Пейзаж з калиною
Безколірний верстається пейзаж.
У графіці – лише відтінки сірого…
І випада з картини — мов міраж —
Калини недоторкане сузір’я,
Її багряні грона пломінкі,
Стихійний бунт в осерді межичасся.
Жаринки степової толоки
Палають на знебарвленій терасі.
Калинонько! А холод? А вітри?
І ти така тендітна й безборонна,
Та, що в життя вертає кольори,
Нам простягнувши свої щедрі грона.
Зоднаковілість велелюдних трас
У горожанській тисняві і нурті
Спливає, переходить водночас
У крапелини пломінкої ртуті.
А ти — червленим! Чорним! Золотим!
…Хурделиці, сніги вже гнуть підкови.
Цей бунт в крові погасне. Менше з тим…
Якщо горять сузір’я калинові.
***
…Широке віяло дощу.
Пішов. Притих. І знов тріпоче…
Навіщо мучиш? Що ти хочеш?
Краплинка схлипне: я лечу,
Щоб загасить твою свічу.
Така важка моя любов,
Така легка — мав павутинка,
Тремтить листок, рука, хустинка…
А світ — затятий птахолов
З моїх сміється молитов.
Блакить згорнулася в сувій,
Так важко сунуть сиві хмари,
І як пробудження від марень
Гребеться вітер-лиходій
В похмурім згарищі надій.
Так осеніє… Йдуть сніги…
Ніхто не спинить: як ся маєш?
І так безжально осягаєш,
Що холодніє навкруги,
Бо не повернено борги.
Бо не складається мотив
Птахів, що рвуться в теплий вирій,
І тих транзитних пасажирів,
Котрі втікають за світи.
Любов не знає самоти.
Їй не потрібно нагород.
Як в полі долі — пори року,
Краплинка вічного потоку.
І від усіх земних щедрот —
Лише політ. Коловорот.
***
Застрягло місто в снігових заметах,
Довкола вітру сріберна кружінь,
Вищать трамваї, бубонять газети,
І сваряться ворони в гаражі.
Ліхтарики, антени, естакади…
Мереживо льодових огорож.
І тихе шелестіння снігопаду,
Як всесвіту ледве вловима дрож.
Ідуть сніги. І множаться естампи
На сірім тлі тривог, самотніх стін
Природа нам начаклувала свято —
Імпресію миттєвих перемін…
Мете хуга і насувають хмари.
Дерева, мов одвічні пастухи
Ведуть у місто снігові отари.
Заледеніння. Кашель. Кожухи.
Пташині неспокійні візерунки,
Далекий гул підземного метро,
Будинки — ці людські промерзлі вулики
Підсліпувато дивляться в Дніпро.
І місто коливається на вітрі,
Спокійно й тихо тут, на берегах…
І біла-біла зимова палітра,
Де я бреду босоніж по снігах…
***
А доля все ніяк не лагідніша.
Втрачаєш друзів. Допікають вірші.
І паморозь збирається до скронь,
І ночі аж сіріють од безсонь.
А друг пішов. Не встиг. Не попрощався…
Бо купа справ… І вже не було часу
Аби дістатись бажаних узвиш,
Куди, не озираючись, біжиш.
Та вже судьба не прорива загати —
Чужа і присмирніла. Брате! Брате…
Розкидані чернетки. Чорний сніг…
Пігулки… Дотягнутися не зміг…
Бо час… Бо ритм… Бо справи — на учора.
Не до поклонів, не до церемоній.
…І голоси печальних лікарів,
Ненаукові терміни: згорів…
Дверей не зачинив. А звідти протяг,
Вітри… Вінки в холодній позолоті,
І есемеска, що я бережу:
“Ваш абонент вернувся в мережу”.
***
Переміни, перекрути, переплети…
Як не словом, то камінням чи кастетом
Тихих рим зривають серпантин.
