Берестейський договір: 1918—2018

Хроніка подій

Олександр СЛІПЧЕНКО,
Надзвичайний і Повноважний посол України

Закінчення. Поч. у ч. 6 за 2018 р.

Обидві делегації сподіваються на швидке падіння імперських режимів у Німеччині та Австро-Угорщині. Але Троцький тягне час за формулою “ні миру, ні війни”, щоб дочекатися зміни влади не лише у Берліні та Відні, а й у Києві, готуючи їй заміну в Харкові. Туди надходять панічні телеграми Леніна: “Заради бога, вживайте найенергійніших революційних заходів для постачання хліба, хліба і хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Особливі поїзди і загони. Збір і зсипка. Супроводжувати поїзди. Повідомляти щоденно. Заради бога!” Для Центральної Ради, відповідно, кожен зайвий день зменшує шанси на досягнення миру взагалі, тим паче — на бажаних для неї умовах.
Німеччина та Австрія, які ще мають реальну військову силу, теж рахують дні. Але не стільки у передчутті революційних потрясінь, скільки перед реальною загрозою голоду, що наближається. У Німеччині вже не вистачало навіть картоплі, яку намагались замінювати брюквою. Становище дещо рятували нерегулярні поставки пшениці та кукурудзи з Румунії. У Австрії було ще гірше, оскільки німці насамперед намагалися задовольняти власні потреби. У січні добовий пайок борошна на главу сімейства було зменшено до 475 грамів. Буквально усі надії цих країн були звернуті до хлібної України. “Без України голод був неминучий”, — із військовою прямотою констатував начальник штабу німецької армії генерал Людендорф.
“Настрій і у нас, і у германців, дуже пригнічений… Єдиний вихід з цього становища полягає у швидких і енергійних переговорах з українською делегацією”. Такий запис з’явився у щоденнику графа Черніна 4 січня. Того ж дня німецько-австрійська та українська частини переговорників зустрічаються, користуючись тимчасовою відсутністю більшовиків. Не гаючи часу, західні партнери зразу ж дали зрозуміти про свою готовність до сепаратної угоди.
Проте українці все ще не можуть відійти від дедалі менш адекватної “федералістської” догми. Вони доповідають у Київ, що зазнають “негідного тиску”, який мусять відкинути. Разом із тим вони рішуче позначають базові принципи можливої угоди: визнання України та включення до її складу всіх етнічних українських територій. Ідеться про обширні простори, зокрема Холмщину, Підляшшя, а також Східну Галичину та Північну Буковину.
Внутрішня суперечливість такої поведінки цілком очевидна для Кюльмана, він настійливо намагається з’ясувати, наскільки широкими уявляються їм межі своєї незалежності, водночас повідомляючи у Берлін про “вміння і хитрість” цих “молодиків”. А вони в кулуарах твердо проводять свою лінію: спочатку мир, визнання, території, а тоді — продовольство.
Київ усе ще тримається, і Троцький начебто теж виявляє солідарність, він навіть готовий зробити серйозну заяву про визнання незалежності УНР, повагу до її уряду — Генерального секретаріату і правоздатність її делегації, що з цього випливає. (Є архівні свідчення, що на це його “надихнули” секретні контакти з ідеологічними однодумцями у Києві, що передали йому свою впевненість у швидкому приході до влади).
Відкривається пленарне засідання 12 січня, яке можна віднести до найважливіших віх української революції. Четверо союзників заявляють про визнання української делегації як “повноважного представництва самостійної Української Народної Республіки”. Офіційне державне визнання УНР також передбачається, але воно буде оформлено вже самим актом підписання майбутнього договору. Якого? Кого з ким? — ось про це й належить домовитись. Але з кожним днем зробити це дедалі складніше. Троцький, очікуючи звісток від наступаючого Муравйова, відходить від попередньої позиції і лише “погоджується” з подальшою присутністю української делегації, водночас домагаючись таких самих прав для “своїх харків’ян”.
18 січня Ю. Медведєв та В. Шахрай прибувають до Берестя, дорогою заїхавши до Петрограда для отримання інструкцій від Леніна. Вони “підтверджують” слабкість Центральної Ради і свої претензії на владу, але німці та їхні союзники відмовляють їм у праві на окреме від більшовиків представництво.
