые вещи Кольцова и потом чутьчуть не все басни Крылова. Я в восторге был от этого импровизированного литературного вечера и пришел домой совершенно счастлив. Она любит чтение, значит, она далеко пойдет в своем искусстве. Дай Бог, чтобы сбылось мое пророчество.

…милейшая К. Б. Пиунова…
Піунова Катерина Борисівна (1841—1909) — актриса провінційної сцени. У 1856—1858 рр. виступала в трупі Нижньоновгородського театру. Шевченко захопився юною актрисою і мав намір одружитися з нею. Він піклувався творчою долею дівчини, про що свідчать щоденникові записи і листування. У 1860 р. К. Б. Піунова вийшла заміж за музиканта й актора М. К. Шмідтгофа. Є спогади К. Б. Піунової про Шевченка, записані її сином М. М. Шмідтгофом, які містять чимало помилок і неточностей.

…у М. А. Дороховой.
Дорохова Марія Олександрівна (1811—1867) — начальниця Нижньоновгородського інституту шляхетних дівчат, вдова генерала Р. Дорохова — знайомого О. С. Пушкіна та М. Ю. Лермонтова, двоюрідна сестра декабристів Олександра і Федора Вадковських та Захара Чернишова. Протягом багатьох років була близька до членів таємних товариств і учасників повстання 1825 р. Перебуваючи у Нижньому Новгороді, фактично здійснювала зв’язки між декабристами, що жили в Сибіру, і тими, що поверталися із заслання.
У листопаді 1857 р. Шевченко намалював портрет М. О. Дорохової (нині невідомий). Добрі стосунки з нею поет підтримував і після повернення в Петербург, у 1860 р. М. О. Дорохова відвідала Шевченка в місті.
(Див. докладно: Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання… К.: Дніпро, 1977. — С. 126—142).

…отправилась самдруг…
Тобто, одна.

…с портретом М. С. Щепкина…
На початку січня 1858 р. М. С. Щепкін прислав Шевченку разом із листом чотири примірники свого портрета в дарунок його нижньоновгородським знайомим. Один із них К. Б. Піунова на прохання поета передала М. О. Дороховій.

…моего привлекательноблагородного капитана В. В. Кишкина.
У коментарях, опублікованих у “Слові Просвіти” в серпні, вже йшлося про нього. Тепер є можливість додати нову інформацію.
Кишкін Володимир Васильович (1825—1911) — військовий моряк, а з 1857 р. — капітан пароплава “Князь Пожарський”, яким Шевченко плив із 22 серпня до 20 вересня 1857 р. із Астрахані до Нижнього Новгорода. У поетовому Щоденнику В. В. Кишкін записав 18 серпня одну фразу: “В. Кишкін, зустріч із старим знайомим”. Можливо, Шевченко познайомився із В. В. Кишкіним у 1840х рр. у Петербурзі чи в Новопетровському укріпленні, де той бував у службових справах. Завдяки В. В. Кишкіну поет уперше прочитав або почув нові твори, що поширювалися в списках, зокрема, О. С. Хом’якова та К. Ф. Рилєєва. У Шевченковому Щоденнику В. В. Кишкін залишив 11 вересня доброзичливожартівливий, але жорсткий запис про “глумление пьянственное у Тараса”. Як свідчить поетова нотатка у Щоденнику 23 вересня 1857 р., Тарас Григорович “намалював… портрет В. В. Кишкіна задовільно”, проте він не зберігся.
З 1854 р. В. В. Кишкін — капітанлейтенант, у 1872 р. одержав чин капітана другого рангу, а 1877 р. — першого рангу із звільненням зі служби.

…я один из счастливцев мира сего.
Закоханий поет повністю занурився в передчуття очікуваної взаємності від К. Б. Піунової. Шевченко жив власними відчуттями й емоціями, вже кілька тижнів зберігаючи в душі першу, йому здавалося, обнадійливу, зустріч із юною Катериною Борисівною за кулісами й своє щире зізнання, що завжди милується нею на сцені. У відповідь дівчина тоді зашарілася по самі вуха й щось зніяковіло пробурмотіла, явно зрадівши знайомству. Справді, у спогадах К. Б. Піунової читаємо:
“Серце моє калатало так сильно і так часто, що я аж засапалась. Якесь невимовне хвилювання охопило мене від погляду, звуку лагідного голосу цього нового знайомого і від його теплого потиску руки. У ньому була якась чарівна простота… Коли я вийшла на сцену знову, раптом у партері побачила лагідні очі поета, я мимоволі усміхнулась, і натхнення, творчий вогонь охопив усе моє єство”.
Тарас Григорович усе це помітив, а згодом прихильність юної дівчини до нього зримо виявилася в період перебування у Нижньому Новгороді Михайла Щепкіна та їхніх дружніх бесід за чаєм і спільної (втрьох!) роботи над роллю Тетяни в “Москалічарівнику” І. П. Котляревського: “Я була щаслива. І, як дитина, котра чекає приходу матері, чекала щодня Тараса Григоровича”.
Отже, поет сподівався на сімейне щастя з цією дівчиною.

