Берестейський договір: 1918—2018

Хроніка подій

Олександр СЛІПЧЕНКО,
Надзвичайний і Повноважний посол України

Як відомо, Центральна Рада не визнала петроградського перевороту, що привів до влади “уряд народних комісарів,.. не визнаних переважною більшістю населення країни”. Навпаки, вона виступила ініціатором проведення переговорів про створення “однорідного соціалістичного міністерства”, тобто нової центральної влади Росії, “спільними силами урядів України, Дону, Кубані, Кавказу та інших областей разом з центральними органами всеросійських революційних демократій”.
Взагалі, за тих умов розгардіяшу і політичної сваволі в тилу і на фронтах Україна здавалася певним островом стабільності. Їй вдалося cформувати функціональний механізм самоврядування у вигляді парламенту (Центральна Рада) та уряду (Генеральний секретаріат); 20 листопада (за н. с.) III Універсалом було проголошено утворення Української Народної Республіки, хоча й без розриву федеративних зв’язків із Росією.
Не випадково з’явилися ідеї про перенесення столиці майбутньої федерації до Києва; туди ж верховний головнокомандувач Духонін хотів перевести свою Ставку з Могилева. А після її захоплення більшовиками і вбивства генерала до Києва перебралися представники російських союзників — Англії та Франції, натякаючи на можливість обмінятися з УНР офіційними дипломатичними місіями.
Замість Південно-Західного та Румунського фронтів було створено єдиний Український фронт “для кращого втілення в життя справи тимчасового перемир’я і для захисту України”; активізувалася українізація та повернення на батьківщину військових частин. Вдалося обеззброїти та вивезти за її межі пробільшовицьки налаштовані неукраїнізовані частини, перешкодити використанню території України для транзиту на Дон і Кубань загонів Червоної гвардії і матросів.
Україна не підтримала й намірів Петрограда щодо сепаратного замирення з державами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією), виступаючи за “загальний демократичний мир” за участю країн Антанти; вона спочатку проігнорувала запрошення більшовиків приєднатися до розпочатих контактів з німцями. Проте, щоб не дати їм можливості представляти себе єдиним правоспроможним урядом колишньої Російської імперії, Генеральний секретаріат призначив своїх спостерігачів “для інформації та контролю”. На той час вповні виявився увесь комплекс суперечностей між Києвом і Петроградом, що обрав тактику силового тиску. Професійний царський дипломат Георгій Чичерін, який невдовзі замінить Троцького на посаді наркома закордонних справ, так відгукнувся про її натхненників: “Нещастя у тому, що Троцький полюбляє театральне громовержство… і виявляє ультравойовничість… А Ілліч полюбляє рішучість, безпощадність, ультиматуми і т. ін.”.
Ось у їхньому співавторстві, до якого приєднався ще один “аматор гострих справ” Сталін (унікальний випадок такого потрійного співавторства!), з’явився 17 грудня документ під претензійною назвою “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради”.
Показово, що на відміну від інших найперших “післяжовтневих” документів, що за прикладом французької революції іменувалися декретами, цей названо маніфестом. Очевидно, тут спрацювали інші асоціації. Його автори, мабуть, пригадали знаменитий царський маніфест 1905 року. Наслідуючи його, більшовицький маніфест також “дарував” народу України право на незалежність, водночас відмовляючи його представницькому органові у праві на будь-які самостійні дії. А в “ультимативній” частині документа Центральну Раду звинувачено у “нечуваній зраді революції” без уточнення, про яку революцію, власне, йдеться. Адже Рада якраз і обеззброювала ті розпропаговані більшовиками частини, які виступили проти законного і визнаного нею Тимчасового уряду, утвореного у лютому 1917-го. Щодо стосується жовтневих подій, то революцією їх вважали лише у Смольному.
Для своєї відповіді Україна не чекала встановлених ультиматумом 48 годин. Практично того ж дня у Петрограді її представники змогли ознайомити більшовиків з чіткою відповіддю (подається зі скороченнями): “… Конфлікт між Українською та Великоросійською Республіками можна владнати за дотримання таких умов:
1) визнання з боку Ради народних комісарів прав Української Народної Республіки і повне її невтручання у справи Республіки;
2) задоволення вимог про українізацію військових частин і виведення цих частин з інших фронтів у межі України;
3) належне врегулювання питання про грошові знаки і золотий запас;
4) невтручання Ради Народних Комісарів і Ставки Головнокомандуючого в управління українським, тобто румунським та південно-західним фронтами;
5) вирішення питання про мир за участю Української Республіки”.
Все ще впевнений у своїх силах Генеральний секретаріат вимагав також попередньої оплати за поставки продовольства. Ну, й нарешті, смілива заявка: не менше “третини представництва” у якомусь, лише передбачуваному федеральному урядові має бути закріплено за Україною, що “відзначається організованістю і прагненням до дійсного впорядкування відносин у всій Росії”.
Не забуваймо — цей обмін посланнями відбувався через непов­них півтора місяця після перевороту у Петрограді, коли прихід до влади більшовиків з їхньою новоявленою РНК здавався якимсь короткочасним непорозумінням. Тому висловлену у відповіді Центральної Ради згоду на мирне розв’язання “конфлікту братніх народів” і на співробітництво у цьому з РНК можна було б за доброї волі і бажання розцінити як досить вагому форму підтримки нового режиму. Але такого бажання не було.