По пір’їні, соломині, по хвилині
Розбирають світлі гнізда янголині,
Припасовують до крамових вітрин.
Не дається, не тікає, не минає,
Хоч нічого, правду кажучи, не знає,
Та коли поезії болить —
То сльоза токнулася мембрани,
То кровить чиясь одкрита рана,
Темінь наповзає на блакить.
Перегони, хижі лови і ловитви…
В перекатах ярмаркової молитви
Хлюпають освячені меди,
А куліси опустилися з неону…
Янгол мовчазний і безборонний
Замерза на гілочці Звізди.
***
Я вимкну комп’ютер — сьогодні мені не сюди.
Сяйливі фантоми, пусті віртуальні принади…
А що залишилося? Вперто шукати сліди,
І далі летіти на білім крилі снігопаду,
Де всі кольори погасила раптово зима.
Бредуть дерева, мов вигнанці із світлого раю.
Є пряселко світла, лише рівноваги нема,
Є тиша холодна, та тільки спокою немає.
І власне не знаєш, не бачиш доріг, ані стеж,
Бо круто зімкнулися клеми, перевесла, міти,
І довго блукатимеш, доки нарешті знайдеш
У вигнутих гіллях холодне заломлення світла.
І що залишилося… Струми пекучих вітрів
Та руни таємні на запорошених шибах,
А ще скрижанілі в глибинах ріки ятері,
В яких задихаються зорі налякані. Й риби…
І цю безкінечність, і цю невловиму красу
У файли погаслі сьогодні уже не запишу,
Мені залишилася дрібка остання часу
Здмухнути з долоні тремтячу сніжинку…
Торішню…
Згадати про дерево
Мені здається: все було не тут…
Бо що тій пані в чорному до мене?
Розлука наша ще не достеменна,
І нахимерив вітер-переплут
Твоє прощання, й довге неповернення.
Придумав дощ, що падав навскоси,
Сопілки сумовиті обертони,
Простерті руки дерева холодні,
І просто птиць, людей і голоси,
Як відрух співчутливої природи.
Усе здається — це не навсправжки…
Лиш руку простягни — усе так близько…
Сяйне свічадо прохолодним блиском —
І притулюсь до рідної щоки —
Щасливе і закохане дівчисько.
І хто отак заплутав цей клубок?
Це дерево… Воно тут ні до чого.
У осінь із весни лягла дорога,
І просто пролітав якийсь листок,
А я його спинила… ненадовго…
Я знову повертаю темну вісь…
Мені таки нічого не здалося:
У задзеркаллі випадають роси,
І скрапують на землю, наче віск,
Із дерева, яке пішло за мною в осінь.
Воно і зараз там, лише за крок,
У тім німотнім строгім задзеркаллі,
Та спогади усі недосконалі,
І, мабуть, час — вернути той листок
На гілку, що померхла від печалі…
…Ця осінь, як класичне буріме.
Хоч інший зміст, але постійні рими.
Мовчала вчора, нині тужить ридма,
Але за плечі вже не обійме…
Я відпустила дерево саме…
Час каміння
Нині важко. Страшно. Не до лірики.
Водяне… Широкине… Гроза.
Кров’ю захлинається Авдіївка,
У вогнях пекельних замерза.
Зайди здичавілої країни,
В’язні власних міфів та облуд
Наповзають… Час глухий каміння.
Час сліпий манкуртів та іуд.
Звісно, важко… Клаптики. Осколки.
Де ви, друзі? Що ви, вороги?
Вже псарі та політичні змовники
Нас без нас виводять на торги
І не бачать: тут вже сніг іржавий:
Гради, міномети, бліндажі…
Синє небо рідної держави
Прапори прохромлюють чужі.
Вишки із обвислими дротами,
Вогняна нестримна круговерть.
Пролітає нашими містами
Перекотиполем чорна смерть.
Гільзи, перебиті огорожі…
Падають на сніг батьки, сини.
І жінки ридають: Боже! Боже!