М. С. Щепкин, уезжая из Нижнего…
Артист відвідав свого друга наприкінці 1857 р. і від’їхав у Москву 29 грудня, про що докладно йдеться у публікації в “Слові Просвіти” в грудні 2017 р.

…просил меня полюбить его милую Тетясю, т. е. Пиунову…
З цього випливає, що лагідне ймення К. Б. Піуновій придумав М. С. Щепкін, і Шевченкові воно страшенно сподобалося, бо в Щоденнику та в листах до друга Тарас Григорович часто його вживав. Тетяся — від Тетяни, роль якої зіграла К. Б. Піунова у спектаклі “Москальчарівник” разом із М. С. ЩепкінимЧупруном. Актриса згадувала, що Тарас Григорович і Михайло Семенович вчили її української мови і змусили вивчити роль Тетяни так, що вона знала її напам’ять і через десятки років. У рідкісній для Шевченка статтірецензії “Бенефис гжи Пиуновой, января 21, 1858 года”, опублікованій без підпису 1 лютого в газеті “Нижнегородские губернские ведомости”, поет писав:
“…Гжа Пиунова в роли Татьяны была очень хороша, так что наш ветеранартист был в восторге и говорил, что он ни с кем с таким удовольствием не играл, а мнение Щепкина может служить авторитетом. В нашей милой бенефициантке он принял сердечное участие, советовал ей серьезно трудиться, и, конечно, советы и напутствие вполне оценены ею”.

