Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ,
професор, доктор історичних наук
Історія польсько-українських відносин бере свої витоки з часів Київської Руси. Ярослав Мудрий, після походів на Польщу 1030—1031 рр., захопив полонених і розселив їх у долині річки Рось, де вони займалися сільським господарством, а пізніше асимілювалися. У Києві існував окремий польський квартал поблизу Лядської брами, де у ХІІ ст. була заснована католицька місія.
З часом поляки вже становили значний відсоток на теренах Руси. Найчисленніші польські громади в межах українського етнічного масиву сформувались на Правобережжі та Східній Галичині. Цьому значною мірою сприяло створення 1275 року римо-католицьких єпархій у Галичі, Львові, Перемишлі, Холмі і щедре обдарування їх земельними наділами.
З середини XVI ст. після приєднання України до Росії посилилось переселення селян і міської бідноти зі східних районів Жешувського, Кельцького, Краківського і особливо Люблінського воєводств Польщі на західноукраїнські землі. А на півдні та сході України в цей час відбувалися важливі історичні події — заснування Запорозької Січі князем Вишневецьким, Хотинська битва (1620—1621 рр.), національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького (1648—1654 рр.), Конотопська битва (1659 р.), Коліївщина (1768—1769 рр.), які кожний етнос сприймав по-своєму і які практично не порушили сформованих тут міжетнічних стосунків, за винятком Коліївщини — козацько-селянського національно-визвольного повстання в Правобережній Україні, спровокованого національним і релігійним гнітом українського населення в Речі Посполитій, у відповідь на що повстанці виганяли зі своїх місць та винищували католиків і єврейське населення. Повстання придушили російські війська (спільно з поляками), а гайдамацьких ватажків стратили або заслали на Далекий Схід. Час минув і розклав усе по відповідних полицях, життя тривало.
Наприкінці XVIII ст. у Правобережній Україні налічувалося близько 350 тис. поляків. За переписом 1897 року їхня кількість становила 1,6 % населення України (без західних земель).
У 1920—1930-х роках польсько-українські відносини загострилися у зв’язку з окупацією Галичини та Волині й приєднанням їх до Польщі. Нова Польська держава з самого початку обрала авторитарну форму управління і, розглядаючи “Східні креси” як давні польські землі, стала проводити тут полонізацію, колонізацію, пацифікацію, обмеження українців у правах на освіту, руйнувала українські церкви. Це спричинило радикалізацію польсько-українських відносин, протестні акції ОУН.
Особливо загострилася ситуація на Волині з початком німецько-радянської війни. Тут, на окупованій території, зійшлися в протиборстві поляки й українці, яких періодично провокували то німці, то більшовики (щоб відвернути увагу від себе), що привело до значних жертв. За час, що минув, питанню причин протистояння і їх інтерпретації приділено багато уваги з обох сторін, але досі ці дискусії зводяться до взаємозвинувачень і об’єднувального, консолідуючого рішення не досягнуто.
Нагадуємо:
ці події відбувалися на етнічних українських землях, на які не мали права ні поляки, ні німці;
бойові дії української сторони проти поляків мали відплатний характер і тільки одну мету — звільнити територію Волині від окупаційних сил;
відплатні акції ОУН і УПА не поширювалися на традиційні польські території;
український національно-визвольний рух ні в якому разі не був замахом на польську державність, якої в роки війни не існувало, а був продовженням української революції;
великою помилкою СРСР, зокрема Сталіна, було те, що вони так легко погодилися на Ялтинській конференції на лінію Керзона, на включення давньоукраїнських земель — Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини до складу Польщі;
великі жертви українсько-польського протистояння 1943—1944 рр. на сумлінні Лондонського еміграційного польського уряду, який фактично інспірував ці події. Не менша провина лежить на Ю. Пілсудському та І. Мосціцькому — авторах ідеї пацифікації.
Мета дій польської сторони — повернути в лоно Польщі Kresy Wscodnie.
