Південна околиця Галича — це нині село Вікторів, яке починається від Височанки і тягнеться до Перевізного броду на Лукві, де воно межує з Крилосом-Підгороддям, що має ще й стару назву Підгородь. У княжі часи в долішньому Вікторові діяли два монастирі — Миколаївський і Покровський. Село має велику й глибоку історію. Коли воно стало Галицькою Слободою, то 1568 року тут було півтора десятка дворищ. Вікторів, як і Галич, входив до Покуття, яке часто спустошували татари, турки, молдавани, а від 1772-го до 1918 року Галичиною володіла Австрія. Край тоді був на правах Королівства Галичини і Володимирії. 1914 року почалася Перша світова війна, і село стало ареною боїв багатонаціональних армій, що воювали на стороні Австрії і Росії. Серед військових формувань особливо виділявся корпус Українських січових стрільців, у якому були відомі поети, прозаїки, композитори, журналісти, скульптори. Перед звільненням Галича точилися запеклі бої у вікторівському лісі. Через деякий час Вікторів знову став передовою.
Із села за шість століть вийшло багато славетних діячів. Гнат Височан командував протитатарським загоном, він заснував Височанку. Його син Семен підняв найбільше селянське повстання і влився з галичанами до козацького війська, перебував як полковник і на батьківщині Тараса Шевченка у Лисянці. У Вікторові одружився колишній солдат із гірського села Сливки Григорій Медвідь, що двічі ходив до Відня скаржитися на пана Бруневського, який захопив селянську “Підгору”. Тут служили священиками відомі літератори й громадські діячі Антін Могильницький, Антін і Сидір Бобикевичі, Йосип Домбчевський. У Вікторові написав три прозові твори письменник Костянтин Бобикевич. Дружиною вікторівського душпастиря С. Бобикевича стала дочка депутата й літератора Миколи Устияновича поетеса Марія Устиянович, їхньою гостею у Вижниці були Леся Українка і Климент Квітка. Син Йосипа Домбчевського Роман умовив батька взяти на зиму до села славетного композитора Дениса Січинського, який написав у Вікторові безсмертні музичні твори й заснував один із перших в Україні хорів. Роман Домбчевський став доктором права, написав книжку “Право мови”, відбув сибірську каторгу. Його дружина Ірина з родини Рибчаків відала у Львові лікарнею Січових стрільців, де лікувався Іван Франко. У Вікторові тривалий час переховувався студент-революціонер Мирослав Січинський, коли втік зі станиславівської тюрми “Діброва”, де відбував 20-річне ув’язнення за атентат на губернатора Потоцького. Із Вікторова походив сотник Січових стрільців, УГА та армії УНР Семен Ткачівський, що працював військовим журналістом, секретарем Академії наук, був членом письменницької організації “Західна Україна”. 1937 року його репресували уперше в Росії, а в 50-ті роки вдруге — у Блюдниках. Він помер у Красноярську.
Народив Вікторів і теперішніх учених, літераторів, зокрема Тараса Салигу, Ярослава Ткачівського та інших. Коли я писав роман “Галицька брама”, історію рідного села, то прийшла думка, що варто створити нариси (есеї) про можливого автора “Слова о полку Ігоревім” і його поховання у Миколаївському монастирі, про народного посла до цісаря Григорія Медведя та інших діячів мого рідного села — Вікторова. І ось тепер друкую нариси про Медведя і родину Домбчевських.*
Степан ПУШИК,
лауреат Шевченківської премії, заслужений діяч мистецтв, член НСПУ та ПЕН-клубу, м. Івано-Франківськ
Домбчевські та Січинські
Пишучи історію рідного Вікторова, який тепер належить до Галицького району Івано-Франківської області, я зібрав великий матеріал про родину пароха й декана Антонія Бобикевича, його сина Ізидора (Сидора), невістку — поетесу Марію Устиянович, онуку Клавдію, теж українську поетесу, що померла в Бухаресті. Коли я перегортав підшивку газети “Слово Просвіти”, то в ч. 7 за 18—24 лютого 2016 року мій погляд прикипів до “журналістського розслідування” Олександра Горобця “Тінь забутого предка. Повернімо пам’ять про Романа Домбчевського”. Наштовхнула Горобця на це дослідження публікація в американській газеті “Свобода”, котра опублікувала інформацію про вшанування пам’яті юриста і політичного та військового діяча Романа Домбчевського. Його дружина з дочкою емігрували зі Стрия за кордон, коли почалася Друга світова війна і Червона армія після розгрому Речі Посполитої в 1939-му зустрілася з німецькою в Стрию як її союзниця. Тоді німці відійшли за Сян на окуповану Польщу, а Червона армія залишилася на Волині і в Галичині. Територію Західної України приєднали до СРСР і приступили до “зачистки” її від українських патріотів. Доктора права, члена “Спілки визволення України” Романа Домбчевського заарештували й вивезли в Сибір ще до того, як почалися масові розстріли. Колишній військовий сотник, секретар українського (УНР) посольства у Празі, який зміряв дороги Європи від Львова до Відня і Франції, від Львова до Києва і назад, добре орієнтувався у політичній обстановці, тож коли його, доктора права, в 1939-му арештовували чекісти, сказав дружині Ірині взяти із собою дочку Христину (друга у них померла) й утікати на Захід. Так Ірина Домбчевська-Рибак із дочкою опинилася в Нью-Йорку, а Романа повезли на гулазькі “білі ведмеді” — аж на Колиму. Після закінчення Другої світової війни Роман повернувся в Україну — до Одеси, бо дорога в Галичину була для нього закрита. Можливо, він мріяв якось налагодити зв’язок з українцями зарубіжжя або й утекти із СРСР, але аж до смерті в 1952-му пропрацював вантажником і нічого не знав про те, де ж його дружина і дочка. А вони на той час були вже у США і багато літ вели безрезультатні пошуки свого чоловіка та батька. Ірина Рибчак слала запит за запитом, щоб розшукати Романа, але Москва мовчала.