Просвіти їх душі. Зупини!
Жах цей — ні!, нікому не минеться
Й скільки би на нас не йшло нікчем,
Стільки болю в українськім серці,
Що й каміння наскрізь пропече.
Прощання
Він на ходу застрибне у вагон,
Дівчатко юне побіжить по шпалах,
Осліпить на прощання фотоспалах,
Задеренчить в кишені телефон,
І навздогін полинуть голоси…
До ранку малюватиме уява
Сніжинки на голівці кучерявій
І золотаву іскорку сльози.
Подумає: як швидко час протік
І трохи забагато хвилювання —
Дивилася, мов бачила востаннє,
А відривалась, начебто навік…
А ще всміхався — завтра там футбол,
І хлопцям непереливки без нього,
Про братика, аж надто вже сумного,
Що всю відпустку чистив його ствол.
Купе дрижало, а думки — врозтіч,
Тривожився: не встиг сказати мамі,
Що заскучав за рідними руками,
Що снилася йому кожненьку ніч.
Щось повідав їй та якось не в лад,
Наобіцяв по осені весілля…
Вона ж без слів, здається, зрозуміла,
Що син не скоро вернеться назад,
Бо дуже довго ладила рюкзак,
Вона нічим йому не дорікала,
І най би голосила і ридала…
Та не дивилась… не дивилась… так…
Повернення
Повернеться додому. В підвечір’я
Постукає новесенький костиль
Замість руки. Устами чорно-сірими
Ледь вимовить до матері: прости…
Відмовиться від чарки і обіду,
Давитиметься прісним пирогом,
І за поріг не вийде, де сусіди
Намарне дожидатимуть його.
Довгенько поправлятиме фіранки,
І не підніме навіть голови
Як скаже батько: буде спершу тяжко,
Але ж ти повернувся. Ти — живий…
Та так і не заладиться розмова…
Застигне світло тоскне і бліде,
Зігнеться мати над столом святковим:
— Не руште, мамо, вона ще прийде…
Затерпне жінка перед образами,
Тремтячі руки здійме до чола:
— Ох сину, ти ж її роками
Відштовхував, казав, щоб не ждала.
І стільки сліз пролито, скільки муки!
А поголос, недобрі язики?..
Він дивиться на двері і на… руку,
Зітхає: мамо, нащо їй такий?..
І гнеться під важкими обручами,
Тарілки геть злітають зі стола.
…Та двері вже цвітуть під кулачками,
А в нього замість рук вже два крила.
Дівча сміється, тішиться і плаче,
І вихорить по хаті буревій:
— Тепер не відштовхнеш мене, козаче,
Тепер не відпущу, тепер ти мій!
Він супиться, а дівчина танцює,
А за дверима креш різноголось:
— Не утечеш, як так тебе цілують!
Батьки втирають сльози: почалось…
Поганий мир
За добрі війни він, достоту, ліпший,
Аби не гірше… Тільки би не гірше…
Усі держави ратують за мир,
У мишоловку заложивши сир
Для нас — наївних. Заклики, трибуни…
А з фронту линуть захололі труни,
Й немає спасу від чужих заброд
Та лицемірних світових угод.
Ростуть хрести. Ятрять незгойні рани.
Це кажуть мир. Він добрий… Хоч поганий…
А смерть найкращих — се така ціна…
…Якщо це мир? Тоді яка ж війна?
І як далеко, як, скажіть, надовго
На наших землях ця отруйна погань?
Якась нова в історії глава —
Поганий мир, що нищить, убива.
Продовжується хитре лицедійство.
Без сорому, без сенсу та без змісту.
І скільки буде ще страшних погуб,
Якщо до миру кличе душогуб?
Дух стіни
Сумно завершилась епопея —
Безкінечний пошук панацеї
Для усіх розсварених сторін.
Людство повертається до Стін,
Що нарешті замурують сонце,
Будуть всі в надійній оболонці,
І не стане більше воєн, бід,
Що несе набридливий сусід.