Мета дій українців — перешкодити полякам у здійсненні цього задуму.
Останнім часом польська сторона, особливо правляча партія “Право і справедливість” активізувала антиукраїнські акції: 22 липня 2016 р. Сейм Республіки Польща ухвалив постанову про визнання українських визвольних змагань під час Другої Світової війни геноцидом проти польського населення, а з минулого року Польща, порушуючи норми міжнародного права, взялася ставити перед Україною низку вимог на кшталт:
“Львів — це польське місто” (а чиї тоді Холм, Перемишль);
“Україна повинна відмовитися від своїх національних героїв” (а як тоді бути з пам’ятниками Пілсудському в Польщі);
“необхідно повернути польській громаді в Україні церковне майно костелів і парафіяльних будинків” (стара російська пісенька московських паламарів Кирила часів боротьби між УГКП і УПЦ); краще скажіть, скільки зі зруйнованих українських церков поляки відновили.
“звільнити з важливих посад людей, які мають “відверто антипольські погляди” і скласти “чорні списки українців, які, за словами тодішнього міністра іноземних справ Ващиковского, перешкоджають на адміністративному рівні проведенню польською стороною ексгумацій в Україні” (тоді й ми маємо право добиватися позбавлення мандатів депутатів Сейму, які запропонували визнати геноцидом національно-визвольні змагання УПА);
“заборонити в’їзд до Польщі українцям, які носять мундири воїнів дивізії “СС Галичина” (дивізія “СС Галичина” воювала проти більшовиків, а не з поляками, і в бою під Бродами за два тижні фактично перестала існувати).
І щоразу — більше. Дійшло до того, що Україні пропонують спорудити меморіальний комплекс на вшанування жертв Волинської трагедії на кшталт єврейського Яд-ва-Шем. Та Україна має свої національні музеї: Козацькі могили під Берестечком, Музей Великої Вітчизняної війни, Кортеліси, Національний Пантеон у Саут-Баунд-Бруку. Є що наслідувати;
і останнє: заборонити використання бандерівської символіки — що скажете? Як у дитячому садочку. Та такими діями можна дійти до танців на цвинтарі. Польща намагається показати цим своїм обивателям, що вона утверджує панівне становище над Україною. Це глухий кут, з якого не просто вибратись. Що далі?
Ми можемо зробити Польщі дзеркальну відповідь своїх вимог, але що це дасть?
Торік я запропонував громадськості Концепцію подолання польсько-українського протистояння, суть якої така:
1. Волинська трагедія — це історія боротьби між Польщею та Україною за Волинь. Фактично поляки цю боротьбу програли, але сформований роками міф Великої Польщі зі Східними кресами включно і втрата їх у цій боротьбі тяжіє над поляками досі, наче закликаючи їх до помсти, обравши для цього інформаційний тиск на українців — винуватців їхньої трагедії.
2. Боротьба за Волинь розпочалася 1918 року з нападу сформованих Ю. Пілсудським легіонів, за підтримки Антанти, на молоду Західно-Українську Народну Республіку, яка цю боротьбу програла, а її територія разом із Західною Волинню та Західною Білоруссю увійшла до складу Другої Речі Посполитої, що намагалася перетворити Польщу на моноетнічну державу шляхом запровадження полонізації, колонізації краю, руйнування українських церков та ув’язнення українців у спеціально створеному концентраційному таборі Береза Картузька. Під час пацифікації зазнали побоїв 1357 осіб (зокрема 93 школярі, починаючи з 8 років), понад 40 жінок зґвалтовано, загинуло 13 осіб, заарештовано 1739 осіб; у Березі Картузькій утримувалися 5—7 тисяч українців.
У 1941—1942 рр. розпочалася друга хвиля репресій: напади на українських активістів Холмщини, вбивства їхніх родин, обернено на костели 154 церкви, 164 церкви закрито, заборонено товариство “Рідна хата”, знищено його бібліотеки, все майно, спалено 40 сіл. Єдиний вихід для холмщаків — шукати захисту на Волині, куди вони втікали через річку Буг.
