ІІ. «Підривна» література з Лондона: як вона потрапляла в Україну і як влада боролася з нею

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст

Закінчення.
Поч. у ч. 6 за 2018 р.
Записані автором спогади тих, хто свідомо зголошувався різними каналами доставляти в Україну “книжкову контрабанду”, а також аналіз справ із колишнього архіву КДБ у Києві дає підстави розглядати поставлені вище питання в двох площинах: високий рівень конспірації, мужній, патріотичний чин учасників цього руху та неспроможність каральних органів дати раду незворотним процесам руйнування радянської імперії.

Мережа в дії
Лондонські видавці розуміли, що знайти кошти і видати потрібними накладами задумані видання, — половина справи. Важливо було налагодити розгалужену, надійну та безперервну мережу доставки цієї літератури за залізні кордони СРСР. Йшлося, зрозуміло, і про легальні, і про нелегальні канали засилання.
На середину 60х років ХХ століття в активі націоналістів діаспори вже було кілька разових акцій, до яких залучали небайдужих студентів із родин емігрантів або й чужинців. Для прикладу, гурт молодих сміливців, які взялися допомогти в цій справі, сформувався в Українському вільному університеті (Мюнхен). Гурт цей очолив викладач УВУ Володимир Леник. За сприяння Міжнародної літературної асоціації, штабквартира якої містилася в Римі, молоді мюнхенці встановили надійний місток пересилки літератури за маршрутом Лондон—Мюнхен—Рим—Львів—Київ. Від імені цієї асоціації студенти зверталися до українських адресатів з проханням, в обмін на свої книжкові посилки, надсилати їм видану в СРСР літературу з українознавчої теми.
Загалом створена мережа розширювалася за рахунок двох головних складових:
1. Легальні поштові відправлення (бандеролі, посилки, листи).
2. Туристичноприватні канали (попередньо сформоване коло приватних осіб із числа іноземців та радянців, залучених на певних умовах, часто — за грошову винагороду, до переправи літератури.
Друга складова мережі формувалася за такими напрямами:
— туристиіноземці, які симпатизували українцям або сприяли позитивному розв’язанню “українського питання”;
— туристи українського походження, що вже набули громадянство західних держав;
— радянські громадяни, котрі перебували за кордоном у службових справах (спеціалісти, працівники залізничного та автомобільного транспорту, спортсмени, діячі культури, науковці);
— посередники, що проживають у країнах соціалістичного табору (Східна Європа, Куба).

