Марія ПАВЛЮК,
голова об’єднання Галицького району
м. Львова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка,
О. МАНЮК,
заступник голови об’єднання Галицького району м. Львова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
“Весна народів” 1848 р. сприяла пробудженню національної свідомості українського люду Галичини, Буковини, Закарпаття. Товариства “Головна руська Рада” та “Собор руських учених” стали першими форумами української громадськості, які поставили питання про державну самостійність українського народу, “злуку єдинокровних братів від Сяну до Дону” та розвиток національної культури і освіти. У Львові розпочалася побудова Народного Дому, створювались українські культурні осередки у Відні, Перемишлі, Коломиї, Станіславові, Чернівцях, інших містах і містечках.
Під тиском австрійського поліційнобюрократичного апарату та польської шляхти більшість діячів українського відродження 40—50х років XIX ст. піддалася слов’янофільським впливам великодержавної Росії, розраховуючи на підтримку царського уряду. Живу народну мову у виданнях “Ставропігійського інституту”, “ГалицькоРуської Матиці” замінили на штучне “язичіє”, вважаючи, що таким чином бороняться від нав’язуваного владою латинського абецадла.
Лише група патріотів не піддалася московській облуді, серед яких — Іван Гушалевич, Богдан Дідицький, Йосип Заячківський і Степан Качала. Їх підтримала студентська й учнівська молодь, молода патріотична інтелігенція, пробуджена “Кобзарем” Т. Шевченка. На противагу “москвофілам” зароджувався новий суспільнополітичний рух — “народовціукраїнофіли”. У програму своєї діяльності народовці ставили освітню й організаційну працю в народних масах, вживали в мові й письмі чисту народну мову та намагалися впроваджувати її в літературний вжиток, товариське життя, пресу, театр, школу і науку.
В 1861 р. у Львові засновано Товариство “Руська бесіда”, при ньому в 1864 р. створили театр. Назрівала необхідність утворення української освітньої установи, ініціатором якої став політичний і громадський діяч, посол до Галицького сейму (з 1861 р.) і Австрійського парламенту грекокатолицький священик о. Степан Качала. Його підтримала народовецька молодь. На початку 1868 р. у Львові було скликано організаційний комітет, до якого увійшли професори академічної гімназії і учительської семінарії Львова Анатоль Вахнянин, Олександр Борковський, Юліян Романчук, Омелян Партицький, урядники Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, студенти Андрій Січинський, Олександр Огоновський. І вже 2 вересня 1868 р. Віденське міністерство освіти прийняло статут до відома і дозволило заснувати Товариство “Просвіта”. 8 грудня 1868 р. у Львові скликано Перший Загальний збір Товариства “Просвіта” в залі польської Стрільниці на вул. Курковій (тепер вул. М. Лисенка), оскільки “москвофіли”, які розпоряджалися тоді Народним Домом, не надали приміщення для проведення установчих зборів Товариства. На Першому Загальному зборі була фактично започаткована діяльність цієї заслуженої для України громадської організації. До керівного органу Товариства було обрано професорів академічної гімназії Олександра Борковського, Омеляна Огоновського та Юліяна Романчука, професора учительської семінарії Омеляна Партицького, студента університету Івана Комарницького, урядників Михайла Коссака та Корнила Сушкевича, докторанта прав Максима Михайляка, художника і письменника Корнила Устияновича. Майже всі вони відіграли важливу роль не лише в “Просвіті”, а й в українському суспільному житті загалом.