…я буквально исполнил его дружескую просьбу.
Наприкінці січня 44річний Тарас Шевченко освідчився в коханні К. Б. Піуновій, якій у листопаді 1857 р. виповнилося шістнадцять років. Дехто легковажно вважає, що “до Петербурга йому хотілося з’явитися з юною нареченою — актрисою, здатною підкорити весь бомонд”. Але насправді після тяжкого заслання спрагла поетова душа просто тягнулася до жіночого тепла й сімейного затишку. Він боявся самотності, що гірко й пронизливо підтвердив у Петербурзі після розриву з Ликерою Полусмак (вересень 1860 р.): “Тяжка клята самотність! Вона мене з світа зжене…” В Щоденнику та листах Шевченка навіть є любовний лист до К. Б. Піунової від 30 січня 1858 р.: “Я вас люблю і говорю це вам прямо, без усяких вигуків і захоплень… Стати вашим чоловіком для мене найбільше щастя і відмовитися від цієї думки буде важко”.
Хоча належність тексту саме Шевченкові чи міра поетової участі в написанні цього листа не встановлені, подібні зізнання не могли з’явитися в Щоденнику без його згоди.
Письменник і літературознавець Б. С. Лепкий (1872—1941) писав: “Та все ж таки незабаром прийшлось зречися. Молода дівчина не бачила, мабуть, щастя у подружжу з чоловіком, хоч не так то старим, але знищеним тяжкою неволею… Епізод, бо, як із Щоденника видно, поет не довго тужив за Катериною Борисівною”. Не все було так просто. У згаданому листі від імені поета йшлося про те, що він готовий залишитися другом К. Б. Піунової навіть у випадку відмови стати його дружиною. Ще М. К. Чалий зауважив, що “холодність і байдужість до себе Тарас Григорович вибачав Піуновій і все ще сподівався заслужити її прихильність…”
Проте минуло три тижні і, ще до свого виїзду з Нижнього Новгороду, Шевченко розірвав із К. Б. Піуновою взаємини. Це сталося після того, як вона, прохаючи поета допомогти їй вступити в трупу Харківського театру, водночас поновила свій контракт у Нижньоновгородському театрі, чим поставила в незручне становище Шевченка та М. С. Щепкіна, які в листах до директора Харківського театру І. О. Щербини наполегливо й зворушливо клопоталися за неї. Шевченко дізнався про рішення К. Б. Піунової 23 лютого, після того, як відправив листа М. С. Щепкіну, в якому писав: “Цілує тебе твоя Тетяся тричі, і я тричі, поки побачусь, а то й лік потеряю, а поки що бувай здоров і веселий і не забувай мене”. Вчинок юної К. Б. Піунової зачепив Шевченка за живе, й того ж дня він із гіркотою записав у Щоденнику: “Если это правда, то в какие же отношения поставила она меня и Михайла Семеновича со Щербиною? В отвратительные! Вот она где, нравственная нищета…” Наступного дня образа і обурення, здається, сильніше розворушилися випадковою зустріччю з К. Б. Піуновою, й усе це гнівно й емоційно вихлюпнулося в Щоденнику. Свого часу С. О. Єфремов звернув увагу на те, що стосунки з К. Б. Піуновою вплинули на характер письма в Щоденнику, яке має “виразні сліди хвилювання: видно, історія ця більш, далеко більш коштувала поета, ніж сказав він сам змістом свого журналу…”
Двадцять четвертого лютого Тарас Григорович записав:
“Я так много перенес испытаний и неудач в своей жизни, казалось бы, пора уже освоиться с этими мерзостями. Не могу. Случайно встретил я Пиунову, у меня не хватило духу поклониться ей. А давно ли я видел [в ней] будущую жену свою, ангелахранителя своего, за которого готов был положить душу свою? Отвратительный контраст. Удивительное лекарство от любви — несамостоятельность. У меня все как рукой сняло”.
Шевченко згадав, як п’ять тижнів тому просив артиста: “Твоя і моя люба Тетяся Піунова хоче покинуть Нижній Новгород, і добре зробить, їй тут погано, воно тут захрясне і пропаде… Я їй порадив виїхать в Харков, і воно раде виїхать… Нам колись добрі люде помагали, поможемо ж і ми тепер посильно, друже мій єдиний! Я вже написав і послав епістолію до директора Харковського театра (лист Шевченка до І. О. Щербини не відомий. — В. М.), а якби ще ти од себе до його вчистив, то, може б, з того пшона зробилася б каша. А воно аж плаче та просить тебе, щоб ти укрив її своєю великою славою. Зроби ж так, як воно і я тебе прошу, мій голубе сизий!” І наприкінці листа Шевченко дописав: “Ще раз прошу тебе, моє серце, напиши, до кого знаєш, в Харков”. Третього лютого Шевченко, на прохання М. С. Щепкіна, надіслав умови роботи артистки в Харкові, висунуті сім’єю К. Б. Піунової: “1500 р. в год без бенефиса, а з бенефісом 1200 р. і на переїзд до Харкова 200 р.”. У своїй відповіді від 6 лютого М. С. Щепкін зауважив, що вимоги К. Б. Піунової занадто високі й, безперечно, мав рацію: у Нижньому Новгороді молода актриса К. Б. Піунова отримувала вп’ятеро (!) менше. А що ж у Харкові? М. С. Щепкін, який знав стан справ, інформував Шевченка: “В Харкові її ролі тепер займає дружина комічного актора Васильєва, який для них необхідний, а й вона отримує платні 850 р. і бенефіс, а ти хочеш, що Піуновій треба дати 1500. І кому ж? Істоті, яку зовсім не знає дирекція”.