Я, уродженець Вікторова, довгі роки збирав матеріали для написання історії села і в них раз по раз натикався на діяння батька Домбчевського і його дітей і невістки. Дещо використав у своїх публікаціях, теле- і радіопередачах, доповідях. Не обійтися без Домбчевських у розповідях про композитора Дениса Січинського: Олександру Домбчевську цей великий композитор і диригент, педагог навчав грати на фісгармонії, диригувати хором, їй присвячував свої безсмертні твори. За кохання дочки Домбчевських до набагато старшого від себе композитора Денисові Січинському довелося розпрощатися з ними, але залишився у Вікторові церковно-світський хор, котрим керували Олександра Домбчевська та недавній хорист і дяк Микола Салига, традицію якого продовжив Миколин син Федір Салига, а сини стали художниками, задзвеніла бандура в руках Миколи Федоровича, викладача Косівського художнього інституту — філії Львівської академії.
Коли Олександра Домбчевська вийшла заміж за львів’янина, то в одному із львівських видань писала про працю Дениса Січинського у Вікторові, про сільський хор, яким вона керувала після повернення композитора до Станиславова. Хор співав на чотири голоси “Боже великий, єдиний”, “Де Дніпро наш”, “Ой двісті літ”, “Ой Морозе-Морозенку”, “Не плакати нам”, “Серед поля широкого”, “Де Русь живе”, “Чи я в лузі не калина була?”, “Очерет лугом гуде”, “Ой летіла зозуленька”, “Зеленая рута”, “Дівчина моя”, “Ой знати, знати”, першу в’язанку українських пісень в обробці Матюка, яка має назву “Заспів”. Закінчувалися всі концерти виконанням гімнів “Не пора” і “Ще не вмерла Україна”… Коли до Станиславова приїхав геніальний Микола Лисенко, то його зустрічав і вікторівський хор піснею “Думи мої, думи мої”.
Але ці мої нотатки, як і інші матеріали, зібрані для історії села Вікторова, ще потребують глибшого дослідження й осмислення, хоч я писав про події минулого в романі “Галицька брама”, нарисі “Івано-Франківщина”, розповідав у фільмі про Дениса Січинського, статтях, говорив по радіо й телебаченню, на наукових конференціях. Правда, інколи ставало сумно, коли Олеся Домбчевська нічого не говорила про вікторівського дяка з голосом тенора, яким захоплювався Денис Січинський і бачив його диригентом-самородком. Так і було.
Я з великою цікавістю прочитав публікацію О. Горобця про Романа Домбчевського, його батька, матір, дружину, дочку (друга померла в ранньому дитинстві від скарлатини), але водночас стало прикро, що автор нічого не знає про багаторічне перебування Домбчевських у селі Вікторові теперішнього Галицького району Івано-Франківської області, яке колись було частиною території столиці Галицько-Волинського князівства. Тож я вирішив доповнити й дещо уточнити в публікаціях О. Горобця та О. Чорногуза. Ішлося, зокрема, про те, що парох Йосип Домбчевський служив 21 рік вікторівській громаді в церкві Собору Пресвятої Діви Марії, яку було побудовано 1839-го, благословлено 1840 року (простояла до 1965-го) і в Миколаївській церкві. Правда, церкву Собору Пресвятої Діви перейменували на Покровську церкву, а в совітську добу цей храм войовничі атеїсти зруйнували. Нову церкву було побудовано тільки наприкінці другого тисячоліття поблизу Деспідки, звідки починався Галич.
Кілька років висів дзвін, який переховували від військових у штучних могилах на цвинтарі в час і Першої, і Другої світових воєн. Його офірував для церкви Собору Божої Матері бездітний мешканець села Салига. Потім хтось із сільських чільників продав той дзвін, а гроші пішли на “пропивон”. Запустили компрометуючу побрехеньку, що у Покровській церкві був бункер повстанців УПА. Та коли церкву знесли, то бункера не виявили. Він є, але під престолом у долішній — Миколаївській церкві, в якій було відкрито меморіальну дошку Йосипу Домбчевському, хоч не при ньому побудували храм. За це треба дякувати Антонію Бобикевичу. У Сидора Бобикевича під час польської окупації переховувався командарм УНР Юрко Тютюнник.