Степан Теодорович КаЧала — відомий релігійний, громадський, політичний діяч, талановитий публіцист, один із провідних діячів українського національного руху Галичини другої половини XIX ст. Народився 27 травня 1815 р. у давньому королівському містечку Фірлеїв (тепер с. Липівка Рогатинського району ІваноФранківської обл.) у багатодітній родині. Навчався у Бережанській гімназії, продовжив студії у Львівській духовній семінарії, висвятився у 1842 р., став парохом у с. Шельпаки Збаразького повіту (тепер Тернопільської обл). З перервами обіймав посаду Збаразького декана УГКЦ. У політиці відігравав помітну роль як журналіст, історик, ідеолог угруповання народовців. Він — автор історичних праць, численних публікацій у пресі. Степан Качала і суддя Юліян Лаврівський — єдині авторитетні політики старшого покоління, які в 1860х роках підтримали “народовців”, що надало цьому рухові необхідний мінімум авторитету й поваги. Під час “весни народів” 1848 р. С. Качала долучився до створення першої політичної організації галицьких українців — Головної Руської Ради, що проголосила заснування товариства “ГалицькоРуська Матиця” (1848 р.). Він члензасновник Руського педагогічного товариства, Народного Дому, Товариства ім. Т. Шевченка (згодом НТШ), Народної Ради. У 1868 р. спільно з письменником і художником Миколою Устияновичем та священиком Володимиром Терлецьким Степан Качала розробив перший тимчасовий Статут товариства “Просвіта”. За його словами “Просвіта” повинна б “спомагати народну просвіту у напрямах моральнім, матеріальнім і політичнім через видавання практичних книжок і брошур в тій мові, якою нарід говорить”. Отець Качала був переконаний, що вирішити пекучі проблеми галицьких русинів може передовсім просвіта і самоврядування, “бо темний люд не спроможний на поступ”. За його безпосередньої участі були закладені хатичитальні у Збаражі, Шельпаках і багатьох інших селах тодішнього Збаразького повіту. Серед народу він поширював твори Шевченка, Гребінки, КвіткиОснов’яненка. Широку і плідну діяльність розгорнув отець на ниві політичної боротьби. В 1861 р. уперше до Галицького сейму обрали 47 послівукраїнців, серед них і С. Качалу. В Галицькому Сеймі, до якого обирався незмінно, він відстоював інтереси партії народовців. З ініціативи С. Качали 1883 року українські посли створили спільний клуб і порушили питання про національні школи й гімназії в Галичині. Спочатку вони домоглися викладання рідною мовою катехизму, згодом були відкриті окремі українські класи. Уже в 1888 р. у Перемишлі почала діяти перша українська гімназія. А в 1872 р. форум Сейму, попри опір значної частини польських депутатів, затвердив пропозицію українізації Академічної гімназії у Львові і продовжив фінансування “Просвіти”.
Отець С. Качала цікавився історією. Його велика приватна колекція у Шельпаках на Тернопільщині, де був незмінним парохом, налічувала 16 томів монографій М. Костомарова, 13 томів “Киевской старины”, праці відомого українського вченогоісторика Володимира Антоновича, твори галицьких церковних істориків.
Він був плідним публіцистом, видавав книжки на суспільні теми: “Похід Собеського під Відень року 1683”, “Згадка про бл.п. Григорія Яхимовича, митрополита Галицької Русі”. “Що нас губить, а що нам помочи може”, “Письмо для руських селян” — це популярні розмови про потребу самооборони, ощадності й тверезості, заснування громадських допомогових кас. Ця книжка, що виходила трьома накладами в різні роки, започаткувала просвітянську працю на економічному полі.
Десятки його статей, полемічних виступів про правове і політичне становище русинів, Русь і Польщу, автономію, школу друкувалися у виданнях “Слово”, “Діло”, “Правда”, “Основа”, серед яких — “Правнополітичне становище русинів”, “Австрія, Німеччина і Росія. Погляд на положення політичне”, “Чехи і русини”, “Політика русинів” і ін. У газеті “Діло” (1881р.) у великій статті “Наші політичні партії” С. Качала дав гідну відповідь польським шовіністам, котрі галасували, що “немає Руси, ні русинів, а мова руська — то польський діалект”. Він заявив: “Дбайте про себе, про свій запущений нарід, а Русь оставте русинам”.
Але найбільшою за значенням і обсягом була його історична розвідка “Політика поляків з точки зору Русі” (“Polityka Polaków wzglædem Pusi”), написана в 1879 р. польською мовою, бо призначалася насамперед для польського читача і була переповнена “терпкими словами” на адресу польських політиків. Ця брошура ввійшла в українську історичну науку як перший історичний огляд польськоукраїнських стосунків. Тому Олександр Барвінський, на той час професор Тернопільської учительської семінарії, разом із відомим істориком Володимиром Антоновичем у Києві, задумавши створити “Руську історичну бібліотеку”, вирішили розпочати перше серійне видання фахової історичної літератури українською мовою з перекладу згаданої праці о. С. Качали. Ідея “Руської історичної бібліотеки” мала не тільки академічне, а й виразне політичне спрямування. Вченийісторик Володимир Антонович надавав великого значення патріотичному вихованню молоді історією, сам створив короткий курс історії України, яку читав гуртам втаємничених студентів у Києві та дуже непокоївся перевагою москвофілів у галицькій історіографії. Тож публікація серйозних історичних праць на шпальтах “Руської історичної бібліотеки” повинна була на практиці довести соборність усіх розділених кордонами українських земель і продемонструвати наявність окремого від росіян та поляків історичного досвіду. Перша частина праці С. Качали українською мовою в перекладі о. Миколи Михалевича вийшла в Тернополі під назвою “Коротка історія Руси” (1886 р.) і закінчувалася словами: “Наміряючи погубити РусьУкраїну, поляки не розуміли, що в дійсности гублять Польщу. Поляченням русинів і нищенням їх самоуправи, копали й собі могилу. І справдилось над ними євангельське слово: “Якою міркою мірите, такою і вам міряти будуть”. Поневірка чужих прав — се пряма дорога до загуби своїх питомих прав”.
