Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото Вікторії КОТЕНОК
Артур Артіменьєв закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. КарпенкаКарого за спеціальністю “режисер драматичного театру” (педагог — Михайло Резнікович).
Працював актором Чернігівського обласного академічного музичнодраматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Режисерську діяльність починав із постановок одноактних п’єс у Центрі сучасної драматургії та в Київському драматичному театрі класичної п’єси. Артур Артіменьєв заснував і тривалий час очолював “Свободный театр”, де поставив вистави “Чайка на ім’я Джонатан” за Річардом Бахом, “Такі вільні метелики” за п’єсою Леонарда Герша, “Діалог самців” за творами різних авторів. Також працював у театрах Москви, Саратова, Белграда. Здійснив кілька постановок у Київському академічному театрі юного глядача на Липках, а нещодавно — “Місто” за романом Валер’яна Підмогильного. Це його перше звернення до української класики.
Про нову постановку наша розмова з режисером.
— Чому Ви обрали для постановки саме цей твір?
— Це значимий твір української літератури, перший український урбаністичний роман, що порушував проблеми міського життя. Важливо, що він написаний про Київ. Приємно уявляти, що події відбувалися саме тут, герої ходили цими вулицями. Все надзвичайно близьке. Хотілося, щоб і глядачі відчули причетність до подій, які відбувалися 100 років тому.
У романі відображено особливий період нашої історії — “відлиги”. Більшовики змушені були піти на поступки, відтак відроджувалася українська мова, акцентувалося на підйомі української культури, і як наслідок — великий творчий сплеск. На жаль, цей період тривав недовго і закінчився страшними трагедіями. Багато в чому вистава саме про це.
Ми намагалися відтворити кожен образ у всій його повноті, з недоліками та чеснотами. А головного героя не можна вважати позитивним чи негативним. Значну частину покоління, до якого він належав, перемололо колесо історії. Саме таке колесо — основна частина сценографічного рішення вистави.
— Чи намагалися Ви проводити паралелі з сучасністю?
— Для нас важливіше було зобразити ту епоху, в якій відбувалися події роману. І глядачі, особливо старшокласники, молодь, мають можливість порівняти себе з героями вистави. Приміром, головному герою Степану Радченку — 25 років, а критику Вигорському — 28. Тоді молоді люди швидко ставали дорослими, самостійними. Герой сповнений сил і енергії, щоб добиватися поставленої мети. За півтора року Степан проходить великий шлях від сільського хлопцясироти, якому ні на кого обпертися, до відомого письменника. Це досить серйозний поступ у житті.
— Яку головну ідею намагалися втілити у виставі?
— У романі “Місто” прослідковується багато ідей. Але головна думка така: “життя кожної людини варте томів оповідань”. Ця фраза Валер’яна Підмогильного і є основним мотивом.
Герой хоче написати про себе, але в підсумку він пише про кожного, хто вплинув на його життя у місті. Твір пройнятий любов’ю до людей. Дехто з критиків називає Степана негативним героєм. Але я бачу в ньому різне. Так, його багато в чому переламало місто. Він змінився, але не лише в гірший бік. Валер’ян Підмогильний, зважившись написати такий роман, у чомусь, без сумніву, мав на увазі й свій творчий шлях, що, очевидно, був непростим.
— У чому особливості цієї постановки?
— Ми постійно зверталися до прозової форми роману. Хотілося в драматичній постановці максимально зберегти мову твору. Тому обрали форму розповіді, яка переходить у діалоги, а далі знову повертається до переживань персонажа. Головний герой — навіть не Степан, головний герой — автор, який бере собі право та сміливість прожити долю свого героя.
— Розкажіть про особливості сценографії, костюми, музичне рішення.
— Мені пощастило працювати з Олексієм Вакарчуком. Сценографія та костюми — його заслуга.
Через костюми ми намагалися доторкнутися до історії. Костюми допомагають глядачам відчути ту епоху. Тому виходить колаж між декораціями і костюмами. Також використовуємо екран, аби через документальну кінохроніку знайти зв’язок із тим часом.
Музичне рішення базується на композиціях тієї епохи. Показуємо головний конфлікт у трьох темах: перша — тема села, де народився Степан Радченко, села, яке його кличе, друга — модна музика фокстроту, танго — це тема міста, міської молоді, і, зрештою, третя — марші, які характеризують тодішній лад. Щоправда, устрій радянського життя ще повною мірою не тисне на персонажів. Більше на них впливає пульсація міста, існування великої кількості людей у замкненому просторі.
— Що можете сказати про виконавський склад?
— У виставі грають молоді актори. Поки не хотів би когось виокремлювати. Я вдячний усім за відповідальність, інтерес до сценічного матеріалу та бажання працювати. Думаю, процес роботи ще не завершився: вистава формується, народжується щось нове.
— Ви задоволені першими показами вистави, над чим ще потрібно працювати?
— Доводилося дуже багато скорочувати, великий обсяг матеріалу не увійшов у формат театральної постановки. Це головна проблема, яку я повністю не вирішив. Адже є бажання висловлюватися лаконічно, але при цьому хочеться зберегти сюжетну лінію й історію кожного персонажа. І це виливається в низку епізодів, в яких проявляється кожен герой. Ми йдемо шляхом сюжетної лінії, де треба втримати історію. Але не всюди її вдається глибоко прослідкувати. Та в цьому є певна провокація: аби глядач, який не читав твору, після перегляду вистави захотів це зробити. Не випадково жанр спектаклю визначений як ілюстрації до роману. Ілюстрації не дають повного відчуття, але вони акцентують увагу на головних моментах. Отже, охочим ширше осягнути твір раджу його прочитати.