Наївно думати, що всього цього не розуміли сама К. Б. Піунова та її батьки, проте вони сподівалися на високе покровительство Шевченка й М. С. Щепкіна. С. О. Єфремов з цього приводу зробив висновок, що К. Б. Піунова “та й її родина дивилися на Шевченка тільки як на впливову людину, що її можна позиськати для прискорення сценічної кар’єри”. Закоханий поет нічого цього не бачив і не хотів бачити, а многомудрий реаліст М. С. Щепкін радив дівчині “розміряти життя своє відповідно до засобів існування і вчитися, вчитися, а час усе зробить” і все добре зважити, перш ніж переїжджати до Харкова.
Проте Шевченко гаряче наполягав: “Во имя святого Бога и святого искусства, поможи їй, друже мій великий, вирваться із сього гнилого Нижнього”. Десятого лютого Шевченко переслав М. С. Щепкіну листа від директора Харківського театру I. О. Щербини і повідомляв: “Тетяся цілує тебе, як батька рідного, і просить, щоб ти робив з нею, як тебе Бог навчить”. Особливу поетову ніжність видає приписка до цього листа:“Хоча ти і не велів, а я таки не втерпів, чмокнув сегодня разочок нашу любую Тетясю”.
М. С. Щепкін спочатку клопотався перед директором Нижньоновгородського театру О. П. Варенцовим щодо сприяння К. Б. Піуновій та просив про це деяких своїх нижньоновгородських знайомих, а потім, на прохання Шевченка, надіслав до Харківського театру репертуар і умови К. Б. Піунової, водночас застерігаючи її від нерозважного переїзду.
І всі ці щирі турботи самого Шевченка й, головне, старого друга М. С. Щепкіна, ігнорувала К. Б. Піунова! Вражений, ображений, розгніваний Шевченко зізнавався самому собі: “Я скорее простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня, а главное, моего старого знаменитого друга поставила в самое неприличное положение. Дрянь госпожа Пиунова! От ноготка до волоска дрянь!” Ці гнівні слова вирвалися 24 лютого наодинці в Щоденнику, в емоційному пориві. С. О. Єфремов, який досконало з’ясував “любовну історію”, зокрема за поетовим Щоденником, дійшов висновку: “Переживши і чари захоплення, і муки розчарування; спробувавши вирвати свою наречену з міщанського оточення й надихнути її вищими інтересами, поет мусів визнати повну свою невдачу, і наведений присуд був розпачливим її виразом”. У “Біографії” Шевченка (1984) ще жорсткіше виснувано, що К. Б. Піунова “не витримала випробування на порядність”. Мабуть, це таки порадянськи категорично.
Втім, нагадаю, що й через сорок років у розповіді своєму синові М. М. Шмідтгофу про Шевченка Катерина Борисівна навмисно применшила свій тодішній вік на цілих два роки, тим самим і його залучивши до неправди: “Адже ти знаєш, народилась я в Нижньому Новгороді у 1843 році 17 листопада”. Затим вона повторила, що “мені ще п’ятнадцять років не було! Ну що я тямила!” Хоча, за цією версією, їй мало ледь сповнитися чотирнадцять, а насправді йшов сімнадцятий і через два роки вона вийшла заміж. Або неправдиво стверджувала, що нібито поет, чекаючи в Петербурзі згоди на шлюб з нею, написав її батькові “багато листів” і лише нібито у 1858 р. “навесні, на великдень, послали Тарасу Григоровичу остаточну відповідь”. Надуманою була і заява К. Б. Піунової про те, що “в нашій родині Тараса Григоровича страшенно любили”. Насправді батьки зробили все можливе, щоб зірвати Шевченків намір одружитися з нею. Досить почитати поетів запис у Щоденнику від 8 лютого 1858 р., коли він прийшов до них додому, сподіваючись на “любовне побачення” з Тетясою: “Но увы! Старая ворчунья мамаша одного шагу не ступила из комнаты, и я должен был ретироваться…” Не важко здогадатися, що батьки К. Б. Піунової боялися не лише великої різниці у віці між Шевченком і донькою, але найбільше — тавра царського засланця з невизначеним, але, напевне, бідним майбутнім.
Та всетаки мав рацію С. О. Єфремов, який зауважив, що “трудно, певна річ, винуватити Піунову за те, що вона була сама собою…”. Справді, майже втричі молодша, трохи корислива і хитрувата, трохи розгублена і несамостійна, трохи кокетлива і недосвічена, трохи лукава і недалечка… Та вона й сама зізналася, їй “кебети бракувало!” Зате К. Б. Піунова напрочуд точно і правдиво передала своє тодішнє дівоче сприйняття великого поета, заявивши, що в Шевченкові, на її погляд, женихівського нічого не було. Чоботи, нашмаровані дьогтем, непокритий кожух, шапка смушева найпростіша, і в патетичні хвилини Тарас Григорович кидав нею об підлогу багато разів на день (яка жива й цікава подробиця!), так що, коли б вона була скляна, то часто б розбивалася.