Полювання КДБ
за переправниками
Робота з формування мережі переправників була складною і небезпечною. Адже по закінченні Другої світової війни Москва збільшила видатки й посилила підривну роботу в середовищі української еміграції.
Щоб у цьому переконатися, варто назвати бодай кілька розсекречених недавно документів, прийнятих на виконання вказівок із Москви в УРСР: рішення Колегії КДБ УРСР від 18 травня 1965 року “Про контррозвідувальну роботу з виявлення організаційних зв’язків закордонних українських центрів з однодумцями в Україні”; постанова Колегії КДБ при РМ УРСР від 24 червня 1967 року “Про посилення роботи з агентурного проникнення в зарубіжні українські націоналістичні центри”; директива голови КДБ при РМ УРСР начальникам управлінь КДБ від 24 листопада 1967 року “Про посилення боротьби з організаціями українських емігрантів”.
Результати не забарилися.
Як засвідчують матеріали колишнього архіву КДБ, про деякі наміри українських націоналістів у цьому проекті ставало відомо таємним співробітникам КДБ. Отож їхні щупальця все ж проникали, здавалося б, у найбільш законспіроване середовище ОУН через самих же емігрантівмосквофілів.
Про це довідуємося із віднайденого в цьому архіві таємного документа — інформаційного повідомлення КДБ при РМ УРСР до ЦК КП України від 9 грудня 1985 р. про підривну діяльність Української інформаційної служби:
“Оунівці вживають заходів до пошуку переправників в Україну літератури за відповідну винагороду з числа радянських фахівців, котрі перебувають за кордоном, працівників залізничного та автомобільного транспорту, а також приватних осіб. Призначені для СРСР антирадянські видання передбачено випускати малим форматом і камуфлювати під радянські періодичні видання”.
Розглянемо на конкретних прикладах, як діяла кожна з таких складових створеної мережі засилання в Україну еміграційної літератури.
Легальні поштові відправлення
У початковий період хрущовської відлиги радянська поштова служба дещо демократизувалася. Закордонні українці отримали можливість надсилати до своїх родичів листи, бандеролі чи речові посилки. Зрозуміло, що спецслужби в усі часи здійснювали контроль вкладень ізза кордону. Але до кінця 60х років те робилося вибірково і не так прискіпливо. На це й розраховували лондонські видавці. Розпочавши з епізодичних висилань, незабаром перейшли до масових.
Першими адресатами ставали радянські установи, офіційно зареєстровані громадські організації, редакції газет і журналів, творчі спілки, радянські активісти, представники інтелігенції. Адреси таких установ чи окремих відомих осіб відправники посилок і бандеролей брали зі сторінок радянської преси.
З початку 70х років коло адрес збільшується. Додаються: Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном, Інститут історії АН УРСР, Київський, Харківський університети, видавництва “Наукова думка”, “Українська Радянська Енциклопедія”. Так, саме на ці адреси 28 грудня 1972 року надійшли пакети з книгами “Українського Вісника” та збірника матеріалів самвидаву з України “Широке море України”.
У лютому 1974 р. на адреси МЗС України, Центральної наукової бібліотеки АН УРСР, редакцій українських газет зафіксовано надходження з книгами антирадянського змісту. Серед них — випущені 1973 р. брошури “Нобелівська лекція з літератури” О. Солженіцина, “Від ГуляйПоля до НьюЙорка” А. Гака та ін.
А ось матеріали ІV великого Збору ОУН переважно надсилали у сільську місцевість на адреси голів і секретарів сільських рад, голів колгоспів, директорів радгоспів, завідувачів клубів. В окремих випадках — секретарям комсомольських організацій і директорам шкіл (без зазначення прізвищ одержувачів).

Туристичноприватні канали
Обидві сторони, що домовлялися, розуміли: на радянській території книжки можуть бути виявлені — або на самому кордоні, або всередині країни. Відомо, що в ту пору співробітники КДБ фактично таємно супроводжували тих іноземних туристів, які відлучалися від групових екскурсій і йшли на заплановані приватні зустрічі. Тому “туристиперевізники” мусили діяти з подвоєною обережністю.
Організатори акції кожному своєму перевіреному агенту давали видрукувану на окремому аркуші дрібним шрифтом листівку, яка називалася “Заповіді підпільної газети”. Цей текст був уперше передрукований у Лондоні як додаток до книги П. Полтави “Хто такі бандерівці та за що вони борються” з листівки однієї з підпільних друкарень УПА в Україні.
Ось її зміст:
“Я Твій довірений приятель, що в умовах жорстокої сталінськобольшевицької дійсности приходжу Тобі сказати слово правди, розповісти про Україну, порадити, що маєш робити і як боротися за кращу долю. Не лякайся мене, бо про Тебе я нікому не скажу, але пам’ятай:
— за видання і кольпортаж мене Твої товариші кладуть свої голови і тому бережи мене як зіницю ока;
— обережно мене читай — у полі або в кімнаті, при замкнених дверях і вікнах, тихо чи шепотом, щоб ворог не бачив і дурень не чув;
— читай скоро і другому передай, бо на мене ждуть тисячі таких як Ти і тому злочином є тримати мене;
— з хати до хати, з рук до рук;
— передавай мене лише тим, до яких маєш довір’я і які, як і Ти після прочитання, передадуть мене далі;
— знищити мене можна лише тоді, коли ворог наступає, а заховати мене вже нема часу; інакше шануй мене далі, бо я йду будити народ до великого революційного діла — будувати Українську Самостійну Соборну Державу”.