Третьою хвилею протистоянь, апогеєм Волинської трагедії, стала відплатна боротьба за 25-річчя окупації Волині загонів сільської самооборони з такими ж загонами польських баз хлопських (БХ), основу яких складали розселені по Волині осадники — демобілізовані польські жовніри. Згодом до цієї боротьби долучилися з одного боку АК, з другого — УПА.
3. Німеччина, залучивши до своїх союзників на етапі підготовки до війни з СРСР українських націоналістів, розраховувала використати їх до стягнення податків із населення на окупованій Україні та відправлення молоді на роботу до Німеччини, а ОУН розраховувала на підтримку Німеччиною відновлення Української держави. Не вийшло. Не визнавши Акта проголошення відновлення Української держави, гестапо видало розпорядження винищувати всіх бандерівців, а провід ОУН разом із Бандерою заарештували і ув’язнили в концтаборі Аушвіц.
Українська допоміжна поліція, що була сформована на початку війни, перейшла в УПА, що формувалася на Волині, а її місце зайняла переведена з Польщі польська гранатова поліція, яка разом із німцями проводила антиукраїнські акції. Основним ворогом українців тепер виявилися поляки, а УПА змушена була боротися на три фронти: з німецькими карателями, польськими воєнізованими формуваннями та червоними партизанами, що пробиралися на Волинь із Білорусі. Волинь виявилася в лещатах війни.
4. Ініціатором польсько-українського протистояння були президенти Пілсудський (1918—1935) та Мосціцький (1926—1939) і Лондонський еміграційний уряд. Не можна скидати з рахунку провокування німцями та більшовиками міжетнічних протистоянь на Волині.
5. Програвши боротьбу за Волинь, поляки намагаються звинуватити у всьому українців, але ж хто розпочав польсько-українську війну у 1918 р. у Львові? Хто порушив умови Варшавського договору 1920 р.? Хто розпочав протистояння на Холмщині в 1941 р.? Хто закривав українські школи, руйнував українські церкви, проводив полонізацію, колонізацію краю та пацифікацію? Хто організував концтабори у Березі Картузькій, Явожно? Хто затіяв переселення українців та поляків у 1945 р.? Хто організував операцію “Вісла”?
6. УПА виграла волинське протистояння, не давши полякам повернути Волинь до складу Польщі, що озлобило поляків і що ми відчуваємо сьогодні.
Слава Богу, кінець ХХ століття ознаменувався дружніми взаємовідносинами наших народів, Польща першою привітала Україну з проголошенням 24 серпня 1991 р. незалежності, між нашими країнами склалися прекрасні стосунки, Польщу навіть вважали адвокатом України у складних міжнародних стосунках.
Настав час визнати наше історичне минуле фактом, який ми не в змозі змінити через 70 років, але з яким необхідно рахуватися.
Єдиний вихід у нормалізації політичних відносин із Польщею ми бачимо в оголошенні на час проведення виборів у обох країнах 5—10-річних політичних канікул (своєрідний мораторій на проведення міжнародних історичних дискусій). Може, хоч тоді зменшиться гострота протистоянь (а може, вони навіть припиняться).
Упродовж пропонованих політичних канікул і Україна, і Польща, поряд із внесенням відповідних доповнень до своїх програм економічного розвитку, відкинувши всі образи і претензії одна до одної, повинні прийняти все, що було в наших міжетнічних протистояннях таким, яким воно було і, підтримуючи заклик Іоанна Павла II до українського і польського народів, повторювати за ним: “Настав час звільнитися від болісного минулого!.. Нехай прощення — дароване й отримане — розіллється немов цілющий бальзам, у кожному серці. Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті всі будуть готові поставити вище те, що об’єднує, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, на братерській співпраці та істинній солідарності”. Іншого шляху у нас немає.
Глухий кут у польсько-українських відносинах