Велике обурення ця книга викликала в російських цензорів. “Я не позволю плодить Костомаровщину даже в Галиции, — говорив цензор Рафальський. — …Если Барвинский хочет, чтобы его издание проходило в Россию, пусть перепечатывает оригиналы, не переводя их на этот проклятый жаргон”.
Другий том “Руської історичної бібліотеки” уже мав протиросійське вістря: публікувалася праця М. Костомарова “Дві руські народності”, — за словами М. Драгоманова, маніфест українського націоналізму. Від 1886 до 1904 рр. побачили світ 24 томи “Руської історичної бібліотеки”, що друкувалися спочатку в Тернополі, згодом у Львові, а у 1889—1901 роках — коштом Галицького сейму. Від 1894 року видавництво “Руської історичної бібліотеки” перебрало на себе Наукове товариство ім. Т. Шевченка.
“Руська історична бібліотека” відіграла важливу роль у становленні методології історії Соборної України, загальноприйнятої для Наддніпрянщини і для Галичини, формуванні української наукової термінології. І хоч С. Качала не був професійним істориком, але, маючи безпосередній стосунок до становлення “Руської історичної бібліотеки”, назавжди увійшов в історію української історичної науки.
На рівні з пастирською та просвітницькою діяльністю о. С. Качала був знаним меценатом. Як заступник маршала Сейму виступав захисником інтересів “Просвіти”, сприяв виділенню їй матеріальної допомоги на освітні цілі. При “Просвіті” заснував стипендійний фонд. Будучи заможною людиною, у своєму заповіті, записавши певні кошти своїй дочці Вікторії Студинській і внучці Стефанії СтудинськійСлюзар, він заповів часопису “Діло” — 500 злотих ринських, Руському педагогічному товариству — 1000 злр., “Руській бесіді” у Львові на купівлю землі для побудови українського театру — 5000 злр., товариству “Просвіта” у Львові на видання популярних книжок для народу, премій для авторів і видання мапи України — 8000 злр. На суму 1000 злр. мали бути засновані дві стипендії для двох хлопців, які бажали б навчатися комерції. Вже у 1889 р. коштом С. Качали товариство “Просвіта” видало першу мапу України, укладену Григорієм Величком. Як зазначав тогочасний часопис “Батьківщина”, він “кожну добру справу помагав щедро заощадженим своїм майном, так що на народні цілі видав за життя свого певно більше 10 тисяч злотих ринських”.
Варто згадати також про прижиттєвий меценатський внесок о. С. Качали на бурсу (гуртожиток) для тернопільських гімназистів. Ініціатором побудови був його рідний брат о. Андрій Качала, який пожертвував на цю справу 8000 злр. Це був ще один щедрий меценат товариства “Просвіта” і НТШ. Бурсу збудували у 1893 р., згодом їй присвоїли ім’я о. Андрія Качали. Тож отець С. Качала — один із перших меценатів українського національного руху в Галичині, оскільки до цього гроші на підтримку галицькоукраїнських громадських ініціатив, як правило, надходили з Києва.
Помер о. Степан Качала 29 жовтня 1888 року на 73му році життя і на 46му — священицтва. Похований на цвинтарі в с. Шельпаки Підволочиського району на Тернопільщині. 1892 року на могилі С. Качали було освячено пам’ятник авторства львівського скульптора Юліяна Марковського. “…Дужий розумом, гарячий любов’ю до народу…, а кожне слово його більше варте було, ніж золото”, — таким залишився Степан Качала у пам’яті сучасників.
Серед гідних нащадків цієї славної родини — син Володимир (1843—1894), випускник Львівського університету, хімік за фахом, котрий у Києві заснував перше в Україні виробництво з продажу мінеральних вод і санаторій. Академік Кирило Студинський (1868—1941) — внук о. С. Качали, професор Ягеллонського і Львівського університетів, видатний історик Галичини, голова НТШ в 1923—1932 роках. Софія Слюзар — праправнучка о. С. Качали — доктор філософії Колумбійського університету, американський історик, радник З. Бжезінського, старший аналітик при держсекретарі США з проблем України та балтійських країн.
Література:
1. За матеріалами з фондів музею Михайла Грушевського у Львові.
2. Нарис історії “Просвіти”, 1993.
3. За що ми маємо шанувати отця Стефана Качалу // www.risu.org.ua
4. Степан Качала: Праця заради майбутнього // info.library.te.ua
5. Степан Качала. Персоналії //www. ukrainiansworld.org.ua
