Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Підсумком багатовікової боротьби нашого народу за відродження і утвердження національної державності стало об’єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в одну самостійну державу. Акт Злуки було оголошено 22 січня 1919 року у Києві на Софійському майдані. Цій події передував IV Універсал Центральної Ради УНР, ухвалений 22 січня 1918-го, в якому зазначалося: “Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна”.
“Віднині на всіх українських
землях, розділених віками,
буде велика, єдина Україна”.
У Національній історичній бібліотеці України відкрилися дві виставки — “Соборність України” та “IV Універсал Української Центральної Ради — кульмінаційний момент в історії державотворення”. Експозиції знайомлять відвідувачів із невідомими чи маловідомими документами сторічної давнини та спогадами людей, що були учасниками тих подій. Святій для всіх українців темі соборності присвячено сотні досліджень і книг. В експозиції виставки книг із спецфондів: “Українська революція. Розвідки і матеріали” Павла Христюка, твори відомого географа й картографа Степана Рудницького, знищеного радянською владою 1937-го у Сандармосі: “Чому ми хочемо самостійної України? Українська справа зі становища політичної географії. Огляд національної території України. До основ українського націоналізму. Галичина та соборна Україна”, Павла Гай-Нижника “Акт Злуки УНР і ЗУНР: втілення і крах ідеалу Соборної України” та десятки інших наукових досліджень. Окреме місце на виставці належить дослідженням доктора історичних наук, професора Київського національного університету ім. Т. Шевченка Володимира Сергійчука, який завітав на відкриття експозиції, — “Українська соборність: відродження українства в 1917—1920 роках”, “Наша кров на своїй землі”, “Симон Петлюра”… Історик нагадав знамениту пісню з такими рядками: “Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону, В ріднім краю панувати не дамо нікому”. І не випадково в епічній творчості, в народних піснях і думах сакральна Україна постає як єдиний простір від Сяну до Дону, об’єднаний спільною історією, мовою, традиціями, способом життя. Про це писав і академік Степан Рудницький у своїй “Короткій географії України” (1910): “Ми українці, земля, де ми живемо, зветься Україною, чи вона під Російською державою, чи під Австрійською, чи під Угорщиною. Бо хоч і ділять її кордони, хоч розірвана вона на шматки, але ж один народ, що її заселяє, з одною мовою, вдачею та звичаями. Та не тільки народ лічить українську територію в одну цілісність. Україна також із нинішніх оглядів мусить вважатися за виразно зазначену одноцільну територію серед інших територій Європи. Навіть серед залежних держав мало таких, що б могли зрівнятись з українською такою географічною особливістю”. Степан Рудницький, як один із провідників і борців за соборність української держави, вважав, що відсутність власної держави робить націю беззахисною у розв’язанні національно-політичних і соціально-економічних проблем, перед іншими державами. Без незалежної демократичної національної держави неможливий розквіт етносу, навпаки, виникають умови для політичного, економічного та культурного гноблення одного народу іншим, вважав учений. А свідомість підневільної нації не здатна творити ні власну культуру, ні власне життя.
Ілюструючи слова Рудницького про українців та Україну, Володимир Сергійчук у своїх дослідженнях посилається на європейські джерела. Він наголошує, що “світ здавна і чітко вирізняв межі українського розселення. Наприклад, 1540 року французький посол у Венеції Пелісьє, інформуючи свого короля про події в Туреччині, часто згадував славнозвісну султаншу Роксолану, зазначаючи при цьому її українське походження і підкреслюючи, що “мешкають ці руські від Карпатських гір до Борістена та Понта Ексінського”. На мапі Європи 1571 р., що зберігається в бібліотеці Ватикану, є надпис “Росія-Русь”, що покриває нинішню Галичину, Холмщину, Підляшшя і Полісся з Любліном, Холмом, Львовом, а кордон між Польщею та Руссю на мапі вказано по Віслі. Таких мап і свідчень європейських дипломатів і мандрівників про межі розселення українців чимало. Професор нагадує слова ще одного діяча — французького генерала маркіза Габріеля де Кастельно, який у своїй праці 1820 року про українців писав: “Численна нація ця простягається від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частини Курщини і Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини — і все населення без жодної різниці в звичаях і норовах…”. Для професора Колеж де Франс Роберта, наголошує Володимир Сергійчук, українці — це “нація в 13 міліонів, яка починається від Кубані і кінчається в Карпатах, від Одеси й Криму до Галичини. Вона простягається через Буковину аж до північної Угорщини…”
Увесь світ знає українську націю як хліборобську. Ще трипільці, котрі мешкали на наших теренах, сім тисяч років тому вирощували кілька видів злакових культур і добре знали технології обробітку землі. Звідти, з тих далеких часів у нашого народу, як каже Володимир Сергійчук, “хліборобський демократизм, якого не бачимо у тих, хто жив із рибальства чи мисливства”. Хлібороб сам себе забезпечував їжею, був вільний у виборі й незалежний від інших. Мисливець сам на ведмедя не піде, він змушений був, так би мовити “вступати в колгосп”, що й сформувало ментальність народів, які вели різний спосіб життя.