Масштаби завезених
“бронебійних” видань
Реальну загрозу радянській системі від напливу в УРСР діаспорної друкованої продукції керманичі радянської влади почали відчувати від середини 60х років. Не випадково московський ЦК компартії замовив радянським науковцям спеціальне дослідження цієї проблеми. Доручення незабаром було виконане. На стіл головним кремлівським ідеологам лягла аналітична довідка, що засвідчує, яких масштабів набув пресовий і видавничий рух українців у західних країнах їхнього компактного поселення. Ось переконливий витяг із цієї записки.
У цьому документі вперше зазначено цифри вилучених “антирадянських й ідеологічно шкідливих документів” на різних етапах проникнення їх в Україну упродовж лише одного року — 1967го. І вони не можуть не вражати:
— 33 тисячі примірників — таким був “внесок” у боротьбу з так званим українським буржуазним націоналізмом радянських прикордонників на контрольнопропускних пунктах, що належали до українського відтинку радянських кордонів;
— 11 тисяч 300 примірників — такої цифри досягнули всі нишпорки, які формували загальнореспубліканську мережу таємного Шостого відділу КДБ;
— понад 11 тисяч примірників — на рахунку органів Головліту (радянського гібриду колишнього Головного цензурного управління царської Росії, підрозділи якого в Україні працювали особливо жорстоко).
Тут ідеться про примірники різних видань — газет, журналів, книжок, брошур, календарів, поштових карток.
Щороку масштаби засилань літератури зза кордону збільшувалися. У цьому можна пересвідчитися з архівного документа, коли порівняти кількість примірників такої літератури, що перехоплена і конфіскована лише по лінії КДБ: якщо 1967 року ця цифра складала 11300 одиниць, то 1970 року — 19582, а за 9 місяців 1971 року цей показник сягнув далеко за 20000.
У розрізі літератури за окремою тематикою чи назвами на першому місці стоять матеріали ІV Великого збору ОУН. У колишньому архіві КДБ віднайдено два таємні документи, які стосуються редакції органів КДБ на появу в Україні цих особливо небезпечних видань. Уперше їх було виявлено в квітні 1969 року в результаті вибіркової перевірки отриманих з Англії поштових бандеролей у кількох областях: у Київській, Харківській — по 10 прим., Луганській, Дніпропетровській, Рівненській — по 8, Кіровоградській — 14, Тернопільській — 12, Донецькій — 9, Одеській — 15 прим.
Це спонукало каральні органи наступного місяця взяти на особливий контроль діяльність поштового відділення в усій республіці.
Результати цього своєрідного “поштового рейду” зафіксовані у документі, скерованому з КДБ до ЦК партії 4 червня того ж року: “На цей час КДБ при РМ УРСР виявлено та конфісковано понад 1000 прим. документів ІV Великого Збору ОУН, засланих поштовим каналом. Ось як ці примірники розходилися по Україні: Київ та Київська область — близько 300 прим., Чернігівська — 80, Вінницька — понад 50 і т. д.” Додаткова інформація КДБ при РМ УРСР про засилання в Україну документів ІV Великого Збору ОУН від 4 червня 1969 р.
Натрапляємо в документах КДБ і про “арешти” книжокобманок. Ось про дві з них:
“Комітетом держбезпеки оперативним шляхом перехоплено два листи, що слідували з Англії на адреси офіційних установ. У них пересилалися закамуфльовані під видання робіт українських радянських авторів Л. Новиченка і А. Петрова дві брошури антирадянського, націоналістичного змісту з викладенням матеріалів конференції т. зв. “Антибільшовицького блоку народів” і “Європейської ради свободи”, що відбулася в серпні 1973 року в Лондоні під назвами “Єдина альтернатива національного визволення” і “Визвольна боротьба поневолених в СРСР народів і її перспективи”. Органами КДБ республіки вжито заходів до посилення контролю з кореспонденцією, яка надходить з капіталістичних країн, і вилучення антирадянських документів. Голова Комітету держбезпеки при РМ Української РСР В. Федорчук”.
Досі йшлося про поштові засилання.
А яка ситуація була на ділянці приватних перевізників? Тут успіхи контролюючих органів були помітно меншими.