Пізніше у своїх мемуарах “Війна втрачених можливостей” генерал Гофман так оцінить цю ситуацію: “Представники Центральної Ради протестували проти цього шахового ходу, дійшло до доволі енергійних сутичок між українською та російською делегаціями. У прекрасній промові Любинський перерахував усі більшовицькі гріхи. Троцький у своїй відповіді обмежився заявою, що влада Центральної Ради скінчилася і що єдине місце, де ще можуть розпоряджатися її представники, це їхні кімнати у Брест-Литовську…”
Справді, ситуація заходила у глухий кут: перемовини тривають у різних форматах, але до реальних результатів ніяк не ведуть. Безкінечні агітаційні вправи Троцького та його колег — петроградських і харківських — супроводжуються хоч і значно конкретнішою (з погляду вимог), але цілком розмитою (з погляду можливості їхнього здійснення) риторикою українців.
Через кілька днів стає зрозумілим, що спільного для всіх миру не вийде, і німці в ультимативній формі пред’являють Троцькому перелік своїх територіальних претензій, не залишаючи місця для політичних маневрів. Той терміново просить згоди Леніна на застосування своєї авантюрної формули: “армію розпускаємо, миру не укладаємо” і відбуває додому для захисту своєї позиції.
Австрійці також навідруб відмовляються від надання самостійності Східній Галичині та Північній Буковині. УНР згодна йти на компроміс, але на місці цього не вирішити. Не в змозі отримати зрозумілу відповідь з Києва, де у Центральній Раді та в уряді зростають розбіжності (глава зовнішньополітичного відомства Шульгин і кілька його колег усе ще роблять ставку на відносини з Антантою), делегація залишає Брест-Литовськ.
І тут, нарешті, у Києві приходять до тями. 22 січня Центральна Рада оприлюднила свій IV Універсал, де УНР проголошено “самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу”, а її новому урядові, Раді Народних Міністрів, доручалось довести до кінця розпочаті переговори з Центральними державами, “незважаючи ні на які перешкоди з боку яких-небудь інших частин бувшої Російської імперії, і установити мир”. Голубович став прем’єром і міністром закордонних справ (Шульгин пішов у відставку через незгоду з новою орієнтацією), і надалі очолювати делегацію довірили наймолодшому з них — 24-річному Олександрові Севрюку.
Через тиждень у Бересті Чернін, якому урвався терпець, зустрів його театральним демаршем — хворий, у своїй кімнаті він вручає йому текст договору, наче свою останню волю, вимагаючи підписати його до наступного полудня. У договорі на одній сторінці лише три пункти: укладення миру, напіввизнання УНР та поставки продовольства.
Текст близький до знущання, але замість зустрічних демаршів делегація сідає за роботу. Вранці Чернін отримує новий текст. Генерал Гофман, за його словами, “з подивом спостерігав за молодими українцями… у переговорах з Черніним вони твердо тримались своїх раніше виставлених умов і жодним чином йому не поступалися”.
Того ж дня 29 січня жменька їхніх майже однолітків під Крутами обстоювали правоту своїх аргументів ціною власного життя. А в тилу, у самому Києві, повстали “арсенальці”.
Просте зіставлення цих подій дає яскраве уявлення про драматизм ситуації, в якій розпочався заключний етап берестейських перемовин. Саме у цей момент дуже важливий внесок у роботу делегації зробили двоє українців, які не входили до її складу. Вони діяли, так би мовити, з-поза лаштунків конференції, виступаючи в ролі радників, експертів, а інколи й перекладачів. Про них, на мій погляд, говорять несправедливо мало, коли йдеться про результати берестейських переговорів. Обидва були громадянами Австрійської імперії, за етнічним походженням, а головне, за поглядами і емоціями — щирими українцями. Маю на увазі Миколу Залізняка і Миколу Василька.
Перший був ще молодим чоловіком, проте вже мав авторитет у національно-революційних колах як один із засновників “Спілки визволення України”, мав досить широкі міжнародні зв’язки. Саме завдяки їм він зміг вчасно отримати стокгольмські газети, в яких ішлося про певні заяви, нібито зроблені у Берестю представником харківських більшовиків Медведєвим. Коли той від них відхрестився, з’ясувалося, що авторство насправді належить Троцькому. Це й справило потрібне враження на Черніна, переконавши його у “ляльковому” характері харківської влади.
На відміну від Залізняка, Микола Василько — майже вдвічі старший за віком, представник старовинного знаного роду з Буковини (він навіть писався зі шляхетною приставкою — фон Василько), мав значний парламентський досвід і авторитет в австрійських політичних колах. Прибув до Берестя як радник Черніна досить пізно, але, як то кажуть, в самий раз. 6 лютого, коли доля Києва була вже практично визначена, він показав Черніну телеграму, яка засвідчувала, що столиця УНР все ще за Центральною Радою.