…его кроткую любимицу Вареньку Остафьеву.
Остаф’єва Варвара Рафаїлівна була молодшою сестрою керуючого конторою Спаського затону — пристані й села на Волзі неподалік від Казані — Д. Р. Остаф’єва.

…дурень, а в школи вчився.
Українська народна приказка.

…стихи Курочкина “Как в наши лучшие года”…
Курочкін Василь Степанович (1831—1875) — російський поет, перекладач і журналіст, співвидавець сатиричного журналу “Искра”, що мав антимонархічну спрямованість. Шевченко познайомився з творчістю В. С. Курочкіна в Новопетровському укріпленні, а вперше зустрівся з ним 26 квітня 1858 р. у Петербурзі.
Вірш, який згадує Шевченко, він записав у Щоденник 29 листопада 1857 р., назвавши “прекрасним творінням поета”.
Как в наши лучшие года
Мы пролетаем без участья
Помимо истинного счастья!
Мы молоды, душа горда…
Как в нас заносчивости много!
Пред нами светлая дорога.
Проходят лучшие года.
Тарасу Григоровичу хотілося, щоб юна і люба Тетяся переписала саме ці рядки…

… прочитала мне некоторые вещи Кольцова…
Кольцов Олексій Васильович (1809—1842) — російський поет, якого Шевченко високо цінував.
О. В. Кольцов знав українську мову, збирав українські народні пісні та прислів’я. Написав навіть кілька поезій українською мовою: “Голубонько, доню!”, “Друженьку, друженьку! Як я коли зайду”, “Відкіль запорожці, відкіль се ідуть?”.
Шевченко напевне читав О. В. Кольцова наприкінці 1830х—на початку 1840х рр. та цікавився його творами на засланні. Скажімо, в листі до А. І. Лизогуба від 1 лютого 1848 р. писав: “Ще, чи не найдете в Одесі сочинений Лермонтова и Кольцова, пришліть поезії святої ради”. У січні 1850 р. просив О. І. Бутакова надіслати йому “Веневитинова и Кольцова, в одном переплете”. У повісті “Княгиня” вільно цитував вірш О. В. Кольцова “Горькая доля” (зробив контамінацію його рядків). У бібліотеці Шевченка були твори О. В. Кольцова, видані у 1846 і 1857 рр.
Цікаво, що вже на другий день ведення Щоденника, тобто 13 червня 1857 р., Шевченко цитував з пам’яті (!) вірш О. В. Кольцова “Пишу не для мгновенной славы” (1846). Нагадаю, що з мотивом кольцовської поезії певною мірою перегукується вірш Шевченка “Не для людей, тієї слави…” (1848):
Не для людей, тієї слави,
Мережані та кучеряві
Оці вірші віршую я.
Для себе, братія моя!
Та не забудьмо пояснення І. М. Дзюби, що ці рядки не слід абсолютизувати: “Тут є певний виклик і “людям”, і долі, — але, звичайно ж, він і далі, навіть пишучи “для себе”, матиме на увазі й ту громаду, яку назвав “братія моя”; зрештою, в глибині душі він знає, що говорить не тільки із самим собою, а з вічністю”.
На мою думку, це повною мірою стосується і Шевченкового Щоденника.

…чутьчуть не все басни Крылова.
Ішлося про Крилова Івана Андрійовича (1769—1844) — російського поетабайкаря, творчість якого Шевченко знав і любив.

…пришел домой совершенно счастлив.
Це був апогей Шевченкових надій і сподівань на сімейне щастя з К. Б. Піуновою, хоч об’єктивних підстав для цього не було. Та в той час він вірив, що одружиться з Тетясею. Відчайдушна радість надії! Через три тижні Тарас Григорович, випадково прослухавши в перекладі пісню П. Беранже “Старий холостяк”, зробив цікавий запис: “…Я, если не одружуся с моей возлюбленной артисткой, должен буду вступить в эту непочтенную категорию”.

Дай Бог, чтобы сбылось мое пророчество.
Л. Н. Большаков писав, що “пророцтво Шевченка… здійснилося”. З цим важко погодитися. Російські театральні критики порізному оцінювали сценічну творчість К. Б. Піунової, проте “великою актрисою”, на що сподівався Тарас Григорович, вона не стала.
Хоча М. С. Щепкін після вистави “Москальчарівник”, зіграної разом із К. Б. Піуновою, пишномовно заявив Шевченкові, що “знаменита Самойлова перед скромною Піуновою — солдатка”, значною мірою це був, очевидячки, щедрий подарунок поетові добросердого Михайла Семеновича, зроблений, говорячи словами К. Б. Піунової, “на догоду йому”. Лише завдяки знайомству з Шевченком і залишилося прізвище К. Б. Піунової в історії.
У будьякому разі, цей випадок нездійсненого поетового передбачення щодо К. Б. Піунової ніяк не вплинув на феномен Шевченка — національного Пророка.