“Агент” ОУН —
чистокровний британець
У квітні 1988 року органи держбезпеки затримали у Києві громадянина Великобританії 23річного Тейлора Камерона, мешканця Лондона. По тому, як ретельно обшукували особисті речі іноземця, можна зробити висновок, що спецслужби мали на те підстави, — “вели його” від 4 до 10 квітня по всьому туристичному маршруту від Львова до Києва. Компромат, притому серйозний, знайшли у спеціально пришитих на спідньому боці верхнього одягу: близько 1000 “антирадянських” листівок.
Про їхній зміст — мовою документа:
“Це — матеріали антирадянського змісту “Голод в Україні у 1932—1933 роках”, виданий за кордоном 7й номер переданого на Захід націоналістами Чорноволом, Горинем та ін. т. зв. “Українського вісника”, інструкції з виготовлення та розповсюдження “підпільної літератури”, антирадянські листівки та інше (загалом 19 найменувань у 62х примірниках). Деякі з них містять настанови з використання процесів демократизації і гласності, що відбуваються в СРСР, з метою інспірування націоналістичних проявів…”.
Автори доповідної записки КДБ на адресу ЦК КПУ, підписаної тодішнім головою республіканського КДБ М. Голушком, називають цього юного чистокровного британця “оунівським емісаром”, який, “як туристіндивідуал, виконував емісарські функції зарубіжного антирадянського центру — Закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР)”.
У цитованому фрагменті розлогого таємного документа визнається факт, що останнім часом зросла кількість іноземних посланців до України із Заходу, які засилаються для налагодження нелегальних контактів з націоналістами, доставки їм конструктивних та інших ворожих матеріалів, надання моральної та матеріальної підтримки.

Тайник у “Мерседесі”
Про те, що антирадянську літературу завозили в Україну багато чужинських перевізників, а не лише українці діаспори, свідчить й історія з тайником у німецькому “Мерседесі”. Його виявили чернівецькі митники на пропускному пункті “Порубне” в жовтні 1981 року тодішнього радянськорумунського кордону.
У верхній частині такої машини було виготовлено спеціальний тайник, куди вмістилося 844 примірники книжок і 1360 листівок пропагандистського змісту. Перевізницями цього вантажу виявилися дві молоді громадянки Федеративної Республіки Німеччини Лізель Дюрр і Тамара Дрендель. Вантаж призначався для Чернівців, Вінниці та Одеси.
Таємна служба КДБ вистежила й перекрила налагоджений міст переправки нелегальної літератури з Мюнхена, який 1980 року організували студенти тамтешнього Українського Вільного Університету. Відправлені в червні близько ста бандеролей із відповідними друкованими матеріалами так і не дійшли до адресатів Львова, Харкова, Одеси, Вінниці, Ужгорода та ІваноФранківська.

Українськомовну Біблію врятував вишитий рушник
А ось історія зі щасливим кінцем. Її оповів авторові цих рядків 95літній насельник православного монастиря в італійській Гроттаферраті отець Партеній. Це той чернецьгрекокатолик зпід українського Перемишля, який юнаком починав науку помічника складача у Жовквівській друкарні отців василіан. У середині 30х років минулого століття він опинився в Римі серед таких, як він, посланців митрополита Андрея Шептицького для заснування при тому монастирі гуртка українських друкарів та започаткування видання там святих книг нашою мовою.
Перша поїздка в радянську Україну цьому ченцеві випала 1965го. Кордон він перетинав потягом на станції Чоп. І мав за що хвилюватися: віз у валізі Святе Письмо, вперше перекладене за кордоном українською мовою. Радянські митники тоді з особливою ретельністю перевіряли багаж іноземців, щоб не пропустити антирадянщини. Таким на той час визнавалося будьяке українськомовне видання, що випускалося в світ у так званих націоналістичних видавництвах Заходу.
Митників було двоє. Їхній похмурий вигляд не обіцяв нічого втішного. Один із них витяг згорток з українським рушником, помацав його і…, не розгортаючи, мовчки віддав пасажирові. “Той, уже літній митник був, напевне, добрим християнином. Я за нього й досі молюся”, — сказав наприкінці розповіді отець Партеній.

КиївЛондонКиїв

Related posts

Leave a Comment