Однією з важливих ознак нашої соборності Володимир Сергійчук вважає чорнозем. І каже, що українці-хлібороби (Україна є однією з найбагатших на чорноземи у світі), якщо й переселялися, то обирали, можливо, навіть інтуїтивно, території, багаті ґрунтами-чорноземами — Поволжя, Кубань, Сірий і Зелений клин у Росії, певні регіони в Америці, Канаді та Південній Америці. На певних відрізках історії території, де проживали українці, змінювалися під впливом політичних чинників: під час загарбницьких війн, а то й внаслідок геноциду. Винятково з політичних причин у XIV—XX ст. наші етнічні землі — Східну Галичину, Волинь, Полісся, Лемківщину, Надсяння, Холмщину, Підляшшя внесли до складу Польщі, а до складу Румунії — Південну та Північну Буковину, Південну і Північну Бессарабію, Мармарощину (і сьогодні там залишаються десятки сіл, населення яких ідентифікує себе як українці). До складу колишньої Чехословаччини — Закарпаття і Пряшівщину. Частина українських етнічних земель залишається у складі Росії (на думку дослідників, довжина українських етнічних земель у РФ нараховує близько 1 500 км), та у Білорусі (у Бобринському, Брестському, Дорогичинському районах українці теж становлять більшість). Але й перебуваючи у складі чужих імперій, під гнітом загарбників, українці ніколи не полишали ідей соборності. Ця ідея жила в часи Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, тоді, коли наша знесилена ордами завойовників і внутрішніми чварами земля, опинилася у складі Великого князівства Литовського. З новою силою вона ожила у козацьку добу. “Усі українські гетьмани були соборниками, — каже Володимир Сергійчук, — і прагнули об’єднати під однією булавою обидва береги Дніпра”. Соборницьке мислення мав і Богдан Хмельницький, котрий у 1648 р., повідомляв турецькому султану: “А нам Господь Бог в нагороду за наші кривди дозволив взяти під владу більшу половину польського королівства, Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля із усією Руссю, аж по Віслу” і заявляв: “Я сам князь у князівстві своєму”.
Прагнення соборності з новою енергією ожило у Виговського (це єдиний гетьман, котрий, добре розуміючи, звідки ідуть найбільші загрози українцям, не підписав жодної угоди з Москвою) та у Мазепи, який заради відновлення й розквіту держави пожертвував собою і своєю захмарною кар’єрою при царі.
Одвічним ворогом на шляху до історичного й духовного єднання нашого народу завжди була Москва. “І коли Катерина II забрала у гетьмана Розумовського булаву, то стало зрозуміло — більше ніякого козацького самоврядування не буде”, — каже Володимир Сергійчук. “Навпаки, посилилася русифікація українського народу. Імперія думала, що, стягнувши до Петербурга всю нашу еліту, вона зачистила Україну. Але енергія соборності і незалежності вибухнула Шевченковим “Кобзарем”. Вже по смерті найбільшого українського пророка Тараса Шевченка у Москві (це не лише назва міста, а й держави) сказали — нарешті все, питання вирішене. “Украины нет и быть не может”. Але, свідчить історія, у Москві дуже помилилися. Мине зовсім небагато часу і сказані на весь світ Миколою Міхновським слова “Самостійна Україна” стануть реальністю. За неї, проливаючи кров, боротимуться січові стрільці, вояки УНР та УПА. Сьогодні наш народ здобуте у віках право самим господарювати у власному домі знову відстоює зі зброєю в руках на сході України, воюючи з давнім її ворогом — Московською неоімперією, позбавляючись імперських міфів і утверджуючи свій соборний дух. Адже правильне розуміння значення і суті “соборності” з її історією і духовною самоідентифікацією буде гідною відповіддю усім, хто зазіхає на нашу державу. Сьогодні Ідея Української Соборності і пов’язаної з неї Незалежності стала Національною Ідеєю української нації!