Це дало можливість австрійцям і німцям продовжити перемовини з представниками Ради. Їхній стан можна тільки уявити. Повстання “арсенальців” вдалося придушити, але Муравйов уже у Києві, проте поки місто ще не впало, делегація тримається, наввипередки з часом уточнюючи деталі майбутнього договору.
І ось в ніч з 8 на 9 лютого 1918 року його нарешті підписали. Про це вже через 5 годин повідомлялося в екстрених випусках німецьких газет як про подію першорядного значення. Адже укладення договору створило цілком нову стратегічну ситуацію на Сході змученої війною Європи. Тут з’явилася нова держава з етнічно єдиним населенням у кордонах, сміливо просунутих на північний захід (включаючи і саме Берестя) за рахунок Польщі, яка поки що не існує. Вже у преамбулі договору були визначені основні постулати державного існування України (лексика і написання збережені): “Тому, що Український Народ… проголосив себе незалежним і висловив бажання припинити війну, уряди країн Четверного союзу “постановили заключити мировий договір з правительством Української Народньої Республіки; вони хотять сим вчинити перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного світового мира, котрий не тільки має покласти кінець страхіттям війни, але також має вести до привернення дружніх відносин між народами на полі політичному, правному, господарському і умовому”.
Найголовніше, що випливало з семи детальних статей договору, було те, що Українська республіка отримала захист від агресії з боку більшовиків і можливість у мирних умовах зайнятися демократичним будівництвом.
До договору додавалося два таємні протоколи. Перший (на вимогу австрійців) передбачав створення з українських земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з певною автономією. (В ідеалі, як пригадують деякі наші історики, це мало б статися через відновлення відомого ще з XIII століття квазідержавного утворення — Королівства Галичини і Володимерії з воєводством Буковиною, але так і залишилося примарним проектом). І цю вирвану у них поступку (“інфекцію сепаратизму”) австрійці бажали утаємничити від інших етносів своєї “клаптевої” імперії.
У другому (на вимогу УНР) розкривалися конкретні обсяги продовольства, яке Україна мала постачати своїм партнерам. Вони справді могли б налякати селянське населення, на яке переважно й намагалася опертися нова влада. За півроку до 31 липня 1918 р. німці та австрійці мали отримати до мільйона тонн збіжжя, 400 млн яєць, до 50 тис. тонн м’яса, а ще — сало, цукор, прядиво, марганцеву руду тощо у обмін на промислові товари. Ратификацію договору було обумовлено виконанням цих поставок.
Тут ніхто не здобув односторонньої перемоги, але найголовнішим, як здається, було те, що у Бересті тієї пам’ятної ночі було підписано перший міжнародний договір незалежної України, що таким чином отримала офіційне визнання. Цей договір став і найпершим у довгому ланцюзі всіх наступних, що з часом позначили завершення першої в історії людства кривавої світової війни.
Можна сказати, що у діях молодих українців, крім вмілого використання тимчасових обставин, був і певний присмак авантюризму та брак політичного досвіду, що дозволило “партнерам” із часом багато в чому знецінити реальну вагу договору. Але для нас, сьогоднішніх, це не привід знецінювати саму їхню працю. Краще з вдячністю пригадати слова Михайла Грушевського: “Здається, не дуже по­милюсь, коли оціню той момент підписання договору як один з найважніших моментів, який переживала Українська Народня Республіка в своєму віднов­ленню державного життя”.
Звичайно, це був не вповні рівноправний і взаємовигідний договір, але ж ішлося про саме існування щойно народженої республіки, яка зазнавала атак іззовні й підривних дій ізсередини. Її делегація працювала у найневигідніших для будь-якої дипломатії умовах, за відсутності реальної альтернативи. Так, загроза наступної домінації німецько-австрійських “партнерів по переговорах” була цілком очевидною. Проте договір, що мав чітко обмежені часові рамки і, хай навіть лише формально, передбачав рівноправність сторін, був єдиною можливістю звільнитися не від гіпотетичної, а вже практично реалізованої окупації більшовицькими військами з невідворотною втратою самої державності.
Не слід забувати, що, як і їхні петроградські “брати по Марксу”, що зрештою пішли на значно принизливіші умови миру, українські соціалісти також, мабуть, розраховували на близьке падіння кайзерівського режиму, маючи на меті лише хлібом розплатитися за неабиякі територіальні придбання та й саму можливість продовжити національно-визвольну революцію. Адже ніхто не гадав, що така можливість для них триватиме лише кілька місяців, а Німеччина капітулює аж у листопаді. Історія нашої нинішньої Незалежності показує, що і за значно спокійніших умов молода влада здатна робити дуже змістовні помилки або йти на сумнівні компроміси. А тоді… Не було ні Ради Безпеки ООН, ні ПАРЄ, ні “міжнародної громадськості”, здатних хоча б якимсь чином вплинути на розвиток подій.
