Тетяна Яблонська — наодинці з природою

Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото автора
Музей книги і друкарства України запросив на відкриття виставки картин пізнього періоду творчості видатної української художниці, лауреата Шевченківської премії Тетяни Яблонської.
Експозиція складається з творів колекції родини художниці, виконаних у різних живописних техніках (олія, пастель).
“Тепер я прийшла “на круги своя”. Відчуваю, що у творчості я повністю вільна. Пишу з вікон поблизу своєї домівки. Це “звуження горизонту” навпаки його для мене розширило – відкрило красу і поезію там, де я їх не бачила раніш. У кожного з нас є своє вікно, в яке дивиться Природа.
Хочеться вірити в те, що мистецтво потрібне людям. Інакше немає сенсу в ньому працювати. І потрібне воно не лише для того, аби відпочити від турбот у боротьбі за існування, від суєти, а головне, для духовного збагачення людини, щоб підтримувати і будити в ній людські почуття, почуття гармонії, єднання з природою, добра.
Люблю працювати на самоті, сам на сам з природою і своїми почуттями, у тиші та спокої. Іноді натхнення приходить раптово. Буває, на нього чекаєш, уважно дивлячись навколо та прислухаючись до себе”, — писала Тетяна Нилівна 1997 року.
Відкриваючи виставку, директор музею Валентина Бочковська розповіла про підготовку експозиції. Ідея виникла ще торік, коли в Україні відзначали 100-річчя від дня народження Тетяни Яблонської.
Із пропозицією представити роботи Тетяни Нилівни у Музеї книги і друкарства пані Валентина звернулася до молодшої доньки художниці Гаяне Атаян, яка зберігає твори матері у приватній колекції. Спочатку планували, що на виставі будуть представлені лише пастелі художниці, потім вирішили експонувати й олійні роботи. Експозиція працюватиме більше місяця. А в планах музею проводити виставки творів Тетяни Яблонської щороку до дня народження художниці.
В експозиції представлено кілька десятків робіт Тетяни Яблонської, створених протягом 1990—2005 років. Також із творчістю художниці можна ознайомитися за допомогою слайдів, які демонструються на екрані в одній із виставкових залів. Увагу багатьох відвідувачів виставки привертають спогади Гаяне Атаян.
“Коли у жовтні поруч із нашим будинком сяють золотом липи, я щоразу згадую такий самий сонячний день 1998 року. Мама тільки-но побачила мене на балконі у золотавій курточці, — одразу зажадала великого полотна. Я повинна була принести полотно з майстерні — для мами не існувало перешкод, коли прилітало натхнення!
Портрет вона писала два дні. Енергійно, стоячи, забувши про вік. А було їй тоді 81. Першого ж дня робота була майже готова. Другого дня мама тільки злегка торкнулася деталей, і все. А третього дня погода зіпсувалася: подув холодний вітер, задощило, гілки вмить оголилися. Невдовзі мама захворіла і вже більше не могла працювати олійними фарбами. Той портрет — одна з останніх її робіт у цій техніці. Вона називала її своєї “Лебединою піснею”.
Такою вона була — цілеспрямованою, коли йшлося про роботу. Одним з її улюблених висловів було “напрямок головного удару”, — людина завжди повинна визначати, що є для неї в цю мить найважливішим, і саме туди скерувати всі свої сили.
В її житті все підпорядковувалося роботі. Навіть у найскрутніший час у нас вдома обов’язково мали бути фарби й полотна. В активні роки, попри велику завантаженість викладанням у художньому інституті та суспільними справами у Спілці художників, мама завжди знаходила час для творчої роботи. Здається, її енергії вистачило б на кількох людей.
Довгий шлях Тетяни Яблонської у мистецтві аж ніяк не був тріумфальною ходою від нагороди до нагороди. За радянської доби начальники не завжди виявляли прихильність до художників, а звання й нагороди часто не рятували їхніх носіїв, адже від нагороджених і вимагали більше. Всяке бувало: труднощі й перемоги, пошуки, знахідки й розчарування. Головне — художниця зуміла залишитися собою, а це чогось таки вартувало у той непростий час.
Її творчий доробок неможливо загнати у мистецтвознавчі схеми, “розкласти по полицях”. Для когось вона є символом соціалістичного реалізму зі знаковою для повоєнного часу картиною “Хліб” — так воно і є. Для когось вона зі своїми декоративними пошуками та фольклорною тематикою уособлює буремні 60-ті, і це також правда. Хтось найбільше цінує її пізню імпресіоністичну лірику — чом би й ні? Але кожне з цих трактувань, якщо взяти його окремо, виявиться хибним та спрощеним.
Тетяна Яблонська, наскільки могла, зберігала відчуття внутрішньої свободи, воно не давало їй “спочивати на лаврах” та повторювати вже знайдене, воно рухало її далі, до нових і нових пошуків. Вона не вважала себе талановитою, але вірила в чесну й наполегливу працю, не прагнула до легких шляхів і все життя вчилася.
Рік тому, коли до 100-річчя від дня народження Тетяни Яблонської в багатьох наших містах були показані її твори, люди йшли до музеїв і виставкових залів: молодші та старші, сім’ями й по одному, дехто по кілька разів. І поруч із творами Яблонської, як завжди, з облич зникали втома й заклопотаність, натомість з’являлася тиха радість. Оця тиха радість, цей контакт душ і є чимось справжнім, найціннішим, заради чого варто працювати художнику. Ця тиха радість дорожча за будь-які звання й нагороди. Плине час, звання знецінюються, але ж сила впливу живопису на людей не зникає або навіть зростає. Наче штучне й зайве йде у небуття, а справжнє й важливе живе далі.
Мені пощастило тісно контактувати з маминою творчістю в її пізній період. Я пишаюся тим, що подавала їй фарби і полотна, інколи бувала для неї моделлю. Я бачила, як відбувалося диво — чим далі, тим більше мама вміла відчути у буденному щось напрочуд цікаве й значуще і, головне, — майстерно втілити своє натхнення на полотні чи папері.
Останні кілька років її “вікна” обмежилися вікном нашої кухні, а полотно й олійні фарби довелося замінити на папір та пастель. Але гострота художнього бачення та проникливість образів від цього лише зросли. Якщо ранні твори художниці можна порівняти з великими романами або епічними кінострічками, то її пізня лірика співзвучна з вишуканими короткими віршами східних поетів.
Мама мала звання “Герой України” — воно було найвагомішим з усіх її численних звань. Тепер, коли в Україні точиться справжня війна за державну незалежність, і ця війна виявляє справжніх героїв, для мене мама вже навряд чи Герой України. Але для мене вона завжди була героєм у цілковитій самовідданості роботі та суворій самодисципліні, у ставленні до свого призначення на світі”.

Related posts

Leave a Comment