У тугу затиснуть шкаралущу
Дух захланний, дух неумирущий,
Вже ніхто не піде по чуже,
Всіх Стіна укриє, збереже.
І сейбіч та і потойбіч — тиша…
Лиш зірка сторожа на узвишші,
На віки — несхитна і тверда
Кам’яна мурована гряда,
Що ховає вигострені стріли.
Час неспинний, хоч пливе повільно…
Й не такі ламалися хребти —
Рукотворні знаки глупоти
Зведені в світах із болю й жаху,
Але вдарять дзвони — “прах до праху!”.
І відкинуть висохлу змію…
Жодна з Стін не згинула в бою.
…А століття котиться кругами,
Стіни розповзаються світами…
Не для миру, звісно, для війни
Спершу нагромаджують тини.
І ростуть всесильні огорожі.
Ділять, розривають і розмножують…
Й тільки шрами рвані по землі,
Що хрипить в затягнутій петлі…
Ефект метелика
Метелик не винен, що крила
з тонюнького шовку,
І що закоротке його легкокриле життя,
Коли кожна зірка простромлює
срібною голкою,
І подув найменший із квіту і світу зміта.
Втомився, дрімає на білій пелюстці жасмину…
Метелик метелиці, все ж бо, не зовсім рідня,
І в грозах вселенських метелик
не винен, не винен…
Нічого такого не встиг натворити зрання.
А вчені гудуть, логарифми,
обчислення, драми…
Усі метушаться і зважують вічності нить:
Чи гори здригнуться, чи хвилі зростуть
над морями?
Як буде, що буде, як він з тої квітки злетить?
А зірка кружляє. Дрімає малий бідолаха.
Смарагдами світить уранішня чиста роса.
І мить залишилась до того фатального змаху,
І, може, хвилина, допоки завиє гроза…
***
Мій друг забіг сказати, що закоханий…
Була то надважлива новина.
Хотіла я розраяти хоч трохи,
Що якось воно буде… Та й весна…
Він весь світився і хмурнів одразу,
Мій давній друг — затятий одинак.
Усе життя пекла його образа
Чи просто хворобливий переляк
Перед жіноцтвом. Обійшла ся чаша…
Та ось зненацька гримнуло в чоло…
Я слухала, зітхала: сивий пташе,
Ось і тебе нарешті обпекло.
Ось і тебе… А він все про роботу,
Про свій ще недописаний роман,
Що тая жінка — то лише марнота.
А що як все омана і обман?
Але яка ж, яка… І слів немає…
І мудра, і вродлива, і… і… і…
А що, як то минеться? Все ж минає…
А що, як не забуде він її?
Він горював. Він туманів од болю,
За вікнами кружляли дерева,
Дим цигарковий повертався в горло,
І замерзали на губах слова.
Я слухала, я мусила мовчати,
Збентежено пішов мій пізній гість.
Та я вже знала, це — лише початок…
А всі на світі розмисли — пусті.
Нічого не порадиш, не розраєш,
Коли кружляє в серці сивий вальс.
Це не минає, друже, не минає,
Це не стирає, не лікує час…
За три дні до нового року…
Три пагони. Три дощики, три дні…
Бажаєш всім в житті благополуччя,
Бо вже стріла летить і скоро влучить
У вершника на буйному коні.
Він ще летить, хоч духу вже катма,
Ще сяють на вітрах залізні лати,
Та як же гонористому сказати,
Що далі тільки фінішна пряма,
Що далі — попіл, пір’я і луска,
Стрілу останню він уже не зловить,
Я б побажала, аби йшов здоровим,
Та я не знаю, куди все зника.
Творив, що міг, всьому наперекіс,
Тепер пора у інші палестини.
А хто сказав, що вершник той — мужчина,
Якщо жіночих йде лавина сліз?
