І. «Підривна» література з Лондона:

або Чого найбільше боялося радянське керівництво після оприлюднення на Заході документів Великого Збору ОУН 1968 року

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст
Цієї весни виповнюється 50 років, як у західній пресі вперше з’явилася й відтоді аж до початку 90х років ХХ століття не сходила з її сторінок крилата фраза “неминучий крах комунобільшовицької імперії”. Феномен цього факту в тому, що авторами фрази були українські націоналісти — організатори Четвертого Великого Збору ОУН на еміграції.
Справжнє обличчя українського визвольного руху, зокрема під час і після Другої світової війни ще донедавна висвітлювалося однобоко, з мілітарним акцентом — збройні сутички, рейди, розстріли, помсти. Цілком зрозуміло, що автори були в полоні суто радянських і здебільшого російських джерел інформації. Натомість вивчення донедавна недоступних архівних документів цього періоду засвідчує, що надважлива частина завдань ОУНУПА перебувала в площині ідейнопатріотичної та просвітницької програми визвольного руху. Засобами для виконання цих завдань і була різноманітна друкована продукція підпільних друкарень.
Українському загалу зовсім невідомі ні головний документ цих Зборів, ні перипетії з провадженням на його виконання голосної на весь світ, тривалої в часі й результативної акції української політичної еміграції. Суть цієї акції — видання в Лондоні й переправлення в Україну значного масиву так званої підривної літератури.
Від редакції:
Ухвалення днями польським Сеймом закону про “історичну правду”, яким болісно й несправедливо заторкнуті непрості сторінки нашої національної історії, переконує в необхідності прискіпливіше й наполегливіше братися нам самим за архівні документи. Відшукувати, публікувати й осмислювати їх. І це слід робити для того, щоб сміливіше й наступальніше відстоювати, як казав наш національний пророк Тарас Шевченко, у своєму домі свою правду. А не ту, яку нам постійно нав’язували. Та прагнуть робити це й нині.
З огляду на це видається нам вельми актуальною й суголосною проблематика, яку піднімає у свіжій своїй публікації наш постійний автор професор Микола Тимошик.
Ексклюзивний матеріал для “СП” підготовлений на основі опрацювання українських колекцій у архівних та книжкових сховищах Лондона під час недавнього наукового стажування автора у Великій Британії.

Від підпільної до бронебійної
Ще зі шкільної пори врізалася в пам’ять крилата фраза Лесі Українки про Слово як Зброю, як Меч. Нового змісту ця фраза набуває в контексті українського друкованого слова, яке народжувалося на чужині й пересилалося до Рідного Краю в непрості часи української історії.
У публіцистиці можна зустріти різні означення подібного роду літератури. Зпоміж найпоширеніших — позацензурна, захалявна, заборонена, підпільна, антирадянська (антиросійська), самвидавівська, підривна, бронебійна. Упродовж десятиліть багатогранний сегмент видань, який українці продукували у різних країнах їхнього компактного поселення на чужині, ідеологи імперських владних структур в Україні незмінно називали буржуазнонаціоналістичним, ворожим інтересам трудящих мас (а ще дошкульніше — петлюрівським, бандерівським).
Що спонукало українських патріотів у Лондоні спрямувати зусилля на підготовку до друку та засилання в далеку Україну значного масиву різної за формою та тематикою літератури?
Чому часовими рамками такої акції стали 60—80ті роки минулого століття?
Де шукали кошти?
Які канали організували засилання через “залізні радянські кордони” такого небезпечного вантажу?
Хто добровільно ризикував, погоджуючись стати своєрідним кур’єромпереправником небезпечної для радянської влади “книжкової контрабанди”?
Перед тим, як спробувати пошукати відповіді та ці запитання, слід наголосити на одній важливій грані порушеної теми.
Як засвідчують архівні матеріали, останні підпільні друкарні ОУНУПА, як найбільш законспіровані, радянські каральні органи виявили й ліквідували 1954 року. А останнім помітним виданням, яке згодом не раз перевидавалося таким же підпільним способом і виявилося чи не найнебезпечнішим для радянського режиму, була брошура “Хто такі бандерівці та за що вони борються”. Лише 1950 року її наклад сягнув 13 тисяч примірників.
Таким чином, організоване підпілля ОУНУПА на теренах радянської України було обезкровлене й розгромлене до середини 50х років. Утім, були епізодичні спроби повстанців нагадати про себе, та влада придушувала їх ще з десяток років.
Неможливість поширення видань із криївок УПА зовсім не означало, що героїчні вчинки десятків і сотень тисяч українських патріотів, які до останку залишалися вірними найголовнішому гаслу з “Декалогу українського націоналіста”: “Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї” — виявилися марними.
Священну справу полеглих героїчною смертю за незалежну соборну Українську державу продовжили ті, хто не захотів залишатися в окупованій більшовиками рідній домівці й хто не міг змиритися з тим, що така окупація буде довгою.
Після смерті Сталіна назрівали обставини, за яких боротьба з радянським режимом започатковувалася далеко від України. До того ж, іншими методами.