Дипломатія нерідко відбивається у промовистих деталях. Досить поглянути на взаємне розташування підписів під договором, щоб усвідомити, якими самот­німи були ці молоді люди перед єдиним фронтом західних дипломатів і генералів, не згадуючи вже про незримо присутніх тут “петроградців”.
І другий документ — ті самі підписи, але вже на меню святкової вечері п’яти делегацій: зовсім інша атмосфера, вони вже немовби серед “своїх”. До речі, набір страв зовсім скромний: печінковий паштет з чорним хлібом, суп з бичачих хвостів, омлет, печеня з гуски з червоною капустою і картоплею, сорбе, кава з тортом. Справді, без надмірностей, але, тим не менше (йдеться ж про дипломатичну вечерю), до кожної з перемін подавалася інша марка вина. Ну, а при підписанні договору всі, як годиться, пили шампанське. Теж, до речі, німецьке…
Брест-Литовськ надав заслужений, але зовсім короткий імпульс подальшій долі українських делегатів. Голубович до кінця квітня керував Радою народних міністрів, Любинський півтора місяці перебував на чолі МЗС, Левитський на місяць став першим послом УНР у Туреччині, Остапенко кілька тижнів очолював уряд уже за часів Директорії. Всі вони потім залишились жити в Україні, марно намагаючись знайти свою скромну нішу у радянській системі, і всі загинули під час сталінських чисток 1937—38 рр. Один Севрюк, який також устиг коротко побувати першим послом у Берліні, пішов у еміграцію і, залишивши там неодно­значний слід, теж загинув, хоча й трьома роками пізніше, і не у таборі, а в залізничній катастрофі.
Поведінку українців у Бересті радянська історіографія з легкої руки Троцького, що шукав виправдання своїй провальній тактиці, однозначно таврувала як “зраду”, “інтриги за лаштунками”, “підлу роль” і т. ін. При цьому якось випадало з поля зору, що, з ініціативи самих більшовиків, вони перебували у стані війни з Центральною Радою. За цих обставин слід скорше говорити не про “зраду”, а про те, як ці дипломати-початківці професійно обіграли російського “вождя”, що все життя вважав себе генієм політичної інтриги. Який, за словами одного з експертів російської делегації, сприймав події “крізь призму самозакоханого і впертого доктринерства”.
Сучасні московські оцінки берестейських подій 1918-го менш емоційні. Проте, як засвідчує солідна наукова розвідка Ірини Міхутиної “Украинский Брест” (Москва, 2007 р.), і в них відчувається певний відгомін старих “образ”: “Довга епопея переговорів про сепаратний мир між революційною Росією, з одного боку, і Німеччиною з її союзниками — з іншого, читається як детективний роман. Особливу гостроту цій історії надає факт, якого не знає ніхто, крім небагатьох спеціалістів: дипломатична поразка Росії у Брест-Литовську була викликана не лише непослідовністю та авантюрністю петроградських переговорників. Ключову роль тут зіграв “джокер”: у групі сторін, що домовлялися, раптом з’явився новий партнер — Українська Центральна Рада, якій, за всієї непевності її становища, за спиною делегації з Петрограда вдалося підписати з Німеччиною окрему мирну угоду”.
У наших власних оцінках Берестейського договору було і є чимало критичних сторінок. Він не приніс миру на українські землі. І не міг принести за тих умов. Про це багато хто здогадувався вже тоді. Варто просто поглянути на обкладинку виданої Держдепартаментом США по гарячих слідах брошури з документами і мапами нових кордонів, де саме слово “мир” подано у лапках.
***
Від Берестя до Мінська лише 350 кілометрів і цілих сто років. У своїй статті автор навмисно не перекидав містків між двома епохами: деякі паралелі напрошуються самі собою, інші не такі очевидні, вимагаючи розлогих коментарів і посилань. Але у ці ювілейні дні нам, як ніколи, доцільно згадати про ті далекі події. Оскільки перед Україною знову стоять важкі проблеми, за драматизмом і доленосністю цілком порівнянні з тими, що стояли перед нашими предками століття тому, у роки, що назавжди залишилися в історії під іменем “Української революції 1917—21 рр.”.

Related posts

Leave a Comment