…Три пагони зів’януть на золу,
А дощики сховаються за хмари,
Тендітна жінка у сільській лікарні
Попросить з серця вирвати стрілу…
Майстер скрипки
Пам’яті діда Миколи
Ні в які він не вписаний кадастри,
Ніхто й не пам’ятає того Майстра…
Про нього не напишуть житіє,
Як він шукав тут дерево своє,
Як він ішов з надією до лісу,
Постукував своїм стареньким крісом,
Та не боялись того топірця
Гінкі тополі, юні ясенця.
А молоденькі усміхались липки:
Нічого ми не знаємо за скрипку.
Тож підбирав утиночки пусті,
І горював — не те, не так, не ті…
Здирав кору з повалених дерев,
І дослухався чи смикнувся нерв?
І вибухала щастям голова,
Коли він чув, що дерево співа.
Тягнув додому сіру деревину,
Сміялись діти, плакала дружина,
А потім на столярському столі
Стирав до крові душу й мозолі.
Стругав та клеїв ефи і сурдинки,
Перевіряв і проміряв відтинки,
Не чув вітрів, не видів чорних туч,
Душа замкнулась на скрипковий ключ.
Він скрипки оддавав лиш в добрі руки,
І не страждав ніколи від розлуки,
Бо крила дав, наставив в добру путь,
Нехай співають і цвітуть, цвітуть!
І — розбігались селами, містами,
Летіли небом і пливли житами,
Випростувались душі і земля
У симбіозі скрипки й скрипаля.
Він би прожив десь там, мабуть, в пошані
В краях далеких, у світах незнаних,
А тут за нього узялася “власть”,
Бо худобина щось пішла не в масть.
Він Майстром був і не шукав причини,
Не міг зректися золотого чину,
Не міг він жити просто, як усі,
Без осіянних звуків, голосів.
Його, щоправда, і не умовляли,
Бо страх і голод й не таких ламали,
Шукали хліб і ще якісь скарби
В хатині, де одні гроби… гроби…
Від люті те обійстя запалили,
На Майстра вже не витрачали сили.
В колисці з лісових гіркущих трав
Він з голоду тихенько дотлівав.
…До нього руки простягали липки,
І плакали з вогню — ми скрипки… скрипки…
І нить летіла небом вогняна,
Одна струна від діда. Лиш струна…
Над рікою
Востаннє полистати свій блокнот,
Там сторінок порожніх не лишилося,
Дійшов кінця річний коловорот,
Але такий убогий намолот,
Немає квіту у зрадливім стилосі.
І спересердя кинути в ріку…
Оглянешся — зоря на небосхилі
Олівчиком веде тасьму тремку.
А там на дні — ні сліду, ні знаку,
Лиш сонні перекочуються хвилі.
Нічого не змінилося отут,
І геть підеш — засліплена і горда…
Позбулася думок гіркотних жмут —
Сих паперових неспокійних пут,
І самоти пронизливого холоду.
Все буде геть по-іншому… Тепер
Пора пірнуть в крамничні лабіринти,
Попити кави, заблукати в сквер,
Позбутися ілюзій і химер,
І не спішити… Боже! Не спішити!
Нічого ж бо не зміниться. Пустир…
Було й нема. Ніхто і не побачив,
Старий блокнотик закрутило в вир —
Такий собі смутний орієнтир,
Що називають творчою невдачею.
Бурунить місто іскрами антен,
Скриплять колеса. Дух іржі і бляхи,
Тривожний звук клаксонів і сирен,
Але нема, чомусь нема імен
У дерева, у пташки, у комахи.
Нікого не зовуть очерети.
Хоч що їм, власне? Проживуть без мене…
Чи можна обігріти, зберегти,
Коли закриті мороком світи,
Коли вони без мене безіменні?
Повернешся додому уночі,
Хтозна-яка — майбутня чи колишня…
Прибутна хвиля лине в далечінь,
Огарком від різдвяної свічі
Старий рядок на ній таки допишеш.
м. Київ