Відповідь непримиренно підкорених українців на нові атаки Москви
По завершенні Другої світової війни у більшовицької влади виникли два формальні приводи для посилення роботи в Україні розгалуженої, добре фінансованої й незмінно керованої з Кремля армії комуністичних ідеологів. Перед ними постало надзавдання — остаточно зламати підкорених непримиренних українців, особливо на західних її землях, що втягнуті були до будівництва ефемерного комуністичного суспільства пізніше.
Як це робилося?
1. Після розгрому головних осередків націоналістичного підпілля в західних областях України метою радянської пропаганди стала компрометація провідників ОУН та їхніх закордонних частин.
2. Напередодні відзначення знакової для Москви річниці поневолення нею України — 300річчя так званого возз’єднання (припадало на 1954 рік) зі сторінок радянських ЗМІ із шаленою атакою стала пропагуватися заяложена й цілковито недолуга з перспективи сьогодення фраза вождя більшовиків про те, що “при єдиній єдності пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива; без такої єдності про неї не може бути й мови”.
У відповідь на нові атаки Москви українська політична еміграція посилює, поки що епізодично, видання так званої антирадянської літератури на теренах Західної Німеччини. Однак системно й широко цю роботу провадити не вдалося.
Після вбивства московським найманцем у Мюнхені 15 жовтня 1959 року Степана Бандери очільники ОУН вирішують перемістити свій видавничопропагандистський центр із Німеччини подалі від агентів Кремля. Тоді ж гостріше постала проблема збирання, зберігання і перевидання документів і матеріалів, пов’язаних із очолюваним цим провідником нації національновизвольним рухом.
Із міркувань безпеки вибір припав на Англію. Сюди, в місто Ноттінгам, перевезли особисті речі, меблі та численні документи з мюнхенського помешкання Степана Андрійовича. Урочисте відкриття музеюархіву відбулося 20 жовтня 1962 року. Втім, через віддаленість цього міста від централей українських еміграційних організацій, 1978 року всі ці матеріали перемістили до Лондона. При домі Української Видавничої Спілки під числом 100 на Liverpool Street було добудоване спеціальне приміщення.
Саме там і продовжився спрямований на читача радянської України новий етап пропагандивної діяльності, — системної і масованої, яка досі велася епізодично.
Характер і зміст цієї діяльності досить чітко був окреслений пізніше ось у цьому пункті постанови ІV Великого Збору ОУН (весна 1968):
“З метою мобілізації всього народу до боротьби за визволення, ОУН ініціює і підтримує протирежимні і протиімперіяльні настрої, процеси і тенденції в Україні та на цілому просторі імперії на всіх ділянках національного життя… ОУН підтримує різного роду дії в обороні українських національних, культурних і релігійних вартостей, традицій проти явних і прихованих… московських затій та диверсій, розкриваючи їхню протиукраїнську суть і загрозу для самобутности української спільноти. ОУН поборює в Україні московські впливи в ділянці культури, ідеологічні та політичні концепції і символи російської окупації”.
У відповідь на посилення репресій Москви проти українців Закордонні частини ОУН і започаткували “Бібліотеку українського підпільника”.
Головне її завдання — дати мільйонам українців на автохтонних теренах головні орієнтири про цілі, завдання, стан перебігу українського національновизвольного руху і з’ясувати головні причини невдачі чергової спроби українців здобути свою державу та винести з цього належні уроки.
Першою в цім переліку стала праця Петра Полтави “Хто такі бандерівці та за що вони воюють”. Уперше її видали в підпільній друкарні ім. Якова Бусла в одній із утаємничених криївок 1950 року.

Тексти без коментарів
Основу серії склали тексти “з перших рук”. Це укладені у хронологічному порядку документи й матеріали Організації Українських Націоналістів та верховного органу українського народу — Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Упорядники виходили з того, що вся ця ідеологічнополітична, програмна й стратегічна документація, на основі якої підживлювався національновизвольний рух, фактично була малознаною, а то й зовсім невідомою і безпосереднім учасникам підпілля, і пересічним українцям.
Зважаючи на неодноразові спроби в минулому (та й тепер) фальсифікації руху оунівців зовнішніми і внутрішніми ворогами, ці збірки документів вирішили видавати без будьяких коментарів, заміток чи інших матеріалів із діяльності цієї організації. Такого принципу редакція дотримувалася і надалі.
Книжки цієї серії стали виходити в одному форматі (12х17 см) і в однаковому оформленні — зеленого кольору тканинна оправа. (Згодом у такому оформленні виходитиме в Америці багатотомний “Літопис УПА”). Простий, але промовистий і вгадуваний логотип серії: стилізоване обрамлення Українського Тризуба двома стрічками, на яких міститься один із головних кличів нації: “Слава Україні! — Героям Слава!”.
Від часу заснування цієї серії видань (1955 рік) побачило світ 16 випусків. Останній позначений 1990 роком. Середній обсяг кожного тому — в межах 350 сторінок. Найменший за обсягом випуск (у якому з якихось причин не зазначено нумерації) вийшов 1999 року (96 стор.). Найбільшим — 15й випуск (632 стор.).
Коротко оглянемо проблематику.
Спільним для кожного тому є те, що зміст публікацій пов’язаний з прізвищами Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича, які очолювали українську націю в драматичні періоди її визвольної боротьби проти чотирьох окупантів України (московських, польських, румунських, німецьких), а згодом — проти двох найбільших мілітарних потуг світу того часу — Німеччини і Росії).
Змістові домінанти бібліотечної серії можна узагальнено відтворити ось такою цитатою: “Московщина наступає на Україну суцільно. Її загарбництво не обмежується до мілітарних засобів чи колоніального економічного визиску. Вона намагається витиснути на кожній ділянці життя поневоленої нації не лише своє тавро, але змінити духовість, світогляд, культурні притаманності, традиції нації, її соціальні, правні, релігійні ідеали, викорінити з поневоленої нації усе її внутрішньоприсуще, щоб раз назавжди знівелювати кожну націю, створити якусь альмагаму, вавилонську вежу, совєтський нарід, підложжям якого мала б бути московська духовність. Московський спосіб життя мав би замінити притаманний українській нації зміст життя і творчости”.

Проти нісенітних вигадок
і неточностей
Перший випуск має назву “ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929—1955 років”. Вихід цієї книги відомий український історик на еміграції Петро Мірчук назвав “найповажнішим із досі опублікованих причинків до історії ОУН”.
Значення уперше оприлюднених оригіналів документів полягало в наступному. Як організація підпільна, жорстоко переслідувана окупаційними властями (передусім поляками і росіянами), ОУН вимушено не оприлюднювала низки фактичних даних, що стосувалися структури, керівних органів та оперативної роботи. Тому в наявних пресових публікаціях про феномен оунівців можна знайти вигадки, інсинуації або неточності. І це легко вводить недосвідченого дослідника в оману.
Ось типовий приклад. У числі 7—8 журналу “Розбудова Нації” читаємо офіційне повідомлення Проводу ОУН: “Подаємо до відома, що в днях 20—24 червня 1932 р. відбулася у Відні конференція між представниками “Проводу Українських Націоналістів” і представниками ОУН на окупованих територіях…”. Далі йдеться про заходи, які запланували провести підпільники. Насправді ж конференцію провели не у Відні, а у Празі, до того ж, на місяць пізніше.
Запуск цієї фальшивки через пресу зініціював сам Провід ОУН зумисне, щоб увести в оману польську поліцію й спонукати її шукати керівний провід ОУН між особами, які були у червні 1932 року у Відні, а не між тими, хто був у липні того ж року в Празі.
Таким чином, лише з публікацій оригіналів офіційних документів, що здійснював сам провід ОУН через випуск “Бібліотеки Українського підпільника”, можна скласти повну і правдиву картину того, що, де, коли і як творилося від імені цієї організації. А не від імені переодягнених у форми вояків УПА, насланих Москвою енкаведистів чи “яструбків”, як це часто робили з провокаційною метою.
Особливе місце в аналізованій бібліотечній серії посідають її дев’ятий і десятий випуски, де подаються всі офіційні матеріали (постанови, резолюції, звернення, відозви, а також виступи учасників) Четвертого Великого Збору ОУН, який відбувся на еміграції навесні 1968 року і на якому новим головою ОУН обрали вірного соратника Степана Бандери Ярослава Стецька. Попереднє подібне зібрання відбулося 1943 року.

Термін “крах комунобільшовицької імперії” придумали оунівці
Цей Збір мав переломний характер у зв’язку з ухваленою новою програмою дій у галузі ідеології, стратегії і тактики на період “до завоювання і зміцнення Української соборної самостійної держави”. Причому постання такої держави було поставлене в залежність від розвалу Радянського Союзу.
Світова спільнота сприйняла це як сенсацію. Тому й резонанс довкола рішень проводу української еміграції був несподівано гучним. Можна без перебільшення ствердити, що тема краху комунобільшовицької імперії “прописалася на постійно” в західній пресі саме після оприлюднення документів Четвертого Великого Збору ОУН. Більше того, Провід цієї організації ухвалив рішення доправити значну партію різноманітної інформації про нього нелегальними шляхами в Україну. І така акція, як згодом з’ясується, виявилася успішною
Про те, що таких публікацій злякалися компартійні ідеологи і чекісти радянської України, свідчать дві доповідні записки КДБ при Раді Міністрів УРСР з грифом “Секретно”, адресовані ЦК Компартії України, віднайдені автором цих рядків у колишньому архіві КДБ. Зважаючи на невідомість та історичну цінність сюжету, варто подати з цих двох недавно віднайдених документів цитати розлогіше:
“З 19 квітня ц. р. КДБ при РМ УРСР зафіксовано масове засилання на територію України з Англії хитромудро виготовлених націоналістичних документів про т. зв. “ІV Великий Збір ОУН”, що відбувся навесні 1968 р.
Залишаючи колишнє гасло ОУН, прийняте ІІІ збором, — “Свобода народам — свобода людині” і цим самим підкреслюючи вірність ідеям Бандери, ІV збір висунув нове гасло “Київ — проти Москви”, яким виражає основний напрям підривної діяльності бандерівців на сучасному етапі.
У Зверненнях Збору “До Українського народу”, “До українців у вільному світі” і “До поневолених народів на еміграції” сформульовані завдання, що випливають з “програми”.
У “Зверненні до українського народу” в числі таких завдань названі, зокрема, пробудження “національної самосвідомості, відмова від інтернаціональної співдружності і побудови комунізму…
Українці, які перебувають на службі в радянських збройних силах, розглядаються в документах Збору як база для створення націоналістичних військових формувань, яким належить відіграти вирішальну роль у момент “революції”…
Скликання ІV Великого Збору ОУН у 1968 році є спробою згуртувати всі націоналістичні емігрантські сили під одноосібним керівництвом бандерівців, про що свідчить обрання “провідником усієї ОУН” Ярослава Стецька”.
Третій випуск бібліотеки містить збірку документів Української Головної Визвольної Ради — революційного Парламенту і Уряду українського народу на час його визвольної боротьби. Том має назву “УГВР у світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944—1951 рр.”.
Сьогодні ця збірка цінна передусім історикам, адже в ній уміщено документи, актуальні й нині. Такими зокрема є “Звернення воюючої України до всієї української еміграції”, “До всіх насильно вивезених з України”, “Постава українських мас супроти большецьких окупантів”. Є тут і кілька публіцистичних статей. Зпоміж тих, які можуть бути цікавими для нинішнього читача, — критичний аналіз радіопередач “Голосу Америки” на Радянський Союз та розвідка О. Горнового про свободу преси в СРСР.
Осібно виділяють в цій серії два томи, про зміст яких — нижче.

Про актуальну нині українську партизанку
Під числом шість вміщена “Українська партизанка” С. Хмеля. Книга незвична за задумом та його втіленням і, напевне, єдина в такому роді літератури.
Майже 300сторінковий текст розділений на три частини.
У першій популярно подається історія: якими були завдання українських партизан, як відбувався призов юнаків до повстанських загонів, у чому особливості вишколу командирських кадрів. Окремо у цій частині йдеться про організаційні аспекти УПА: влада, зброя, виряд, місця розташування. Цікаві параграфи про вишкільні програми для рядового повстанця і командирів та старшин, про бойові прикмети та обов’язки командира.
Друга частина присвячена бойовим навичкам повстанців у різних структурних одиницях: рої, чоті, сотні, курені, загоні (з’єднанні, полку). А скільки нюансів постає, коли знайомишся з особливостями оборони чи наступу за різних обставин (уночі, вдень, узимку, в дощ) і в різних місцях (у горах, в оселі, в лісі, на річці).
В останній частині подано основи партизанки. На конкретних прикладах розглядаються різні ситуації під час рейдів, зустрічних боїв, облав, постоїв чи оборони. І насамкінець аналізуються форми партизанської боротьби: наскоки, непокоєння, засідки, диверсії.
Ця праця тим цінніша, що її автор, здібний до слова і образного мислення, — відважний, винахідливий і знаний у підпіллі учасник повстанського руху.
Тепло й проникливо сказав про цю книжку побратим автора Євген Рен: “Написати на Рідних Землях працю про партизанську боротьбу — діло дуже трудне. Незвичайно важкі умовини, конечність конспірації, трудність збирання і переховування матеріалів — усе це дуже утруднює працю підпільного автора… А коли ще додати, що в партизанських боях велику ролю відограє не лише зброя і тактика, а й насамперед психіка і моральний стан бійців, — тоді можемо вповні усвідомити, як важко все це ґрунтовно вивчити, належно збагнути та вичерпно описати”.
У другій книжці серії вміщені два популярно написані есеїспогади про одного зі знакових провідних українського націоналістичного руху генерала Романа Шухевича (Тараса Чупринку).
Перший есей “Роман Шухевич — символ незламности” належить перу професора Степана Шаха. Спонукою до написання цього тексту стала доповідь автора, виголошена на жалобних сходинах українського громадянства Мюнхена з нагоди 15річчя героїчної смерті безкомпромісного борця за соборну Українську державу.
Другий есей — “Роман Шухевич — провідник повстанських військ” — написав доктор Григорій Васькович.
Видання приурочене цій пам’ятній даті і побачило світ 1966 року.

Чому змінено назву бібліотечної серії
З перенесенням своєї діяльності на рідні землі у першій половині 90х років минулого століття, провід ОУН приймає рішення продовжити ознайомлювати українців з програмними засадами своєї діяльності — у вже випробуваній формі. Не змінюючи логотипу, формату та художнього оформлення книжок, оновили лише назву старої серії, що вже не відповідала історичним українським реаліям. Отож замість “Бібліотеки Українського підпільника” у світ стала виходити “Бібліотека Українського державника”.
У передмові до другого випуску нової бібліотеки, де надруковано матеріали й постанови ІХ Великого Збору ОУН, наголошувалося на вагомому історичному значенні саме цього заходу України (липень 1996 року):
“Історичність ІХ Великого Збору ОУН полягає ще в тому, що він відбувався вперше після піввіку знову на рідних землях…. Засвідчено історичну безперервність ОУН зпід стягу С. Бандери… Шлях від першої точки декалогу до десятої — нескінченний, він вічний, як і вічна сама нація”.

Матеріальні засади видань
І насамкінець про кошти, за які видавали й пересилали з Лондона в радянську Україну так звану підривну літературу. Звісно, що кошти ці бралися не з британської казни. Та й чужинських спонсорів, як про це неодноразово гула радянська преса, на це зазвичай не знаходилося.
Усе, на що організовані українські емігранти спромоглися за роки перебування на чужині для потреб громади (народні доми, церкви, недільні школи, видавництва та редакції часописів), — набувалося коштом громади. У пору, коли поруйнована війною Європа ставала на ноги, заробітки емігрантам діставалися нелегко. Але внутрішній обов’язок, витоки якого сягають часів давньоукраїнської держави Київська Русь, — віддавати на потреби громади десяту частину заробітку, для багатьох національно свідомих емігрантів тривалий час був незмінним.
Одним із джерел поповнення фонду став прибуток з продажу книжок “Бібліотеки Українського підпільника”.
Ця важлива для емігрантів стаття витрат мала назву: “фінансування видань, потрібних в Краю”. Краєм (або Старим Краєм) із великої літери ставала для них втрачена, гадали, тимчасово, рідна Україна.
КиївЛондонКиїв

Далі буде.