Йосип Домбчевський народився 1851 року, а рукоположений 1877-го. Із Верхнього Ясенова його перевели в с. Ліски біля Коломиї, а з Лісок, звідки родом Квітка Цісик, — до Вікторова. У цьому селі тоді мешкало 2425 греко-католиків, 28 латинників, 70 євреїв. У Вікторові діяли дві однокласні школи, де заняття вели два вчителі. Перший учитель мав прізвище Пікулович. Пізніше школи стали двокласними, по Першій світовій війні — п’ятикласними, по Другій світовій — шести- і семикласними. Нині в селі дві середні школи, одначе дітей народжується так мало, що виникла думка скоротити кількість класів. Роман Домбчевський, мабуть, довго пам’ятав майже святого вікторівського чоловіка Миколу Школінного, що жив у школі-дяківці й стеріг її.
Коли до Вікторова прийшов священик Антоній Бобикевич, село спивалося. Діяло п’ять корчем, та за десять літ праці душпастиря їх не стало. Не дав їм повернутися до Вікторова о. Й. Домбчевський. Село стали покидати ті, хто жив за рахунок споювання громади. Домбчевський продовжив традиції села, закладені Бобикевичами, очолив читальню “Просвіти”. На той час у Вікторові було 56 просвітян. Вони збиралися в найпершому Народному домі, який назвали Громадською хатою: тут діяла бібліотека, відбувалися репетиції аматорів сцени, різні масові заходи. Громадська хата стояла на Кривулі, поблизу горішньої церкви. До бібліотеки і до сільських передплатників надходили книги, журнали, газети. Начебто видавав часопис “Місіонер” декан Бобикевич.
Але з часом село політизувалося. Багато прихильників мала Радикальна партія, якою керували Іван Франко та Михайло Павлик. До Хлопської Ради
входило вісім осіб, серед них був Семен Бибик, якого пізніше замінив Юрко Салига. Швидко зростала політична свідомість мешканців Вікторова. Виникає ідея заснувати тут “Луг”. Далеко не всі чужинці знали, що для українців “Луг — батько, а Січ — мати”. Перемогли січовики, які поки що носили стрічки й дерев’яні топірці-бартки, капелюхи, але дуже скоро всі побачили, що січовики мають своїх старшин. Старшиною “Січі” від Вікторова був Семен Салига, а це вже було щось вище від пожежно-гімнастичного товариства “Січ”, яке стало першим кроком до створення українського військового корпусу, що діяв у роки Першої світової війни, а пізніше її учасники стали старшинами Української Галицької Армії (УГА). До вікторівської “Січі” належало понад 100 членів. Мешканець Вікторова Семен Ткачівський став стрільцем Легіону Січових стрільців. 1915 року курінь “Січі” у лісі Лази і вздовж гостинця на Лису гору тримав оборону від російських військ. Тут скульптор Гаврилко у перерві між боями ліпив погруддя старшин-січовиків. Звідси січовики розвинули наступ на Галич, серед них був славетний Дмитро Вітовський, котрий підняв над Галичем синьо-жовтий стяг.
Але до війни життя текло мирно. У Вікторові було засновано касу Райффайзена (фактично це як філія теперішнього банку “Райффайзен Банк Аваль”), братство тверезості, церковне братство. Добре працювала “кредитівка”. Вікторів став селом, де заснували молочарню, одну з перших у краї.
Звичайно, що всі ті починання відбувалися не без участі священика Йосипа Домбчевського. Він виявився прекрасним організатором і господарником. Багатокілометровий гостинець, що є одночасно головною вулицею Вікторова, обсадили з обох сторін яблунями й грушами, врожай яких планували продавати, а виручку скерувати на будівництво Народного дому.
Домбчевський добре відчував дух часу. Раніше сміялися, що українці інтелігенції не мають, бо в них залишилися тільки “хлоп і поп”, що піп для села вищий, ніж Господь Бог. Священик Домбчевський вирішив дати своїм дітям світську освіту. Сина Романа й дочку Олександру він записав до Станиславівської гімназії. Після цього закладу Роман навчається у Львівському університеті, на правничому відділенні. У Львові Роман був одним із найкращих студентів. Але і Станиславів, і Галич, і Вікторів стали для нього великою школою. Саме тоді галицькі старожитності зацікавили істориків, краєзнавці теж шукали своє коріння на тутешніх монастирищах і церквищах. Багато відкриттів зробили фольклористи й етнографи. Живими легендами були Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк. Тут і на Гуцульщині залишив свої сліди Яків Головацький, відкриття за відкриттям робив священик Лев Лаврецький, котрого я назвав галицьким Шліманом.
Далі буде.
——————————
* Від редакції. Друкується зі скороченнями.