Через кілька днів більшовики у Харкові утворили альтернативні органи “влади” — Центральний виконавчий комітет і Народний (на відміну від київського Генерального) секретаріат. Такий прийом створення паралельних “народних” урядів більшовицькою дипломатією пізніше застосовувався неодноразово. Як приклади можна навести уряд Куусінена у дачних Теріоках перед початком війни з Фінляндією 39-го, Люблінський комітет, оформлений у Москві 44-го, або оголошення про новий уряд Кадора, зроблене з Ужгорода 56-го. Щось подібне перебуває і сьогодні в окупованих Луганську і Донецьку.
Війну Українській Народній Республіці було оголошено, але замість відкритих воєнних дій відбувалося повзуче захоплення окремих міст і територій. Про настрої, що панували тоді в Києві, і суперечності між членами керівництва країни свідчить протокол одного із засідань Генерального секретаріату. На слова секретаря з військових справ С. Петлюри: “Становище дуже грізне… Треба ясно сказати, чи воюємо ми, чи нi” і пропозицію секретаря пошт і телеграфу М. Шаповала “розiрвати цiлком з Совiтом Народнiх Комiсарiв i розпочати рiшучу боротьбу з бiльшовиками” (“Україну оголосити на воєнному станi і одрізати від півночі”, розiбравши залiзницi, припинити поставки продовольства) голова В. Винниченко відреагував мляво: “Всi тi засоби… занадто серйознi, щоб їх можна було вжити без крайньої для цього потреби. Ранiше треба запитати Совiта Народ. Комiсарiв, чи воює він, чи нi; тiльки тодi можна зважитися на такi рiшучi засоби боротьби. Крiм того, треба зробити учот вiйськових сил i зброї”.
Невдовзі становище стало критичним, загони Муравйова насувались на Київ, і укладення миру на Західному фронті набуло особливої актуальності, не залишаючи місця для дальших вагань. Тим більше, що від прибулих із Берестя спостерігачів (члена Центральної Ради М. Левитського та ад’ютанта С. Петлюри капітана Гасенка) стало відомо про готовність німців розпочати переговори, якщо Україна “оформить свій самостійний статус”. 24 грудня Генсекретаріат надіслав усім воюючим і нейтральним державам ноту про те, що УНР “стає на шлях самостійних міжнародних відносин” і не визнає миру, якщо більшовики його підпишуть без неї.
За два дні до того почав функціонувати Генеральний секретаріат з міжнародних (замість попередніх — міжнаціональних) справ на чолі з Олександром Шульгиним. Але знову ж таки із застереженням — тільки до того моменту, коли в Росії буде утворений федеративний уряд і буде вирішено питання про розмежування відповідних повноважень.
Від країн Антанти відповіді не надійшло, а німці та їхні союзники висловили готовність вступити у перемовини. До Брест-Литовська вирушила делегація у складі Всеволода Голубовича, Миколи Любинського, Миколи Левитського, Михайла Полоза та Олександра Севрюка, затверджена на загальних зборах лише двох провідних фракцій Ради — есерів та соціал-демократів. Вік делегатів — між 24 і 34 роками, без дипломатичного досвіду.
Чому саме на них зупинили вибір, можна лише здогадуватися. Ну, скажімо, інженер-шляховик Голубович — як не як, член уряду, генеральний секретар торгівлі і промисловості. Але студент Севрюк, який кинув навчання, просто близький до сім’ї Грушевського; правда, володіє німецькою та французькою. Левитський — початкуючий юрист, представник (неофіційний) української громади Кубані. Любинський — лінгвіст-діалектолог. Полоз навчався у сільгоспакадемії, воював. 36-річний Сергій Остапенко, який пізніше його замінить, уже встиг оформитися як спеціаліст-статистик. Революційні події вивели їх усіх на авансцену політичного життя України.
У Брест-Литовську на них очікувало протистояння з потужними професійними кадрами чотирьох держав. Назвемо основних: принц Баварський Леопольд — генерал-фельдмаршал, главком німецьких військ на Східному фронті; його начальник штабу генерал Гофман; статс-секретар МЗС Німеччини, дипломат з 20-річним стажем барон Кюльман; міністр закордонних справ Австро-Угорщини, граф Чернін; міністр юстиції Болгарії Попов і головний візир та міністр закордонних справ Туреччини Нессімі-бей.
Більшовиків представляли професійні революціонери, нібито соціалісти: Лев Троцький, Адольф Йоффе, Лев Каменєв, Лев Карахан плюс військові експерти з Генерального штабу. Єдиною жінкою в делегації була есерка-терористка Камеритая-Біценко (1905 року вона застрелила воєнного міністра Сахарова; у Черніна виникло враження, що у Бресті вона “шукає чергову жертву”). Від “революційних мас” до складу делегації входили солдат Бєляков, робітник Обухов та матрос Олін. Їхні прізвища схожі на партійні псевдоніми — скорше за все, це була прихована охорона. До комплекту не вистачало селянина; представника селян Сташкова підібрали вже дорогою. Втім, жодного внеску у роботу делегації він також не зробив, відзначившись лише надмірною схильністю до дармової випивки.
1 січня 1918 року, раніше за всіх, делегація УНР вже була у Бересті. Формально погодившись з її присутністю, РНК за її спиною надіслала телеграму до Харкова, запрошуючи представників щойно утвореного Народного секретаріату також узяти участь.
Склалася фантастична переговорна ситуація. В принципі тут вели діалог дві сторони, які досі суперничали: Росія і Четверний союз, обидві бажали закінчити війну. Але всередині кожної з них немає єдності. І більшовики, і Рада говорять про революцію, соціалістичні ідеали, федерацію вільних народів і т. ін. Проте це, так би мовити, загальні слова. А по суті між ними війна і про жодне рівноправ’я Петроград не мислить.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment