Марія ЛЮДКЕВИЧ: «Маємо домогтися, щоб творчість наша таки доходила до людей!»

Цього року Марія Людкевич, відома поетеса, прозаїк, дитяча письменниця, громадська діячка, автор 44 книг, серед яких 27 — для дітей, відзначала два ювілеї — творчий (50ліття діяльності) і життєвий (70річчя від дня народження).
“Упевненою і твердою ходою увійшла юна Марія в літературу, — пише у вступній статті головний редактор видавництва “Сполом” Галина Капініс, упорядник книжки “Марія Людкевич: життя і творчість”. Воістину, непереможна хода жінки обдарованої, мудрої, жінкикрасуні, жінкиматері — української жінки”.
Про ходу львівської письменниці — творчу й життєву — йдеться в інтерв’ю, яке пропонуємо Вашій увазі.
“Для мене головне —
писати. Творчість — це те,
чим письменник живе…”
— Маріє, ти часто пишеш про любов. Вона — добро для Тебе і тих, хто Тебе оточує?
— Любов будує, а не руйнує. І до неї треба ставитися так: любов не повинна тобі давати, а ти повинен бути щасливим, радіти і віддавати. Тоді — з любов’ю в тебе діалог. Людина пізнає себе все життя. І невідомо, чи пізнає до кінця. Але є духовні, Божі постулати, які треба відповідно реалізовувати: як прощати, як співчувати, як любити, як робити добрі справи. Добро тоді чи тобі, чи в поколіннях відбивається. Тому такі вічні теми материнське серце не може не посилати.
Люди культури повинні сповідувати ці моральні принципи, які для української нації завжди були дуже важливі.
— Що Ти думала, коли готувалася до наближення важливого моменту — 50річчя творчої діяльності?
— От думаю, чи комусь потрібне слово літератора, як люди його сприймають. А конкретно — підсумовую певний період своєї творчості. На щастя, переконалася, що людям потрібне Слово. Це — оаза добра, ніжності. Тут, на відміну від прагматичного світу, можна думати про вічне, про все, що є в душі.
Щодо заходів — то вони були різноманітні. У Музеї історії релігії відбувся цікавий вечір — там були всі громадські організації, з якими працюю, діти, які читали мої вірші, співали пісні на мої вірші — з Львівської української гуманітарної гімназії, де директор — Лариса Василишин, яка послідовно дбає, щоб діти були “на рівні”. Гуманітарне навчання в цій гімназії повносиле. Там часто виступають поети, відбувся ювілей Антонича.
А в обласній дитячій бібліотеці захід проводила Лілія Плахтій, директор конкурсуфестивалю “Галицька осінь”. Мені довелося контактувати з творчою інтелігенцією. У п. Лілії з бібліотекою домовленість — вона збирає зацікавлених осіб раз на місяць. Власне, перша зустріч була зі мною. Слухачами були вчителі, “союзянки” — жіноцтво, яке цікавиться культурою. Я тут читала вірші, разом говорили про жіночу долю, про материнські почуття, про те, що жінка вартує в нинішньому суспільстві.
— Чи літератор повинен бути водночас і громадським діячем?
— Бажано, звичайно. Але це залежить від конкретної людини. Особисто мені подобається, коли літератор має якесь громадське навантаження і привносить щось своє у суспільне життя. Оглядаючись назад, хотілося б ще багато чого зробити, бо є вже і розуміння, і досвід. Аби тільки було здоров’я і добрий клімат у культурному житті суспільства.
— А “час підредаговує нас”? Як Тебе він підредагував?
— Фактично підредагував. Бо мрієш про одне, а час ставить зовсім інші проблеми. Держава, владні інституції іноді так “тішать” своїми діями, що мусимо змінюватися: життєві обставини, неправда, складні ситуації… Хоча людина прагнула би бути іншою і дуже хотіла, щоб так було, як належить.
— “Перечитав Вашу книжку “Благослови, Маріє”, — писав Тобі Юрій Мушкетик у листі, — і ще раз повірив, що поезія не вмерла”…
— Напевно, якщо пишеш і віриш у те, що пишеш, і створюєш свій поетичний світ у душі, в поезії, в слові, який існує — світ духовний, чуттєвий, жіночий, цікавий, благородний, — люди це читають і сприймають. Якщо люди читають і сприймають серцем, — тоді поезія не вмирає.
— Що для Тебе важливіше: поетична діяльність, робота з дітьми, з творчою молоддю чи праця у Спілці письменників у ранзі заступника львівського голови НСПУ?
— Це абсолютно різні речі. Для мене головне — писати, адже творчість — це те, чим письменник живе. А без другого крила — моє життя було б бідним, бо я в душі — педагог, і це життя зв’язане з дітьми, тому воно чарівне. Я маю і поезію, і творчі контакти з молоддю, з колегамиспілчанами. Тому відвідую презентації книжок, цікавлюся культурним життям Львова.
— Бувала десь за кордоном — сама чи в складі літделегацій?
— Так. У Москві, Мінську, у Празі, Будапешті, у Польщі. Поет повинен бувати за кордоном, бачити культурне середовище різних країн, щоб порівняти, оцінити своє. А також — прагнути, щоб твої твори перекладали іншими мовами.

“Я б дуже хотіла багато чого в Спілці змінити…”
— “Виходимо з кола зневіри й біди. Благослови нас, Маріє!” Благословила Тебе Марія?
— Я вважаю, що Матір Божа — заступниця всіх жінок. І молитва до Неї дуже допомагає. В мене є молитва…
— Що найбільше увійшло в Твою душу — смереки, папороті, шовкові мохи чи трави і квіти?
— Напевно, все. Бо це — з мого гірського краю, з дитинства. З Козаківки, що в Болехівському районі. Тому мені милі гори Карпати.
— Чи користується українська поезія для дітей увагою критики?
— Не дуже, на жаль. Є певні критики, які обслуговують певних письменників. А так не повинно бути. Хоч раз на рік мав би бути огляд книг, які побачили світ. І НСПУ мала б у цьому плані працювати. Але нині все відбувається спонтанно.
— Чи й справді Ти вважаєш, що “слова живуть в іншому світі, ніж ми?”
— Напевно, так, бо Слово має своє абсолютне значення, а людина іноді словами жонглює.
— Петро Сорока писав Тобі: “Ваші вірші із “Срібної тіні сосни” хочеться читати вголос”, а в Тебе буває часом таке бажання — прочитати свої тексти вголос?
— Коли я читаю вголос, то вони звучать інакше, ніж читаю очима. Вголос вірш звучить як музика, і у ньому є якась таємниця.
— Ігор Калинець на творчій зустрічі подякував за те, що Ти попросила його написати передмову до свого двотомника “Порив і подив”. А хто, на Твою думку, має бути більш вдячний?
— Я думаю, що ми обидвоє вдячні один одному. Я Ігоря Калинця дуже шаную — його творчість, його громадянську позицію. Він усе читає, він — у центрі літературного процесу.
— Директор Львівської обласної дитячої бібліотеки Лариса Лугова точно зазначила на промоції: “До нас приходять волонтерки Марії Людкевич, щоб виховати маленьких поетів, аби вони ставали великими”. Як Тобі це вдається?
— Дуже приємно, що за 30 років із “Джерельця” вийшло багато талановитих людей. Вчаться один в одного. Об’єднуються, обговорюють перші книжки. Побачило світ 5 альманахів літстудії “Джерельце”. За останні 3—4 роки письменниками стали Володимир Биньо, Мар’яна Тарнавська, Наталія Матолінець, Роксолана Савчин, Ірина Бандурович…
— Як Ти поставишся до думки, висловленої Ігорем Гургулою: “Так, вона б (себто Марія Людкевич. — Б. З.) краще керувала Спілкою, ніж інші”. Ти хотіла б керувати ЛО НСПУ?
— Я би дуже хотіла багато чого в Спілці змінити, але відчуваю, що моя душа належить молоді і їхній творчості. Займатися адміністративною діяльністю я не люблю… Хоча… Але як є, так є.

“Людина мала би мати свій особистий простір, але не весь світ…”
— Як Ти формувалася як українська патріотка?
— Це нормально відбувалося. Навіть думки іншої не було. Ще родину мого вуйка вивезли в Сибір. Думаю, зрозуміло…
— Що вдалося зробити разом із Зоряною Білик з “Союзу українок”, якщо мати на увазі виховання молодих (чи з молодих) талантів?
— Разом працюємо в Бортятині, у музеїсадибі Б.І. Антонича. Запрошують нас на творчі зустрічі з педагогами, з дітьми. Майстеркласи з дітьми проводимо. І вони нас запрошують. Діти бували ще і в Лубківського — в Рокитному. Я їх часто друкую в газеті “Галицьке юнацтво”. Словом, нас об’єднує із п. Зоряною плідна дружба з музеєм Антонича.
— Звідки в Тебе з’явився обов’язок, точніше, зацікавлення, вчити дітей віршувати?
— Я в молодості 5 років працювала вчителькою початкових класів. І мені подобається, як діти творять. Підготувала і видала 27 дитячих книжок. Творчі діти — дуже самобутні. Тож хочеться з ними поговорити. Вони оригінально мислять і сприймають світ посвоєму. Я поглиблюю їхнє бачення.
— Чи вдасться нам, літераторам, журналістам, творчим представникам, бодай трохи “освітити” людей, аби зрушити з місця певну суспільну закостенілість пересічного українця?
— Можливо. Але необхідно, щоб наша творчість доходила до людей. На жаль, книжки дорогі, ціни квитків у театрах не дуже доступні. Треба йти до людей ще з садочків, зі шкіл, щоб культура була в дитячому світі, щоб була ближчою до людей, щоб усі могли скористатися зі зробленого в різних її галузях.
— Як Ти вважаєш, Інтернет — це досягнення людства чи біда, яка його колись знищить?
— Я розумію, що Інтернет — це диво. Коли, скажімо, людина по скайпу може говорити і бачити співрозмовника — зокрема й в інших країнах. Але з іншого боку, — людині необхідно також обмежувати себе. Пам’ятаймо, що книжку ніхто не відміняв. І не відмінить. Хоча молодь читає багато книжок з Інтернету. Тому мусять співіснувати і книга справжня, і книга в Інтернеті. Вважаю, що кожна людина повинна мати свій особистий простір, але не весь світ.
— Біля мене тоді в Музеї сидів відомий львівський скульптор Ярослав Мотика, що буквально дихав творчістю. Я маю слушність?
— Так, це дуже творча людина. Він любить поезію, буває на багатьох творчих вечорах. Приємно, коли люди різних видів мистецтва тяжіють один до одного. Мені подобається живопис, а кольори стимулюють мене до написання поезії.
— Світлана Шлемкевич із Лісотехнічного університету радісно висловилася на заході в Музеї: “Приємно, що є люди, які діями підтримують свої слова”.
— Ми зі Світланою знаємося ще з часів Клубу творчої молоді, з 1983 року. Туди приходили артисти, художники, поети, скульптори. Там об’єднувалася молодь. Світлана грала в одній із казок Королеву. І ми відтоді дружимо. Приємно, що артисти сприймають поезію, а науковці цікавляться творчим життям Львова.
— Скільки часу Ти працюєш у газеті “Галицьке юнацтво”?
— Від 1991 року. Ми цю газету започатковували разом із Тетяною Вергелес і директором Центру Ігорем Сарвіровим. Вона об’єднує дітей, діти мають можливість тут друкуватися.
Газета виходить раз на місяць. Я також придумала міський конкурс “Літературний Львів”. Він відбувається вже вдруге. Діти зацікавилися, оскільки прагнуть, щоб письменники приходили до школи. Діти пишуть есеї про письменників або про їхні книжки. Тоді запрошують їх до себе. Так юних можна залучати до творчості. Ось бачиш, написали про Андрія Содомору, Ігоря Калинця, Юлію КурташКарп, Мар’яну Тарнавську.
— За 30 років роботи в “Джерельці” Ти не втомилася?
— Студія “Джерельце” була створена 1988 року в обласній бібліотеці для дітей. І мене туди запросили. Ми першими в студії шукали по школах творчих дітей. Через якийсь час дехто з них став членом Спілки письменників: Галина Крук, Оксана Копак (Кришталева), Оленка Дуб, Ярина Матвіїв. А загалом членами Спілки стали кілька десятків митців із “Джерельця”.
До 30річчя “Джерельця”, навесні, плануємо видати книжку.
Хотілося б, щоб книжки, які пишемо, приносили радість. Тоді й письменник відчуває, що його праця потрібна, не марна.

Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник пресцентру наукової журналістики ЗНЦ НАНУ і МОНУ, член НСПУ і НСЖУ, кандидат філологічних наук

Related posts

Leave a Comment